«Актором став, бо посперечався з дівчиною на поцілунок»

Сергій Калантай, перш ніж здобути популярність у рідній Україні, торував свій шлях у Німеччині — і спочатку його професії були далекі від акторства. Але згодом це стало прекрасною школою — життєвою і професійною, а відтак, дало можливість грати і зніматися не лише на українських сценах і в українських фільмах, але й в європейських. Проте, якби не поцілунок, зараз, можливо, ми знали б видатного історика чи археолога Сергія Калантая, але ніяк не актора.

— Пане Сергію, ви ж не мріяли про акторство. Як сталося, що ви звернули на цей шлях?

— Моя родина ніяк не належала до мистецтва. Я все життя мріяв про історію, археологію, тому що мене й досі вабить те, що таємне, до чого не можна доторкнутися. А історія для мене — це такий великий місток до того, що було, і що можна повторити. Я планував вступати в університет імені Тараса Шевченка, але іспити в нормальних вишах (актори — то не нормальна професія) складають в серпні, а в ненормальних — у липні. Я посперечався з дівчиною — донькою професора консерваторії, яка планувала стати актрисою і яка мені дуже подобалася, хотів отримати поцілунок від неї, — що вступлю разом з нею.

— То через поцілунок людина актором стала!

— Так! Якось так легко я склав іспити, навіть не сподівався. А тоді конкурс в інститут Карпенка-Карого був 500−550 осіб на місце — це був третій мистецький заклад за популярністю у тодішньому радянському союзі. Були чудові викладачі старої школи. Я вступив, а моя мрія стати істориком відклалася на другий план, хоча ніколи не залишав надії, що повернуся до історії, вважав, що акторство — це тимчасово і не назавжди. Але воно «засмоктало». Хоча я пробував у житті багато чого робити — всього і різного, але вмію все-таки тримати своє ремесло — акторство — в руках. Це єдине, з чим я справляюся, і що я розумію.

— Щодо ненормальності акторської професії. Як правило, батьки кажуть: «Ти спочатку отримай нормальну професію, а потім йди в актори». Як ваші батьки сприйняли таку новину?

— Мама не сперечалася, але багато хто пам’ятає ті часи — 1981 рік! — коли шукали зв’язки, щоб кудись вклинитися, бо вступити навіть з високими оцінками будь-куди було складно. І мама довбала той тунель в сторону історії, як раптом син на то все «забив». Мама сказала: «Я там нікого не знайду, куди ти пхаєшся?». Але не була проти, щоб я спробував, а батькові взагалі було цікаво — він не вірив у те, що я вступлю. Просто мовчав і спостерігав. А згодом батько пишався і розповідав усім, що син має стати актором і буде зніматися у кіно, хоча завжди мріяв, щоб я став чи інженером, як він, чи футболістом.

— Після закінчення навчання ви сім років працювали в Театрі на Подолі, навіть встигли знятися у дебютних фільмах, і раптом опинилися в Німеччині. Чому?

— У той час у мого старшого сина Тараса були проблеми зі зором. Ми шукали лікарів. То був 1991 рік. Один знаний професор був у москві, а операція в нього на той час коштувала 20 000 доларів. Це більше, ніж вартість квартири! Та ми грошей таких не бачили! Я перший долар побачив, здається, у 1989 році. І раптом українська мюнхенська громада, яку ми знайшли через брата Анатолія Гнатюка Миколу, допомогла нам виїхати до Німеччини. Я спочатку влаштувався двірником в українську школу «Рідна школа» у Мюнхені, діти отримали медичне страхування і мого Тараса прооперували двічі. Ми там зачепилися, роки минали…

— А як було з німецькою мовою? Ви мали якісь основи її знання на той час?

— Ні, я знав англійську більш-менш, а німецьку ні, до того ж вона дуже складна, — це по-перше, а по-друге — далися взнаки наслідки Другої світової війни: мій батько виходив з кімнати — я це пам’ятаю! — коли показували по телебаченню німецькі фільми. Він брав свій «Бєломор». Руки в нього тремтіли, він курив, тому що він бачив цю війну. Мою бабусю — першу дружину діда — німці спалили живцем і мій батько це бачив. Для дитини це мало жахливі наслідки…

— Це, як для нас драстично чути російську мову, так для вашого батька було чути німецьку…

— Так. Я це називаю загадковим Божим провидінням: батько, який ненавидів німецьку мову, змушений дозволити синові їхати у Німеччину. Німецьку мову я не вчив, вона мені не подобалася, я її не міг зрозуміти. Ми всі знали «хенде хох!», «Гітлер капут!». З німецькою мовою я мав складнощі, але моїми першими вчителями були німецький телевізор і діти, які навчалися у німецькій школі.

— Але, коли живете в тому середовищі, то швидше опановуєте їхню мову.

— Безперечно! Німці, європейці — вони конкретні в цьому відношенні. Щоб адаптуватися в суспільство, ти перш за все маєш володіти його мовою. У німецькому, швейцарському чи австрійському кіно я завжди грав чи російських бандитів, чи біженців, бо акцент все одно відчувався. Європейці по-іншому підходять до акторства. Вони сприймають тебе не через мову, а через ментальність. Німецькі актори, навіть якщо в своїх резюме вказували практичне знання російської мови, не отримували ролі росіян, бо продюсерам і режисерам важливо мати людину з середовища. Оскільки Тарантіно запросив Крістофера Вальца — йому була потрібна людина — носій цієї мови. Не те, що Бред Пітт не міг вивчити, чи Меріл Стріп для роботи в одному фільмі вивчила польську мову, ні. Якраз носій мови — це носій ментальності. Ми інакше існуємо. Наша мова не тільки у вимові чи в голосі, вона в рухах, в живленні своїх дій. Шкода, що не всі це розуміють. Те, що відбувається зараз на лінії фронту, ми бачимо: люди, які говорять російською, інакше поводяться. Це навіть не йдеться про ментальність чи виховання, просто та мова наповнює їх зсередини. І тому я своїм студентам сказав з першого дня: «російського кіна не буде! російської мови не буде!». Хоч я хотів би назвати себе націоналістом, я не є ним, але далі плекати російську мову — то неповага перш за все до себе. Тільки через мову ми можемо ідентифікуватися як суспільство, як народ, як майбутнє в цьому світі.

— Ваш досвід — підтвердження того, що нема так зле, щоб не вийшло на добре. В Німеччині ви опинилися через біду, але вилікували сина і здобули чималий акторський і життєвий досвід.

— Так. І донечка там народилася.

— Розкажіть про ваше повернення в Україну.

— Хоча й кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш, насправді, це не так. Так сталося, що ми розлучилися з дружиною. Я розумів, що мені буде складно у Німеччині перебувати в одному просторі з жінкою, яку я кохав, і я повернувся до мами. Я мамі з Німеччини не міг привезти багато років пралку. Так от нарешті я завантажив ту пралку у свою машину, але чомусь не доїхав до Києва — потрапив спочатку у Хмільник, а вже потім до Києва. І тут я побачив колег, які нормально хляють горілку, не стежать за своєю фігурою, не займаються собою, тобто, що пливе, — те вони й беруть. В Європі в акторстві таке неможливо! Актор завжди має бути в «формі»! Герой будь-якого бестселера — це чоловік від 37 до 45 років. Весь американський кінематограф збудований на цьому героєві. І раптом я, майже в цьому віці, приїжджаю до Києва, хочу потрапити в кіно і розумію, що маю шанс зробити щось таке, чого нема. Починаю займатися собою, повертаюся у спортзал… У кіно завжди продається типаж. Я переграв багато іноземців, лікарів, бо з вигляду я «білий-пухнастий» добрий лікар чи іноземець. І це продається і купується, якщо ти вмієш цим користуватися. Але ти хочеш грати й нормальні ролі. А щоб мати нормальні ролі, що треба? Треба подобатися жінкам! Моя мама, коли ми піднімали тости, завжди казала: «За жіноче щастя!» У жінок є своє особисте щастя і свій особистий світ, в якому вони живуть. Недарма Шевченко прописував, недарма Україна — Україна, а не Україн, недарма Берегиня — це наша! Жінки сприймають світ через свою призму. І якщо зрозуміти, як цим володіти, можна непогано заробляти. І я зрозумів, що треба привести себе у «форму»…

— А ви хіба були не в «формі»?

— Баварське пиво і ковбаски далися взнаки. Тим більше, що в Німеччині я не так багато займався акторством. А в Україні я «вскочив» в один проєкт, у другий, потім почали використовувати мої знання трохи англійської і німецької. І кастингу вже простіше брати Калантая, бо він знає, як зіграє, його не треба перевчати. І є таке поняття, як тексти, які треба виправдати. Не штука просто прочитати, а треба пропустити через себе і думку пустити, щоб глядач по ту сторону екрана зрозумів, про що йдеться.

— Тобто, повернення в Україну супроводжувалося певним шоком.

— Тим більше, що діти залишилися в Німеччині — Тарас і Богдася. Донька зараз у Лондоні, час від часу приїжджає до мене, вона теж актриса. А Тарас має дітей, живе в Мюнхені — вони німці, європейці, вони асимільовані у той світ. Хоча Богдана народжена в Мюнхені, але приїжджає до Києва і завжди прагне бути поруч, слухати. Каже: «Я не розумію, чому міні тут так класно, а не в Лондоні?»

— Мабуть, гени?

— Напевно, так. Вона донька двох акторів — Жанна була провідною актрисою Театру імені Франка, я працював у Малахова… І вона це відчуває, каже, що кров густіша за воду. Хоча Тарас більше зайнятий тим, щоб заробляти гроші.

— Вам є ким пишатися.

— Так, але я пишаюся не тільки своїми дітьми, але й майже трьома десятками моїх студентів.

— Як ви стали викладачем?

— Богдан Ступка казав: «Професором чи академіком можна стати, а актором й ідіотом треба народитися». Напевно, вчителем також треба народитися. У Німеччині я потрапив в одну з відомих театральних шкіл як викладач. Мені це сподобалося, я це зрозумів. Правило одне: бути відвертим і любити те, що ти робиш. Дітей, юнаків і дівчат ти не здуриш, особливо зараз, коли вони освіченіші. Пам’ятаю, як мій однокурсник Тарас Жирко на третьому курсі (1983 рік!) приніс мені почитати Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Дав і сказав: «Якщо мене посадять, я знатиму, хто сексот!». Тому з сучасною молоддю ми не маємо права схибити, бо майбутнє за ними, а тим більше з тією «школою», яка почалася в лютому 2022 року для наших дітей. Я вважаю, що ці діти, які вступили у 2022 році, герої, тому що наважилися йти вчитися, а не тікали і не ховалися. Навчання — це прогрес, це те, що рухає суспільство вперед. Студенти нас вибирають і вони прагнуть цієї правди.

— Не можу не поставити питання про харасмент і нонсенс повернення на посаду Андрія Білоуса…

— Це не те, що недостойно, це найбільша ницість. Я особисто Андрія добре не знав, але чутки доходили. Коло наше — акторське, театральне, кіношне — дуже вузьке. Але коли це відкрилося… В іншому суспільстві цей прищ відкрили б і закрили б раз і назавжди, а тут… Це велика непорядність з боку київської міської адміністрації. І це той негатив, який стримує сприймати нас як цивілізоване суспільство.

— І молодь зневірюється, що можна добитися правди.

— Так. Це зачепило і мене. Виявляється, я — старий хрін, якого треба позбутися. І цей хайп несеться серед молоді не тільки про мене, а й про інших викладачів театрального вишу. Тут неправильна поведінка керівництва закладу. Андрій мав би хоча б піти достойно, закрити цей гештальт і не повертатися. Диму без вогню не буває. Моя Богдана закінчила акторську школу Гопкінса. Вона каже: «На Заході студент — це головна людина, бо він носій грошей». Це людина, яка бере і має право вимагати. Але ми далі залишаємося у канонах совка, де ніхто нічого не хоче змінювати, і це біда.