«Під час повномасштабної війни уперше взяв до рук гітару в бункері»

З фронтменом гурту «Мандри», композитором Сергієм Фоменком, якого всі давно називають Фомою, востаннє бачилися шість років тому, коли колектив виступав у Львівській опері. Тоді записували інтерв’ю — про творчість та особисте життя. Це було ще до ковіду і повномасштабного вторгнення росії в Україну. Знала, що Фома у лютому 2022-го змінив гітару на зброю і влився до лав захисників Батьківщини. Тож коли на відкритті виставки «Із полум’я зродилися» у Львівському історичному музеї серед гостей побачила чоловіка з гітарою, не відразу його впізнала — Фома був без звичного для себе капелюха. Але коли взяв до рук гітару, вже після перших акордів впевнилася, що це саме він.

— Сергію, як часто тепер виступаєте ось так — екс­промтом, без «Мандрів», але у дружній обстановці?

— Зараз музична части­на мого життя більше функціо­нальна — там, де я можу бути ко­рисним. Іноді ми з «Мандрами» робимо концерти, але не так часто, як до повномасштабно­го вторгнення, іноді я виступаю окремо. Бенд «Мандри» нікуди не дівся, маємо багато нових пі­сень, але у нас зараз трохи інші пріоритети.

— На відкритті виставки ви сказали, що працюєте над новим фільмом. Про що він?

— Роботу над фільмом я вже закінчив, зараз відпрацьовуємо технічні моменти. Він назива­ється «Люди зі сталі». Це фільм, який я робив з урахуванням, що історію людей зі сталі тре­ба розповідати світові комплек­сно. Тобто це історія захисників Маріуполя, про те, що відбува­лося у тому місті, а також історії родичів захисників Маріуполя, які зараз борються за звільнен­ня рідних з російського полону. Ми знаємо, що кількасот захис­ників з героїчного українсько­го полку «Азов» (тепер уже бри­гади) досі у російському полоні. У фільмі також історія з перших вуст полонених «азовців» — ме­дика Алли Березницької та Іго­ря Бензерука, який перебував у в’язниці в Оленівці у тому бара­ці, що був підірваний, і в якому загинуло 53 і понад 130 україн­ських військових отримали по­ранення. Наш фільм почина­ється з Майдану, анексії Криму, початку війни на сході, а далі переходить на частину повно­масштабної війни. Ми цю істо­рію розповідаємо комплексно для того, щоб глядачі у світі, і українські у тому числі, не за­бували причин і наслідків війни росії проти України. Та найго­ловніше — привернути увагу сві­тової спільноти до азовців, які досі перебувають у російсько­му полоні.

— У фільмі кілька серій?

— Ні. Односерійний фільм, триває 70 хвилин. Я над ним працював півтора року — зйом­ка, монтаж, редагування, збір ілюстративного документаль­ного матеріалу. Там є і частина кадрів з Оленівки, яку ми отри­мали від агентства «Ройтерс». У фільмі багато жорсткого кон­тенту — показуємо той жах, який творять російські агресори. Перші покази заплановано на 14 квітня для військовослужбов­ців Нацгвардії у рамках національного туру «Кіно заради пе­ремоги», а також буде показано у французькому Страсбурзі, маємо намір заявити фільм на участь у міжнародних кінофес­тивалях. А український глядач, найімовірніше, зможе побачити фільм восени.

— Де вас застала повно­масштабна війна?

— У Києві. 26 лютого я пішов у 206 батальйон ТрО як волонтер — захищати Київ. Три місяці був бійцем цього батальйону.

— А коли вперше у той страшний час взяли до рук гі­тару?

— У березні 2022-го. Оскільки місцем моєї дислокації був Київ, то я раз на тиждень відвідував своє помешкання, щоб переко­натися, чи все гаразд удома. В один з таких приїздів забрав гі­тару. 19 березня 2022-го мені виповнилося 50 років. Ще за­довго до повномасштабного вторгнення планував у столи­ці провести ювілейний концерт. Війна змінила мої грандіозні плани, але концерт все ж таки відбувся — не у великій концерт­ній залі, а у бункері — для моїх побратимів. Тоді я вперше взяв до рук гітару. Перед тим було не до музики і гітари, бо перед тим я займався евакуацією людей з Ірпеня, а у Бучі, Гостомелі та Бородянці виконував завдання, поставлені командиром. Я тоді не був співаком і композитором, а людиною, що виконує завдан­ня, які потрібно було виконувати насамперед.

— Тепер часто виступаєте перед військовими?

— Щойно випадає така на­года. На початку повномасш­табного вторгнення, коли я го­тувався до зйомок фільму, це було частіше. На миколаївсько­му напрямку — там була гаряча фаза війни, мій 206-ий баталь­йон звільняв Херсон, то їздив до своїх хлопців, співав для них. За час війни я написав багато пі­сень, але зараз музика для мене стала улюбленим хобі.

— Кажете, що написали ба­гато пісень у час війни. Як вплинула війна на вашу му­зику особисто і на українську загалом?

— За час повномасштабно­го вторгнення написав 15 пі­сень на ті теми, які мене дуже хвилюють. Це пісні про війну і про кохання. Ми записали кліп на пісню «Вершники у небе­сах», головним героєм яко­го став один з моїх побратимів Анатолій Дибець, який 2023-го демобілізувався за віком з де­сантно-штурмових військ. Для багатьох українців війна стала каталізатором чіткої проукраїн­ської позиції, мовної позиції, бо ми знаємо, що велика частина громадян України аж до повно­масштабного вторгнення так і не розуміла, що у нас йде війна. На це і сподівався путін, вірив, що «візьме Київ за три дні». За час незалежності у нас вирос­ло нове покоління українців, які не можуть і не хочуть жити у раб­стві, а у вільній країні. У квітучій Україні мріють жити, працювати, кохати… Ми змінилися.

— Недавно одного відомо­го співака захейтили за те, що він сказав, мовляв, ар­тисти повинні не брати до рук зброю, а виконувати свою роботу. Захищати країну ма­ють інші люди…

— Війна, що триває, настіль­ки масштабна і небезпечна, що нема жодної різниці, якої про­фесії людина може йти до вій­ська. Інше питання: бажано у цій війні кожному з нас зрозуміти, у який спосіб він буде долучений до цієї війни. Якщо йдеться про артистів, які не служать у ЗСУ чи у Нацгвардії зі зброєю у руках, треба визначитися — чим саме ти можеш допомогти наближа­ти нашу перемогу. Я проти того, щоб усіх зібрати в один вагон і відправити на фронт. Але кожен має щось робити! Якщо є люди призовного віку, здорові, які не є професійними військовими, але є представниками творчих професій, їм треба розуміти, яку саме роль вони відіграють у цій війні. Яку роботу вони вико­нують задля перемоги України у цій війні. Співати пісні — це до­бра справа, бо це підіймає дух. Але не лише співати.

З власного досвіду знаю, що для фронту як штурмовик чи пі­хотинець особисто я трохи вже застарий. Треба швидко біга­ти, а я вже не можу змагатися з молодими. Тож у певні части­ни родів військ треба набирати людей, умовно, від 25 до 45 ро­ків максимум. Але ж є інші роди військ та інші напрями, де стар­ші люди можуть принести ко­ристь. Українці, незалежно від віку, мають бути залучені у вій­ськове виробництво. І артисти у тому числі. Артисти мають при­носити користь на шляху до на­шої перемоги.

— За час повномасштабно­го вторгнення росії в Україну знову гостро постало питан­ня про використання укра­їнської мови у нашій краї­ні. І якщо на початку багато людей робили спроби пере­йти на українську, то тепер, на жаль, цей процес сповіль­нився. Дехто, навпаки, пере­конує, що «мій тато все життя розмовляв російською, але загинув за Україну», «мій пле­мінник — російськомовний, але воює на запорізькому напрямку»… Бо, мовляв, на фронті не має значення, якою мовою ти розмовляєш. Там головне, що ти став на захист Вітчизни.

— На мою думку, це маніпу­лятивна поведінка. Стан війни більш різко виокремлює тебе за ідентичністю. Найголовніша мета росіян — знищити українців і Україну — як державу фізично. І стерти нашу українську ідентич­ність, головним маркером якої є наша мова, культура та історія. Відповідно, люди, які продовжу­ють розмовляти мовою окупан­та, мовою ворога, бо російська — офіційна мова ворога, під­тримують цим агресора. Ворог розраховував, що в Україні «всє рускіє, бо всє гаварят па-рускі», і прийшов визволяти «рускога­варящіх». Це помилка людей, які маніпулюють своїми ліноща­ми або неспроможні попрацю­вати над вивченням мови.

Більшість наших проблем через неусвідомлення і несві­домість наших громадян сто­совно того, як працює держа­ва, що таке Україна і українці, яке значення має мова і військо, яке значення мають українська культура та ідентичність. Усе це протягом 30 з лишком років на­шої незалежності було полем для маніпуляції проросійських сил в Україні. Чим раніше кож­на людина усвідомить помил­ковість такої позиції, тим краще для цієї людини. Завжди треба пам’ятати: перше, що знищує ворог, — це мову народу. Бо для ворога мова, культура та історія мають значення.

— Коли готувалася до інтерв’ю, прочитала на одно­му з ресурсів, що ви серед ін­ших любите творчість Гоголя і Булгакова. 4 квітня Інститут національної пам’яті визнав Булгакова українофобом. Та­блички з його прізвищем у Києві зняли, Дім-музей Бул­гакова в Києві можуть закри­ти. Як ставитеся до цього рі­шення?

— Інформація з того ресур­су за станом на 2024-ий уже за­старіла. Мабуть, вона зберегла­ся ще з 90-х років. Але я колись і справді любив книжку «Майстер і Маргарита». У радянські часи вона мені здавалася чимось незвичайним. Тоді кожен вва­жав за честь знайти ту книжку у будь-якому вигляді, аби тіль­ки прочитати. Це ж був заборо­нений твір! І він справив на мене велике враження. Але я абсо­лютно погоджуюся, що Булга­ков не є українським автором. На відміну від Гоголя. Гоголь — українець, ідентифікував себе як українця. Найкращі його тво­ри були про Україну. Найважчі і найсумніші — про росію. Поза тим, що він писав у рамках ро­сійської імперії, він був україн­цем. Гоголя я би кацапам не від­давав.

Булгаков є російським імпер­цем, це риса, притаманна лю­дям російської національності і так званої російської культури. Йому притаманний шовінізм, особливо в українському пи­танні. Росіяни знищували куль­туру, мову і нашу ідентичність, українців росіяни позиціонува­ли як людей другого сорту. Таке ж ставлення до України і україн­ців було і у Булгакова. Тому його не можна вважати українським письменником. На мою дум­ку, Музей Булгакова у Києві не є обов’язковим атрибутом.