«У тяжкий час для України мушу бути тут — разом із українцями»

Майже з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну відомий ресторатор колумбійського походження, ведучий популярного телешоу «Майстер Шеф» Ектор Хіменес-Браво став волонтером. Разом зі співвласниками закладів Тарасом і Оксаною Середюками організували з працівників своїх ресторанів благодійний загін, який готував обіди для тероборонівців, поліції, волонтерів і пенсіонерів. Щодня видавали півтори тисячі порцій смачних гарячих страв. Згодом ще «дотиснули», і збільшили цю цифру до 3 тисяч обідів на день.

Загалом, у перші місяці війни роз­дали 2,5 мільйона обідів. Колумбі­єць Ектор Хіменес-Браво, який про Україну каже «це наша країна», разом із партнерами Середюками організовують благодійні вечері в європейських сто­лицях, а зібрані кошти віддають на під­тримку ЗСУ. А тепер, коли Ектор Хіме­нес-Браво став співвласником одного з ресторанів міста Лева, колумбієць про­водить благодійні вечері, частина ко­штів з яких також іде на потреби україн­ської армії.

— Екторе, попри війну, ви наважи­лися відкрити у Львові ресторан. І це у той час, коли багато закладів тако­го типу закриваються…

— Не можу погодитися з тими, хто за­криває свій бізнес у час війни. Це не­правильне рішення. Якщо хочеш до­помагати своїй країні, не можеш цього зробити. Бо нашій країні потрібні гроші. Як країна може їх отримати? З податків! Якщо моя компанія не працюватиме, не будемо сплачувати податки, — країна не отримає грошей. Я після Майдану ви­рішив інвестувати в Україну, бо хотів їй допомогти. Хотів, аби у моїй команді були лише українці, бо я — патріот. Тре­ба робити бізнес! Тому всім моїм коле­гам хочу сказати, що зараз непоганий час для того, щоб інвестувати в Україну. Треба допомагати країні, коли вона цьо­го потребує.

— Торік ваша мама була в Україні. На початку лютого 2022 року ви ви­везли маму до Колумбії. Але коли почули, що росія напала на Украї­ну, повернулися сюди. Не страшно було?

— Звісно, страшно. Я ж людина і маю почуття страху, як і всі нормальні люди. Переживав, що буде з Україною і що буде зі мною. Пригадую, коли був на паспортному контролі у пункті пропуску «Рава-Руська», бачив там багато україн­ців. Плакав і переживав разом з ними. Але я знав, що все буде добре. Україна — це те місце, де мені треба бути разом з українцями у тяжкий час.

— Носите вишиванку не показово, а тому, що вважаєте себе українцем?

— Аякже! В Україні почуваюся як у рід­ному домі. Тут — добрі люди. І тут мій дім. А коли біда, то з дому не втікають.

— Коли повернулися, відразу взя­лися годувати волонтерів, Тероборо­ну, усіх, хто потребував… Скільки їжі готували щодня?

— Я одразу зробив відеодзвінок зі своєю ресторанною командою. Розу­мів, що не можемо відчинити рестора­ни для гостей, але у нас було багато їжі в холодильниках і коморі. І я вирішив, що потрібно готувати обіди для допо­моги нашій армії, поліції, Територіаль­ній обороні і пенсіонерам. Звичайно, вся команда дуже переживала, бо ніхто не знав, як добиратися до ресторанів, оскільки це було небезпечно для жит­тя… Вирішив знайти місце, де вони мо­жуть жити, — поруч із рестораном. Наша команда працювала 24 години на добу, і щодня ми готували. Коли починали, чес­но, було дуже важко. У нас не було до­статньо контейнерів, і у перші дні ми робили по 500 порцій. Але я наказав робити 1500 порцій кожного дня, потім 2 тисячі, і так дійшли до 3 тисяч порцій.

— У Києві майже щодня лунають повітряні тривоги, були «прильо­ти»… Чи не виникало бажання од­ного дня зібрати валізку й поїхати у спокійну європейську країну, чи до­дому — у Колумбію?

— Не думав про це жодного разу. Але у мене була й досі залишається мрія, що я прокидаюся вранці, беру в руки теле­фон, читаю новини… А там написано, що усе закінчилося, Україна перемо­гла! Звісно, я втомився, як і всі українці. Мене так само бісять повітряні тривоги, які ламають мої плани, нервую страшен­но через той жах, у якому ми всі живемо. Але не маю наміру покидати Україну, бо тепер мій дім тут.

— Належите до тих іноземців, які відвідують наших захисників у гаря­чих точках…

— Наша команда розробила бага­то проєктів і рецептів, серед яких су­хий борщ. Я був на фронті багато ра­зів, зустрічався з нашими військовими, нашими героями — у Миколаєві, Доне­цьку, Харкові… Ви хочете запитати, чи не страшно мені було туди їхати? Якщо чесно, я думав, що приїхав саме у те місце, де мені потрібно бути. Моя мама страшенно за мене переживає. Постій­но запитує, де я, чи безпечно там, де я сьогодні перебуваю. Завжди її заспоко­юю: «Мамо, я там, де мені сьогодні тре­ба бути. Не переживай. Я там, де україн­ські солдати мене захищають».

Знаєте, коли ми у Колумбії почули страшну новину 24 лютого про напад росії, мама плакала і казала: «Як добре, сину, що ти тут, удома». Але я сказав, що не буду вдома довго сидіти, бо поверта­юся в Україну. І тоді ми вже плакали ра­зом. Для всієї родини це була страшна новина. Не розуміли, чому я хотів повер­нутися в Україну. У Колумбії війна трива­ла 50 років, там усі знають, що це таке. Рідні хотіли, щоб я був у безпеці. Але я наполіг: «Ні, мені треба повернутися. Я маю бути там, якось допомагати». Брат тоді запитав: «Як ти допомагатимеш?». Я відповів: «Не знаю. Можливо, готува­тиму їжу, щось інше буду робити, але треба повернутися».

— 14 років тому для відкриття біз­несу ви обрали Україну. Чим тоді вас привабила наша країна?

— Я відкривав бізнес у багатьох країнах. В Україну приїхав лише один раз. Тоді, 14 років тому, мені здавалося, що я тут попрацюю лише кілька років. Недов­го. Але коли залишився в Україні на пев­ний час, зрозумів, що саме тут маю вне­сти інвестиції. Хочу тут жити, бо це — мій дім.

— Коли вперше приїхали в Україну і пообідали, яка страва вам найбільше сподобалася?

— О, як тільки скуштував уперше, то й досі обожнюю вареники з картоплею і грибами. І щоб було багато шкварок зверху. Люблю голубці й борщ.

— ЮНЕСКО офіційно визнала борщ українською стравою. Однак росія­ни вважають, що борщ — їхній… Яка ваша думка?

— Як шеф-кухар заявляю: борщ — страва тільки українська? Що таке ро­сійська кухня? Трохи вкрали страв в України, трохи — з Кавказу, а потім за­являють, що це все їхнє. Та вони нічого свого не мають! Я був у росії, у санкт-петербурзі, — росіяни не мають своєї гастрономічної культури. Їхня кухня — це мікс усього, що було в радянському союзі. Як професіонал, знаю багато ку­хонь, і можу сказати, що російська кух­ня — це ніщо. Хоча росіяни кажуть, що манти, плов, борщ — це все їхнє… Ні! У кожної країни є своя гастрономічна культура. В України вона дуже багата, що дуже важливо, адже наші «сусіди» кажуть, що Україна — фейкова країна. Даруйте, що? У нашій культурі є всі ас­пекти: література, гастрономія, істо­рія… Спочатку була Київська Русь, а не москва. І це знають усі. Росіяни дума­ють, що можуть собі все привласнити — і наші рецепти, і наші землі. Але нічого у них не вийде!

— Екторе, ви ведучий і засновник програми «Майстер Шеф». Легко можете відрізнити смачну страву від несмачної. Зараз усі продукти зна­чно подорожчали. Як в умовах зрос­тання цін на продукти приготувати обід так, щоб було смачно і недоро­го?

— О, для цього треба дивитися книгу рецептів Ектора Хемінеса-Браво і готу­вати усе з любов’ю.

— А коли ви зрозуміли, що кухня і приготування кулінарних шедеврів стане справою вашого життя?

— У Колумбії страви — важлива річ у повсякденному житті. Колись мене на­вчила готувати моя мама. Мені це по­добалося. Готування страв заспокоює і розслабляє. Згодом сам почав вигаду­вати якісь рецепти. Зізнаюся: я завжди мріяв бути знаменитим кухарем, тому все моє життя присвячене кухні.