«Бачу, літак випускає дві ракети... Зателефонував мамі, кажу: «10 хвилин на збори»

У спорткомплексі НУ «Львівська політехніка», який розташований у Стрийському парку, мешкають близько 450 вимушених переселенців. Людей розмістили у кількох корпусах. Умови, звичайно, не люксові, але люди, яким вдалося виїхати з гарячих точок і залишитися живими, не нарікають. Мріють лише про одне – повернутися додому! Журналістка «ВЗ» поспілкувалася з вимушеними переселенцями та волонтерами.

Волонтер Даніель із Хар­кова проводить для мене екскурсію.

Заходимо у великий спорт­зал, устелений матрацами. Де-не-де стоять дерев’яні ліжка. Тут живе людей з п’ятдесят. Мою увагу привертає молода родина з двома дітьми, які розмістили­ся у кутку зали. Підходжу до них і дізнаюся, що приїхали з Хар­кова. Старшій дівчинці – 11, мо­лодшій – 1,5 року. На контакт йдуть не одразу, але слово за слово...

– Стріляти у нашому районі почали у перші дні війни, – каже батько родини Олег. – Над го­ловами ракети літали... Змуше­ні були втікати. Моя мама не ви­тримала спартанських умов у Львові і повернулася до Харко­ва. Спочатку ми у школі були, а потім нас сюди скерували. Ми шукали квартиру у Львові, але ціни занадто високі.

Батьки знайшли якісь ящи­ки, і з них облаштували «меблі». У них розклали особисті речі. “Якби у когось були старі тум­бочки, ми би із задоволенням взяли”, – каже мама Анастасія. З налагодженням побуту кожен викручується як може. Хтось по­вісив одяг на якусь поперечину (така собі підвісна “шафа”). Ви­праний одяг люди сушать на по­ручнях (ніби на балконі).

Читайте також: «Прихистимо понад три сотні студентів. Заселяться лише зі своїми речами»

Маленька Кіра дивиться мультики на ноутбуку. Дівчинка тут загальна улюблениця. Я тим часом розпитую батька про те, які мають плани на майбутнє?

– Треба буде Харків відбу­довувати, поїдемо відбудову­вати, – каже Олег. – Покличуть в армію – піду в армію. Я ще не зареєструвався у військкома­ті, там велика черга. Коли ста­ну на облік, зможу піти на ро­боту. Мені ось запропонували у Стрийському парку працювати. За тваринами доглядати.

– А як вам спиться у спорт­залі? – запитую.

– Хтось хропе, хтось уночі хо­дить, – з усмішкою каже Олег. – Хоча люди з різних міст, але усі дружні, – додає Анастасія. – В од­нієї дівчинки був день народжен­ня, діти ходили в океанаріум.

Подружжя розповідає, їжу їм привозять волонтери двічі на день (макарони з котлетою або рис, перловку, салат з буря­ка). Час від часу щось готують у мультиварці. Запитую старшу доньку Поліну, де її одноклас­ники?

– По усьому світу, – відпові­дає. – В Ірландії, у Польщі… Я завжди хотіла приїхати до Льво­ва, але не думала, що це ста­неться ось так.

Тим часом волонтери про­понують дітям піти на виставу у ляльковий театр. Поліна чомусь відмовляється. Дитина скучає за харківськими подружками. Мама каже, якби вдома запро­понували піти в театр, то одра­зу би побігла... Родина розмов­ляє російською. Але потрохи, наприклад, у магазині, з про­давчинями, намагаються го­ворити українською мовою.

За спиною помічаю жінку, яка садить свого кота у сумку-пере­носку. Кіт упирається. Жінка зі Сіверськодонецька. Каже, жила у спортзалі чотири дні. Тепер їде зі Львова. Куди саме, не розпо­відає.

На іншому кінці спортза­лу знайомлюся з Євгеном. Він із Херсона. За місяць до війни поїхав у пошуку роботи до Киє­ва. Зараз у Львові, а його дру­жина залишилась вдома. Каже, місто окуповане. Але усюди ви­сять українські прапори (хер­сонці постійно демонструють російським окупантам, що Хер­сон – це Україна, виходять на проукраїнські мітинги. Окупан­ти їх розганяють. – Авт.). Ме­рія працює у штатному режимі (ремонтує світло, газопостачан­ня, вивозить сміття) і не підтри­мує окупацію. Потрохи люди по­чинають працювати, щоб у місті було нормальне життя. А за кіль­кадесят кілометрів від міста то­чаться бої…

Читайте також: «Кожен має дбати про наших захисників»

– У Львові не пробували шукати роботу? – запитую.

– У Херсоні я працював про­давцем. На жаль, у Львові не вдалося знайти роботу...

Помічаю на якійсь залізяці мольберт. Підходжу знайоми­тися. Художник з Києва – Ярос­лав Босенко – намагається ма­лювати картину. Наразі полотно чисте. Ярослав показує мені ка­талог зі своїми картинами. «Ро­бота мене лікує, – каже. – Спо­діваюсь, все у нас буде добре».

В іншому спортзалі ліжко­місць теж багато. Розмовляю з 19-річним Михайлом із Харкова. Цей громадянин України – ет­нічний в’єтнамець.

– Батьки без мене за кордон не хочуть їхати, – каже хлопець. – Я студент, майбутній айтішник. Тут займаюся спортом, бігаю. Дах на головою є, і вже добре. Мрію про одне – повернутися до Харкова.

– Мешканці спортзалу між собою не сваряться? – питаю.

– Іноді сперечаються через тварин. Уночі коти по спортза­лу бігають. Нявкають…

Даніель дорогою до іншо­го спортзалу розповідає, що у спорткомплекс щодня (окрім вихідних) приїжджають амери­канські лікарі. Мають зі собою перекладачів. Усі охочі можуть потрапити до них на прийом, який проводять у корпусі “під куполом”. А ось психолога, на жаль, немає. Хоча потреба у та­кому спеціалістові досить ве­лика.

В одній із кімнат волонтер­ка зі Львова, Саша, переби­рає «гуманітарку». Із одягом та мийними засобами переселен­цям допомагають Польща, Ве­лика Британія, Угорщина, Іта­лія...

– Із шампунями проблем не­має, а ось губок бракує, – каже дівчина. – Рушники, постіль – всього вистачає (у спорткомп­лексі є душ та одна пральна ма­шина. – Авт.). Одяг час від часу виставляємо у вестибюлі, щоб люди розбирали. Білизну да­ємо – кому що треба. Дитячо­го взуття маємо багато, а ось чоловічого та жіночого (весня­ного, літнього) катастрофічно бракує!

– Часто чуєте міцне слівце від мешканців? – запитую. Бо якраз стала свідком такої “пеку­чої” розмови на вході.

– Нечасто, але є таке, – усмі­хається Саша.

У залі “під куполом” повним ходом іде підготовка до кон­церту. Ввечері заплановано ви­ступ Melovin. Поки організато­ри готують апаратуру, довкола відпочивають люди. Усюди роз­кладені матраци... Дві жіноч­ки зі Слов’янська розповідають мені, що хотіли зареєструвати­ся як переселенці. Простояли у черзі кілька годин, але на при­йом так і не потрапили. Було багато людей. Зранку знову йдуть на реєстрацію. Матері­альної допомоги, а це 2200 грн на руки, ще не отримали.

На вході в інший спортзал помічаю розкладені книжки. Їх кожен охочий може взяти почи­тати. Дивлюся, у боксерському рингу, на матрацах, розмісти­лися батьки із дітьми... На ін­шому поверсі у вічі впадають білі-білюсінькі ковдри на під­лозі. Жіночка розповідає, що приїхала з чоловіком, сином та свекрухою з Лисичанська. На контакт іде неохоче. Мабуть, боїться.

– Прийняли нас тут добре, – стримано відповідає жінка. – Місто гарне. Але хочемо додо­му.

– Яка вам допомога по­трібна? – цікавлюся.

– Нам багато не треба, – до розмови долучається пан Віта­лій з Лисичанська. – Нам голо­вне мир! А його немає. А це все дрібниці. Можемо й на підлозі поспати.

– Переживаю за свою об­ласть, – веде далі переселе­нець. – Удома обстріли було чутно, але обходили нас сто­роною. А тут повертаюся з ма­газину, бачу, літак випускає дві ракети... Падаю на землю, під паркан. Один вибух, потім дру­гий. Встаю, дивлюся, чоловік лежить. Поруч буханець хліба… Думав, він ще живий. Але бачу, не встає. Зателефонував ма­тері, кажу: «10 хвилин на збо­ри. Виїжджаємо». Важко було залишати дім, тварин, техніку. Але головне – життя!

Наостанок поспілкувалася з львівським волонтером Сергі­єм. Хлопець – студент 3-го кур­су, майбутній маркетолог.

– Найбільше людям, які тут живуть, допомагають волонте­ри. Починаючи від матраців до гарячих обідів. Кухні тут немає, тому перших страв ми не мо­жемо забезпечити. Щодо одя­гу, то допомога завжди актуаль­на. Люди приїхали, коли було ще холодно. Зараз потрібні вес­няні та літні речі. Дуже потрібні шльопанці, капці. Так само фут­болки, спортивні штани.

– Якісь конфлікти трапля­ються?

– До нас заїжджали сім’ї, які випивали. Правило №1: хто вживає алкоголь чи наркотичні речовини, тих виселяємо. Час­то люди сваряться через сан­вузли. В одному корпусі живе понад 150 осіб, є дві чоловічі ка­бінки і три жіночі. На таку кіль­кість людей цього недостатньо. Черга в туалет, запах непри­ємний... Туалети прибирають технічні працівники Львівської політехніки. Люди виносять сміття, прибирають у залах та у душових кабінках, щоб розван­тажити технічних працівників.

– У більшості залів люди здружилися, – каже Сергій. – Є те, що їх поєднує. Усі втікали з гарячих точок. У нас живуть пе­реселенці з Гостомеля, Бучі, Ір­пеня, Києва. А також з Харкова, Запоріжжя. І нарешті приїхали перші люди з Маріуполя. Пер­ше, що сказали: “У Львові не смердить трупами”. Важко ви­слуховувати усі ці історії про братські могили... Чимало лю­дей у важкому психологічному стані, у постійному стресі. Бо отримують фотографії зі зруй­нованих міст. Що ще вкрай не­обхідне – заспокійливі препа­рати. У перші дні медикаменти завезли, то заспокійливе розі­йшлося за лічені хвилини…

Читайте також: «Ми вирішили, що кожен з нас буде солдатом на мовному фронті…»