Передплата 2024 «Добра кухня»

«Я – вільна людина. То чому маю залежати від кацапів?»

Ексклюзивне інтерв’ю з популярним артистом напередодні ювілейного концерту “Час летить”

3 березня у театрі імені Марії Заньковецької відбудеться грандіозний концерт української культової групи “Мандри”. Цей виступ присвячений 20-річному ювілею гурту. “Час летить” - так називається новий альбом “Мандрів”. Таку ж назву має і ювілейна концертна програма. Напередодні концерту до редакції “Високого Замку” завітав незмінний керівник “Мандрів” - український співак, гітарист і композитор Сергій Фоменко, який давно став для народу Фомою з “Мандрів”.

- Попри те, що минуло 20 років творчої діяльності гурту “Мандри”, ви незмінно тримаєтеся на хвилі популярності. Як вдається, особливо зараз, коли з’явилося багато молодих виконавців, витримувати конкуренцію?

- Насамперед, завдяки пісенному матеріалу.  Намагаюся писати такі пісні, до яких люди не байдужі. Щоб пісня жила довго, у неї треба вкласти душу, щоб не залежала від часу, щоб була для серця. Якісними мають бути і концерти. 

- Колись було модно називати гурти зарубіжнми назвами. Зараз поготів. Ви назвали свій колектив чудовим українським словом “Мандри”. Що вкладали у цю назву?

- Мені подобається мандрувати світом. Та й все наше життя —  мандри. Мандруємо по цій землі...

- З перших днів Революції Гідності ви були на Майдані. Якось в інтерв’ю сказали, що самі розумієте численні речі краще, ніж політики. Чому ж тоді не пішли у політику?

- Більшість політикуму орієнтована на здобуття грошей. Політика лише ширма для цього. І якщо людина починає грати у ту гру, то повинна зрозуміти, що там є певні правила. Ті правила, на жаль, можна змінити хіба для себе.  Але тоді ця людина нічого не зможе зробити, ні на що не зможе вплинути. Тому моя політика — це культура. Це те, чим я займаюся. Крайні три роки я втілив у життя два великі проекти, один з яких виставка - “Майдан. Україна. Шлях до свободи”. Виставку побачили у США, Німеччині, Канаді, Великій Британії та інших країнах світу. Ще був інший важливий проект. На запрошення режисерів Леоніда Кантера та Івана Яснія (недавно вийшов на екрани фільм цих режисерів про Василя Сліпака “Міф”. - Г.Я. ) я став промоутером американського туру стрічки  “Добровольці Божої чоти”. Ми показали фільм у 14 містах Америки і десяти містах Канади. Такі речі мала би робити держава. Завдяки цим проектам переконався, що мова культури значно ефективніша, ніж політика.  То для чого мені пхатися туди, де від мене мало що залежатиме?  

А на Майдан я пішов, бо не міг терпіти, щоб таке бидло, як Янукович, сиділо у президентському кріслі.

- Як ви ставитеся до того, що ваш колега по сцені співак Святослав Вакарчук має намір балотуватися у президенти?

- Негативно. Не тому, що він співак. У світовій історії маємо багато прикладів, коли артисти ставали президентами. Питання у системі української політики. Одна справа - бути успішним музикантом. А щоб бути успішним президентом, треба мати досвід керування, розумітися на кадровій політиці. Щоб стати президентом, потрібна підтримка величезних грошей, має бути команда людей, які будуть слухатися. Тільки тоді президент буде ефективним. У даному випадку бачу спробу використати музиканта, який є мегапопулярним. Вакарчук — це бренд. Мабуть, його прізвище використовують для того, щоб система мала інше обличчя, але не змінювалася сама аж занадто сильно. Для того, щоб Вакарчук став ефективним президентом, він мав би спочатку створити свою партію, яка би набиралася з молодих людей — фахівців у різноманітних галузях. Щоб не бути залежним від олігархів і не діяти за їхніми правила, треба мати відповідну систему з фінансування цих виборів. Ми вже бачили, яким депутатом був Вакарчук. Ніяким! Якщо він був ніяким депутатом, то яким він буде президентом?

- Якби все ж таки так сталося, що Вакарчук балотуватиметься на посаду президента, чи пішли би до нього у команду, наприклад, довідерною особою?

- Для того, щоб йти у політику, треба розуміти, що будеш там робити. І чим доведеться пожертвувати. Мені пропонували після Революції Гідності стати заступником міністра культури. Але коли поспілкувався з певними людьми, зрозумів, що мені не вдасться нічого зробити. То для чого витрачати свій час? У Міністерстві культури працює 250 осіб,  200 з яких треба звільнити, вони там зайві. А тим 50, які залишилися, треба пройти переатестацію, щоб одна людина виконувала функції цілого відділу, і за це отримувала гідну зарплату... Я запропонував таку реформу, мені сказали, що це неможливо, вибухне скандал. Як бачимо, відтоді нічого не змінилося. Від  міністра чи його заступника, який не важить нічого  і до точки зору якого ніхто не прислухається, нічого не залежить і не зміниться. Нема сенсу ставати черговим Гаврилюком чи Савченко. Після школи я вибрав професію музиканта, щоб бути незалежним. Разом з тим бачу, що у нашій державі багато чого змінилося на краще. У нас почали, нарешті, виробляти зброю, вперше за 26 років незалежності  стали приймати важливі закони для держави — закон про квоти, закон про обов’язкову присутність української мови й закон про освіту... Почали знімати українське кіно! Кінематограф заговорив українською.  

-  Після прийняття закону про квоти, чи стали “Мандри” частіше звучати в радіоефірі?

- Можу робити висновок з роялті, який отримую раз на квартал, з чого бачу, що ми є у радіопросторі. Хоча хочеться ще більше, і ми над цим працюємо. Я, нарешті, повернувся до музики. Це — новий альбом. Готуємо ще один, який вийде наприкінці 2018 року. Будемо запускати нові пісні у радіоефір, над якими зараз працюємо. Ми дещо змінили склад “Мандрів”, загалом концепцію. Тепер “Мандри” - творча платформа, бо багато гуртів і просто музикантів долучаються до наших концертів і альбомів. Єдине, що залишилося незмінним — те, що я там керую. І навіть сам монтую кліпи, бо знаю, як має бути.

- Багато українських музикантів і у тому числі й ви долучилися до створення нового гімну Збройних Сил України. Яка доля цього гімну?

- Наскільки мені відомо, військо вже взяло цей гімн.  Це ж було замовлення Генштабу. Пісню вже співають, можливо, не всі. Має ще минути трохи часу, щоб ця пісня стала гімном справді усіх армійців.

-  Ви народилися у російськомовній родині...

- Не зовсім так. Я народився у російськомовному місті. Але родина наша - 50 на 50. Ми жили у Києві, я вчився у совєтській школі, де була і українська, і російська мова обов’язковими. Я навчався у чотирьох школах, останнім з яких був ліцей східних мов, де окрім української і російської, вивчав англійську і китайську. Чому опинився у цьому ліцеї? Бо моя мама багато працювала, розбудовувала комбінат “ПоліграфУкраїна”, той, що зараз друкує біометричні паспорти. Вона - випускниця Львівського поліграфічного інституту. Мама керувала великим колективом, а за мною треба було “глаз да глаз”, тому мене й  віддали у таку спеціалізовану школу-інтернат, де я перебував цілий тиждень. Це не був інтернат для злочинців, як дехто собі уявляє. А спеціалізована школа з поглибленим вивченням іноземних мов. Це зараз, якщо зайдете у Києві в кафе, дві третини людей розмовляють українською, а раніше у тому ж кафе лише один я говорив українською. Українську вперше почув і почав нею говорити у Кіровоградській області, де жила моя бабуся. Потім повертався до Києва, де всі говорили російською, намагався говорити українською, але знову переходив на російську. У родині миспілкувалися двома мовами. Мама співала  (ще й грала на гітарі) українські і російські романси.

- Які аргументи, на вашу думку, потрібні українським співакам, щоб стати співцями української пісні? Що треба зробити, щоб українська мова стала модною для всіх?

- Я брав участь у робочій групі з втілення квот, був одним з лобістів цього закону. Попри те, що було багато суперечок з цього приводу, коли закон набув сили, усі, хто був в опозиції, перейшли на українську. Це дуже добре, бо своє слово сказала держава. На державному рівні має була чітка і послідовна політика: державною мовою має бути українська. Частина музикантів ще не ідентифікують себе з Україною. Якась частина працювала і орієнтувалася на Москву, бо там були шалені гроші і, як вони вважають, справжня слава.  Дехто вже "перефарбувався", як Ірина Білик, яка знову почала співати українською. Тільки одягула кокошник, як знову треба одягати вишиванку....

- Чи є серед українських артистів такі, кому би ви не подали руки?

- Є. Це артисти з “ватною” позицією. Маю презирство до таких людей. І воно не тепер з’явилося. Це давнє президерство, з’явилося ще тоді, колизрозумів, що ніколи не поїду у Москву з концертами. Років 17 тому ми таки поїхали у Білокам’яну подивитися, може, там справді медом намазано. Поспілкувалися з місцевими шоу-бізнесменами. І я сказав своєму директору: “Мені це не цікаво”. Вони себе так зверхньо поводили, мовляв, “ну, что, братья, понаехали, денег хотите?”.  Більше нас там не було. Завжди себе позиціонував вільною людиною, то чому маю залежати від кацапів? Але мене тішить, що часи змінилися. Ми не втрачений народ. Цим і відрізняємося від тьмяного кацапського світу і оцього  совєтського тавра рабів. Ми не раби!

- Це зараз ви відомий музикант. Однак колись ви працювали двірником у Києво-Печерській Лаврі. Які спогади зберегли з того часу?

- Я був молодий, мені подобалося, що працював мітлою біля церкви. Я ще й працював гардеробником в Археологічному музеї, робочим сцени у театрі Ленінського комсомолу (тепер Молодий театр. - Г.Я.). Був кур’єром “жирної” фірми, де отримував 200 доларів. А перша моя робота - у совєтському колгоспі. Мені тоді було 11 років. Працював ціле літо у селі Косівка, де жила бабуся. Пас бичків, розгрібав вилами силос, а на елеваторі сухе зерно, допомагав вантажити добрива на трактор... За це заробив на  велисопед “Україна”.

- Знаю, берете активну участь у благодійництві...

- Перший мій досвід благодійництва — співпраця з Асоціацією благодійників України. Асоціація займалася інформацією про тих, хто робить благодійність. Це така аналітично-консультаційна мережа. Я хотів допомогти з творчої точки зору і створив ролик про благодійність. Ще я виступав перед дітьми-сиротами чи дітей з певними вадами здоров’я. Тобто благодійністю я займався тільки як артист. Живих грошей не давав.

Схожі новини