«Лікар кричав: «Рятуй себе! Навіщо тобі ця дитина?!»
З таким діагнозом, як у Юлі Маркевич, матерями не стають, та й до 25 років доживають рідко...
До 15 років Юля Маркевич жила, не знаючи, що хворіє на муковісцидоз — важку спадкову недугу, при якій уражаються залози внутрішньої секреції. З таким діагнозом не народжують, та й живуть недовго: на Заході у середньому 35-40 років, у пострадянських країнах — 20-25. Тож коли Юля дізналася, що носить під серцем дитину, вирішила — боротиметься за її життя...
ЦЕ СЬОГОДНІ вони з Катрусею радіють кожному дню, проведеному разом. А 3,5 року тому лікарі вмовляли Юлю зробити аборт. Жінка на той час розійшлася зі своїм коханим, тож могла розраховувати лише на підтримку батьків та молодшого брата. На п’ятому місяці її почала мучити задишка. Жінку поклали до лікарні.
Медики не пригадують, щоб за останні 20 років з’являлися повідомлення про те, що жінка з муковісцидозом успішно народила (і не тільки в Україні, а й будь-де в СНД). Унікальну пацієнтку вирішили везти у Київ, у Нау-ково-дослідний інститут педіатрії, акушерства та гінекології.
Юля провела у столичному інституті тиждень. Згадуючи про своє перебування там, не може стримати сліз. Діагноз “муковісцидоз” лікарі проігнорували. Зате виявили туберкульоз легень. “Ставилися до мене жахливо, — розповідає Юля. — Забували погодувати, кричали, що я заражаю “сотрудніков больніци” туберкульозом. Усі заходили до мене у масках і тільки один лікар-генетик не чіпляла на себе захисну пов’язку. Одного разу зайшла у палату і каже: “Хочете, щоб ваша дитина народилася здоровою, — втікайте звідси!”. Лікар, який мене вів, вирішив збільшити дозу антибіотиків вдвічі, почав лякати: “Дурочка, что ты делаешь?! Ты же умираешь! Спасай себя, зачем тебе этот ребенок?!». Але я відмовилася від збільшеної дози ліків. Тоді завідувач реанімації вирішив “потішити” мене новиною: “С вас прёт туберкулез!”. О 23.00 приїхала “швидка”, і мене без обмінної картки, без жодних документів перевезли у тубдиспансер. Я, вагітна на шостому місяці, з торбами, мусила підніматися на четвертий поверх пішки!”.
“Дочка зателефонувала посеред ночі. Плаче, просить: “Забери мене звідси!”. Однак цього разу пощастило з медперсоналом. Юлю відразу нагодували, напої-ли. А коли та запитала, чи зможе покинути лікарню, якщо за нею приїдуть, відповіли: “Звичайно. Ніхто тебе силою тримати не буде”. Мама Юлі пригадала, що їхня сусідка працює у Києві, має власне авто. Попросила, щоб забрала Юлю з лікарні, запевнила, що її донька не має туберкульозу. Інакше не просила би про допомогу (сусідка на той час доглядала за 10-місячним малям). Жінка виконала прохання, посадила Юлю на поїзд...
Тиждень Юля провела вдома. Проте без антибіотиків знову почала задихатися. На той час у місті вирувала епідемія свинячого грипу. Пані Світлана злякалася, що її донька може не дожити до наступного ранку, викликала “швидку”. Але жодна лікарня не хотіла приймати вагітну жінку, хвору на муковісцидоз, та ще й з туберкульозом (за документами). Звернулися по допомогу до свого дільничного гінеколога — Наталії Кузьменко. Та взяла у Юлі аналіз мокротиння, за свої гроші викликала таксі. За дві години мала на руках результати з двох діагностичних клінік — туберкульоз не підтвердився. Підняла на ноги кращих пульмонологів міста — Олену Кулітку, Надію Сидорик... У фтизіопульмонологічному лікувально-діагностичному центрі Юлі виділили окрему палату. Необхідно було зробити додаткові аналізи — діагноз столичного НДІ не так просто зняти.
Через тиждень Юлю поклали у реанімацію обласної лікарні. Зібрався консиліум. Натерпівшись за ці шість місяців, Юля вже не довіряла лікарям. Та був один, кого вона слухала беззастережно — Олександр Бесєдін, доцент кафедри акушерства і гінекології ЛНМУ ім. Д. Галицького.
Жінці вирішили робити кесарів розтин, коли та перебувала на 6,5 місяці вагітності. Маля з’явилося на світ з вагою 1,430 кг. Коли Юля прийшла до тями, вирішила, що назве доньку на честь дружини Олександра Бесєдіна — Катерини Ісаєвої, яка асистувала своєму чоловікові на цій операції.
Коли Олександр Бесєдін вийшов з операційної, по його обличчю стікав піт. “Дякую”, — тільки й промовила до нього Юля. “Це тобі дякую”, — відказав лікар. Попросив через рік прийти у гості з донеч-кою: “Хочу подивитися, за кого ми боролися”...
