«Із першого дня великої війни починаємо вистави з Гімну України»

27 березня у світі відзначають Міжнародний день театру. Це свято не лише акторів, режисерів, музикантів, освітлювачів і «звукачів», а й усіх, хто любить театр і кожен похід у цей храм мистецтва вважає святом. Це також свято і керівників театрів, від яких багато в чому залежать їхня популярність і добробут. Серед них і український режисер, сценарист, культуролог, генеральний директор — художній керівник Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Василь Вовкун. У березні 2025 року він став лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.

— Василю Володимирови­чу, цьогоріч Шевченківську премію у категорії «Театраль­не мистецтво» отримали саме ви — за оперу «Лис Ми­кита», балет «Тіні забутих предків», модерн-балет «Піз­най себе!» і театральну кан­тату «Псальми війни». Усі ко­шти, а це понад 480 тисяч гривень, ви віддали на під­тримку ЗСУ. Це загалом на армію чи допомагаєте кон­кретній бригаді?

— Я вам покажу знак, який вій­ськові дарують, коли вже скла­лися дружні взаємини. Його я отримав від керівництва 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Насправді це нагорода для усього колек­тиву нашого театру. Лише цьо­го року у січні ми переказали 700 тисяч гривень, і стільки ж у лютому, саме цій бригаді. Торік кошти, зібрані з прем’єри «Ті­ней забутих предків», а це понад 4 мільйони гривень, також було переказано на потреби 24-ї бригади. Театр постійно підтри­мує Збройні сили України. Для мене Шевченківська премія не має матеріального зиску, на­самперед це духовний момент, нагорода і визнання за внесок у розвиток мистецтва. Рішен­ня віддати усі кошти 24-й бри­гаді було не лише моїм, а й моєї родини. Мені приємно, що бри­гада імені Короля Данила ви­користає ці кошти на закупівлю дронів, а це десятки й сотні вря­тованих життів. На дронах буде написано «Тарас».

— Привідкрийте завісу: як вдалося зробити так, щоб глядацька зала не була по­рожньою? Своїми очима ба­чила, які черги вишикову­ються до входу в театр перед початком деяких вистав.

— Зізнаюся, на початку, коли я пропонував свою програму дій, був скепсис. Програму «Твор­ча програма «Український про­рив» запропонував на конкурс — і тоді, коли вперше подавав свою кандидатуру на посаду ди­ректора — художнього керівни­ка, і вдруге. Не всі тоді розуміли і вірили, що цю програму я буду втілювати дуже серйозно. Там не так багато пунктів, але вони усі дієві. Першим пунктом є — вийти з театру-музею. Сам наш театр несе мистецьку місію і є музеєм, бо тут картини, чудова архітектура, розписи… Але ця краса не має стояти «мертво». Насамперед сцена має відгуку­ватися на події, які переживає­мо. Тобто треба актуалізувати, осучаснити театр… Опери ста­вили так, як вони були написа­ні. Вистави мали певні традиції. Якщо йдеться про радянський час, соцреалізм, то з нього деякі театри виходять досі. На щастя, Львівська опера цей «бар'єр» подолала. Власне цей перший пункт «Українського прориву» ми виконуємо кожною нашою прем’єрою. Другий пункт про­грами — «Розширити репертуар­ну палітру». Діапазон зарубіжної опери і балету був дуже вузь­ким. До прикладу, французька опера Франсіса Пуленка «Діа­логи кармеліток», одна з найпо­пулярніших опер ХХ століття, яку ми поставили у нашому теа­трі, увійшла у цей пункт «розши­рення».

Окремо скажу про україн­ську оперу. Ми знали, що у те­атрі йшли «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» тощо. Але подивимося правді у вічі: ще вчора усі театри були му­зично-драматичні, і «Наталка Полтавка», «Запорожець за Ду­наєм» чи «Циганка Аза» йшли всюди, бо ж драматичні акто­ри також співали. Це вистави музично-драматичного театру, не «чиста», так би мовити, опе­ра… Тому ми собі поставили за­вдання — написання нових опер. Це непросто. Не буду розпові­дати, як довго оббивав пороги Міністерства культури й пере­конував, що мусить бути якийсь спеціальний фонд, який би за­мовляв лібрето й музику. А коли композитор напише музику, то треба ще й видати партитури і партії для музикантів та артис­тів. Сьогодні усі ці видатки бере на себе Львівська опера само­стійно. Укладаємо угоду з авто­ром, платимо йому гонорар, ви­даємо партитуру й втілюємо її.

Пишаюся, що за вісім ро­ків мого директорства маємо з десяток нових назв. Зокре­ма цього року — на початку квіт­ня прем’єра балету Олександра Родіна «Соляріс» (за мотивами роману Станіслава Лема). Па­ралельно працюємо над опе­рою Бориса Лятошинського «Золотий обруч». Уже рік триває робота над повною партитурою Лятошинського, що була напи­сана від руки і нарешті вида­на. Львівський оперний зробить аудіозапис музики Лятошин­ського, написаної до «Золото­го обруча», повністю. Наступна прем’єра — «Мазепа» Олексан­дра Родіна. Я щойно повернувся з міжнародної організації Opera Europa. Її генеральний дирек­тор вже цікавиться, коли буде­мо знімати «Мазепу»: хоче на своїй телевізійній платформі на всю Європу показати цю оперу. А наприкінці року буде ще одна прем’єра. Вікторія Польова на­писала першу дію «Лісової піс­ні» за Лесею Українкою, працює над другою. Одне слово, робо­та не припиняється, композито­ри запрацювали, бо побачили свою затребуваність. А опера — це така спокуса: коли вдається, хочеться творити ще і ще.

— Пригадую, ми з вами го­ворили про те, як ви вмов­ляли Івана Небесного, учня легендарного Мирослава Скорика, написати музику до «Тіней забутих предків». А він казав, що «після Скорика не зможе»… Але ж зробив!

— Я його переконав. Цими днями йде 30-та вистава, і всі квитки на «Тіні…» давно прода­ні. Хіба це не визнання?

— На який театр, точніше, на стиль якого театру рівняєтеся?

— На німецький, бо він дуже прогресивний, відомий сміли­вими експериментами. Звіс­но, це не означає, що ми буде­мо калькувати все, що роблять німці. Маємо власну думку. Для мене там, де естетичне закін­чується, не є прийнятним. До прикладу, роздягання на сце­ні… Але залучення зарубіжних постановників — це дуже велика школа. Німецькі митці — режи­сер-постановник Андреас Вай­ріх та художниця-постановни­ця Анна Шеттль — поставили на нашій сцені «Сокола», «Алкіда» і «Страшну помсту» українсько­го композитора Дмитра Борт­нянського. До речі, «Страшна помста» два роки тому увійшла у десятку світових прем’єр — ра­зом з прем’єрами Дрезденської і Баварської опер, і «Метрополі­тен-оперою». Хіба ж це не висо­кий рівень нашого театру?

— Знаю, що три роки тому ви отримали оперний «Оскар» у Мадриді…

— Ми цим пишаємося. Це до­сягнення усього колективу на­шого театру. Про нас пишуть відомі світові видання. Тішу­ся, що майже щороку виграє­мо Всеукраїнську премію «ГРА». На сцені Львівської опери акто­ри проживають свої ролі як дра­матичні актори, коли відчува­ють подію, пропускають її через себе.

Повернуся до вашого запи­тання «У чому секрет таких до­вжелезних черг перед деякими виставами у Львівській опері?». Коли я прийшов у театр на по­саду генерального директора, зробив соціологічне опитуван­ня: лише 8−10 відсотків усіх гля­дачів у театрі були львів’янами. А тепер — 50 відсотків. І це при тому, що зарубіжного глядача практично немає. Зараз це вну­трішній туризм. Розкажу кон­кретний випадок. Наш сімей­ний лікар, який уже на пенсії, вітав свою колегу. Ця пані роз­повіла нашому лікареві, що вона постійно стежить за афішею Львівської опери, купує кви­ток і спеціально приїжджає на прем’єри. Коли наш лікар ска­зав, що генеральний дирек­тор Василь Вовкун — його друг, ця пані була шокована… Знає­те, заради таких моментів вар­то жити і творити: коли тебе по­важають, коли на вистави твого театру приїжджають з різних міст України і навіть з-за кордо­ну.

Повторюся, це не лише моя заслуга — це заслуга усієї нашої команди. Це люди, молодші за мене, надзвичайно талановиті й працьовиті. Наші працівники їздять стажуватися за кордон, більшість володіє англійською. Змінився у нас підхід і до на­вчання. До прикладу, дириґент Іван Чередніченко дає уроки вокалістам, чого раніше ніколи не було. Сталися зміни і у ба­леті.

— Цьогоріч Львівському оперному виповнюється 125 років. Окрім прем’єр, якими заходами маєте намір від­значити цей ювілей?

— 4 жовтня, у ювілейний день відкриття театру, буде прем’єра «Мазепи». І це не Чайковський, а зовсім нова музика. Нове трактування. До ювілею вийде дуже круте видання «Історія Львівської опери», яке ми готу­вали три роки. Тут буде зібрано матеріали музикознавців Льво­ва та Польщі про музичне життя Львова за часів Скарбека, про будівництво театру, про театр у радянський період і теперішній. А офіційні заходи маємо намір провести 10 жовтня, бо до нас приїде уся дирекція міжнарод­ної організації Opera Europa.

— 22 лютого 2022 року ви вдруге перемогли у конкурсі на посаду генерального ди­ректора Львівської опери, а через два дні почалася ве­лика війна. Якими тоді були ваші плани?

— Насамперед я, як і всі укра­їнці, був у стані шоку. Театр пе­ретворився на готель, у всіх гримерках тимчасово осели­лися ті, хто покинув домівки на сході і півдні України. Заку­пили ковдри, ліжники, чайни­ки…Наша «малярка» кинулася плести маскувальні сітки. Най­страшніше те, що театр дове­лося «зачинити». Здавалося, про які вистави може йтися, коли на нашу країну напав ро­сійський агресор?.. Пауза для творчої людини — небезпечна, тож ми намагалися (вже тепер і сам дивуюся, як ми це робили) проводити репетиції.

— Попри все, ваш театр першим оговтався і відчинив двері для глядачів…

— 1 квітня 2022-го зіграли виставу для 300 глядачів. Того ж дня була тривога, і ми впер­ше випробували приміщен­ня підвалу. Цей іспит ми скла­ли гідно. Але, зізнаюся, це було дуже страшно. До нашого міста з’їхалося багато таких, хто хо­тів вчиняти теракти. Тож кожно­го глядача у театр пропускали після сканування металошука­чами… З першого дня запро­вадили починати виставу з Гім­ну України. Це була моя ідея, і так буде, поки я тут керую. По­тім ми збільшили кількість гля­дачів до 500, далі — ще більше. Після нас почали відкриватися інші театри. На онлайн-нарадах я розповідав іншим директо­рам, на що насамперед треба звертати увагу, коли заходить маса людей до театру.

— Генеральний директор — це ще й господарник, який дбає про все. Торік ви відкри­ли нову сцену — у приміщенні колишньої «малярки»…

— Якщо говорити про госпо­дарство, то це насамперед бу­дівля, яку тримаємо у доброму стані. Постійно робимо ремон­ти, тепер маємо намір зроби­ти усю закулісну частину. Окрім «малярки», яка стала малою сценою театру, на вулиці Гай­дучка маємо ще одне приміщен­ня, де посадили Сад Перемоги. Роботи вистачає як на сцені, так і поза нею. Головне, що у мене — чудова команда, з якою можна і гори звертати!