«Якоїсь миті відбулася дія духовної сили...»

Напередодні Різдвяних і Новорічних свят чи не кожна людина перебуває в очікуванні дива… І такі дива справді трапляються! Понад місяць медики борються за життя дружини священника, викладача Українського католицького університету, військового капелана, волонтера Петра Терлецького Катерини та їхнього новонародженого немовляти. Після пологів стан цієї породіллі погіршився, її доправили у реанімацію Лікарні швидкої допомоги та підключили до апарата штучної вентиляції легень. Обстеження на КТ показало, що у дружини священника уражено 90% легень… На щастя, днями сталося справжнє диво — стан пані Катерини нарешті покращився.

Захворіла на Covid-19 пані Катерина, коли перебу­вала на 7-му місяці вагіт­ності. Із 20 листопада 37-річна породілля лежала у Львівсько­му міському пологовому будин­ку № 1, що на вул. Мечникова. Лікарі зробили кесарів розтин, аби врятувати дитинку. На світ народилася донечка Даринка вагою 1230 грамів. Крихітку ре­анімобілем перевели у реаніма­цію Львівської обласної лікарні. А породілля опинилася у реані­мації Лікарні швидкої допомо­ги, на апараті штучної вентиля­ції легень (ШВЛ).

Отець Петро Терлецький по­відомив про хворобу дружини на своїй сторінці у Фейсбуці й попросив фінансової допомо­ги, адже лише за день витратив на ліки майже 2 тисячі грн. Ця родина — багатодітна. У ній ви­ховуються шестеро діток. Не­байдужі львів’яни, друзі, колеги та знайомі родини кинулися на допомогу. Їм вдалося організу­вати чимало благочинних аукці­онів із продажу ікон та прикрас, а виручені кошти передавати на лікування матері та дитини. Священнослужителі з усіх ку­точків України та за її межами моляться за здоров’я пані Ка­терини та її крихітки. І ось напе­редодні Дня святого Миколая з’явилось повідомлення, що дружина священника УКУ Пе­тра Терлецького вийшла з кри­тичного стану та передала рід­ним … записку. Під Новий рік усі чекають дива. І ця родина дива дочекалася!

«Тривожне питання до чер­гового лікаря „Що там? Як?“. І незвична відповідь сьогод­ні: „Все — у записочці“. А там… Катруся власною рукою напи­сала зворушливі слова: „Я вас люблю і витримаю все“. Хоч зовсім не по-медичному, зате кращого годі чекати. На завтра вже готується блокнот і ручка на передачу. Дякуємо, Госпо­ди. Честь вам, лікуючим!» — на­писав отець Петро Терлецький.

Отець Петро з острахом го­ворить про здоров’я найрід­ніших. «Щодо Катерини — ди­наміка на покращення ніби включилася, — каже. — Але ніх­то не може спрогнозувати, що буде далі. У Даринки були не­значні проблеми з животиком».

— Отче, мені здається, що живемо у двох паралельних реальностях. Є ті, чиї життя висять на волосині, і ті, хто за ці життя бореться. А інші тим часом не зважають на карантинні обмеження, не дотримуються дистанції, а маски носять на підборідді…

— Так поводитися перед ли­цем теперішніх загроз — без­глуздо й безвідповідально! Очевидно, заходи щодо ізо­ляції людей — потрібні та акту­альні. У нашій сім’ї температу­ра з’явилась спочатку у доньки. Але діти є діти, на них скільки масок не одягни… Хоч у шко­лі спалаху коронавірусу ніби не було. Але хтось контактний може передати вірус у тран­спорті, та будь-де! І все. Я як священник у храмі постійно на­голошую — одягати маски. У храмах є антисептики. Церква — закрите приміщення, де лю­дина проводить годину часу, може, й більше. Де люди спі­вають, де аерозоль повітряний може становити небезпеку.

— Як ставитеся до літургій онлайн?

— Греко-католицька церква пережила підпілля, коли фізич­но взяти участь у літургії часто було просто неможливо. І, по­при це, ні духовність, ні віра від того не постраждали. Навпаки. Бачимо, що протягом тих де­сятиліть збереглося здорове зерно, яке дало перший спалах тих паростків, і церква відро­дилася. Отже, впадати у пані­ку, розганяти істеричні думки, що онлайн-літургія призведе до втрати християнства, — це нонсенс! Що має робити люди­на, яка перебуває у місцях по­збавлення волі, де обмежений доступ? Що має робити лю­дина, як моя дружина, напри­клад, прикута до ліжка у лікар­ні, чи просто людина, яка вдома прикута до ліжка через недугу, через старість, через хроніч­ну хворобу? Саме серед таких людей можна знайти свідчен­ня справді дуже глибокої віри… Я служу у двох невеликих хра­мах у селах, де є парафіяни по­хилого віку та люди з особливи­ми потребами. Для них досі не налагодили онлайн-трансляції, щоби вони могли взяти участь у спільній молитві з нашою гро­мадою. Але у майбутньому ми це зробимо — однозначно.

— Вашій дружині стало краще на Миколая, і ви напи­сали, що це — світлий дар. Ви зараз, у ці передсвяткові дні, справді відчуваєте, що мо­жуть ставатися такі дива?

— Наше життя — це така пере­плетена вишиванка, де справ­ді є чорне і червоне. Де є хрест, де є терпіння, де є межа смер­ті. Але так само — це сила і бла­годать Господня. У пологово­му будинку ми вже пережили одну кризу. Були на межі. Було страшно і небезпечно. Для нас дуже багато зробили друзі, ко­леги, вірні і просто люди, яких навіть не знаю. Які молилися. Я навіть забув про свято Миколая. Мій товариш отець Назар заго­ворив про подарунки, і це мене наче витягнуло з якоїсь іншої сфери… Через нас, людей, Гос­подь творить ті дива. Ми дуже часто уявляємо собі, що Цар­ство Боже — це просто якась манна небесна, яка впаде на землю і все перемінить у нашо­му житті. Навіть серед апостолів на початках їхньої формації до­мінувала ідея, що Месія прийде, усіх нагодує, звільнить від заліз­них сил зла. Вижене грішників, дасть свободу. Що все станеть­ся помахом чарівної палички… Ні, Царство Боже реалізується через наші серця, наші наміри, слова і конкретні діла. Ми відчу­ли силу молитви, яка виходить не тільки поза межі Львова, а й України. Представники інших конфесій запевняють, що сер­дечно моляться, і ми направду це відчуваємо. Самі медики ка­жуть, що ця ситуація межує чи навіть переходить межу того, на що можна було сподіватися… Тішимося, що ми є. І дякуємо за життя.

— Дуже часто люди паніку­ють у таких ситуаціях. Їх ско­вує страх. А ви ось кажете, що відчуваєте у серці мир. І у найгірші хвилини до вас повертався спокій… Це теж диво, як вважаєте?

— Я сам колись хотів стати медиком. Служив у військовій медицині як священник-капе­лан три з половиною роки. Був у шпиталі серед поранених. Не так часто, але їздив на передо­ву. З одного боку, є цілком при­землене усвідомлення того, що страждання і смерть невід’ємні від нашого життя. Вони присут­ні як у моєму житті, так і у жит­ті ближніх. З іншого боку, ти у шоку, коли бачиш, як близька тобі людина переживає оці на­пади задухи, зі всіма наслідка­ми. Відбувається полегшення, раптом погіршення. Людських сил і особистісної віри може в якийсь момент забракнути. По­переду — консиліум лікарів: що робити далі? Перша реакція — розпач і шок. Це було занадто на один момент. І ці думки після консиліуму, і як піде далі. Кож­на хвилина могла стати критич­ною… Якоїсь миті, мені здаєть­ся, відбулася дія духовної сили. Інакше не можу це пояснити.

— Як даєте собі раду з ді­тками?

— Сам би я фізично не встиг зі всім справитися. Колеги, друзі, незнайомі люди у різний спосіб підключаються та до­помагають. Один з прикладів, мої парафіяни зі села Вовко­вого (Пустомитівський район, що на Львівщині. — Авт.) готу­ють певну кількість страв, щоб діти мали що їсти на 4−5 днів. Наразі троє дітей у дідуся і ба­бусі. Ми були на карантині, боя­лися, щоб їх не заразити. Стар­ші діти зі мною.