«Треба дати дитині трохи любові, і тоді вона може відштовхнутися і сама рухатися далі»

Ті діти пережили це лихо, вони наче побували у справжньому пеклі, на собі відчули війну. Часто багато з тих дітей, які приїжджають з територій активних бойових дій, потребують психологічної допомоги.

Із такими дітьми та їхніми батьками багато спілкується психологиня Львівської обласної дитячої клінічної лікарні ОХМАТДИТ Христина Богатирьова. Вона намагається максимально приділити час кожному і дати корисні поради. Наша розмова з психологинею про те, як допомагає цим дітям і як кожен із нас може допомогти, адже вони зараз потребують допомоги.

– Пані Христино, ось приїж­джають такі діти. З чого ви по­чинаєте роботу з ними?

– Насамперед, діти приїжджа­ють не самі, а з мамами. Як відо­мо, мама з дитиною пов’язані між собою. Потрібно подбати про комфорт як дитини, так і мами, бо коли мама буде в спокої, діти теж будуть спокійні.

У психології є таке поняття, як базові потреби. Якщо базові по­треби не задоволені, то говорити про психологічну реабілітацію не­можливо.

Базовими потребами для ди­тини є сон та їжа. Якщо дитина не забезпечена нормальним харчу­ванням і не може виспатися, вона і без війни буде нервовою, напру­женою, матиме різноманітні стра­хи, переживання, не зможе скон­центруватися і мати нормальну комунікацію.

– Що ж потрібно для жінки, яка потрапила у такі екстре­мальні умови?

– Кожна мама повинна мати можливість помити голову, тро­хи виспатися, переодягнутися в чистий одяг, щоб почутися більш-менш комфортно. Лиш тоді мож­на приступати до надання психо­логічної допомоги.

Тому людині, котра поступає до нас після тривалої подорожі з міс­ця, де йде війна, після усіх стре­сових ситуацій, які їй довелося пережити, вкрай важливо насам­перед дати час і базову підтримку.

– Що ж у такому випадку ро­бите ви?

– Спочатку ми дізнаємося, що таким людям потрібно. З досвіду знаю, що кожна людина має ін­дивідуальні потреби. Хтось хоче зубну щітку, хтось хоче рушник, хтось просить спокою, щоб його не турбували, бо дуже хоче спати, комусь заважає світло, хтось хоче води, хтось просить, чи можна чи­мось дитину забавити, бо треба трошки перепочити.

Перша доба йде на забезпе­чення таких базових потреб. Далі ми вже переходимо безпосеред­ньо до психологічної реабіліта­ції. Я навіть не можу сказати про психологічну допомогу, тому що перед тим, як її надавати, людина має бути мінімально готова.

– У чому полягає психологіч­на реабілітація?

– Особисто я розмовляю окре­мо з батьками (а це переважно мами). Даю їм виговоритися, по­ділитися своїми переживаннями. Мами стоять у черзі, тому що ро­зуміють – тут є те місце, де з ними можна про щось поговорити. Учо­ра я мала близько 10 консультацій батьків, а також було багато кон­сультацій з дітьми.

Мама стоїть і каже: «Коли ви вже мене візьмете? Ми п’ять днів у підземці сиділи. Мені дуже треба». Достатньо 15-20 хвилин, щоб жінка віддала цей «багаж», скинула зі себе це «сміття». Тоді вона змінюється на очах і стає від­критою до наступних комунікацій. Кожен із батьків поділився емоці­ями, віддав їх, і далі з ним можна працювати психологічно.

– А як працюєте з дітьми?

– Наприклад, учора ми разом із дітьми у першому педіатрично­му відділенні організували при­бирання і облаштування дитячого простору. Не тому, що там була потреба прибирати чи там було брудно, а для того, щоб залучити дітей до спільної роботи.

Така своєрідна працетерапія, або зцілення працею, є дуже важ­ливою. Бо що ж ми робимо, коли до нас приїжджають вимушено переселені люди? Ми намагаємо­ся за них усе зробити, ми їм дуже допомагаємо. Це в той час, коли треба їх включати в роботу, щоб вони абстрагувалися від своїх проблем, бо коли вони сидять і ні­чого не роблять, то думають лише про них і свої потреби.

А щодо дітей, то вони фантас­тично включилися. Хтось замітав, хтось витирав пилюку, хтось сор­тував іграшки, а хтось носив сміт­тя. Це дуже об’єднало дітей. Вони змінювалися на очах. Це була своєрідна потужна зброя, на що я навіть сама не сподівалася. Адже ідея, яка виникла спонтанно, ста­ла настільки корисною справою.

Ще одна важлива річ. Кож­на дитина, яка перебуває у нас, отримала свою м’яку іграшку. Коли їй тривожно, може до себе пригорнути як своєрідну поду­шечку, яка її підтримує.

І найголовніше, що може зро­бити кожен із нас (для цього не потрібно бути психологом), – дати людині, зокрема дитині, трішки любові. Я в цьому переконана, і практика постійно це підтвер­джує. Людина це відчуває, ро­биться сильною, у неї з’являється енергія, тоді вона може відштов­хнутися і сама рухатися далі.

– У якому стані приїжджають діти?

– Важкість їхнього стану зале­жить від того, наскільки близько вони були до бойових дій. Діти, які виїжджали, коли обстрілю­вали машини, в яких вони їхали, або пересувалися під «градами», дуже налякані. Вони перебувають навіть у стані не стресу, а шоку. Є навіть дитина дезорієнтована.

Розповім про ще один важли­вий чинник. Діти, які пережива­ють страх, часто виявляють його у формі агресії. Дорослим важливо не боятися цієї агресії, бо вона у цьому випадку допомагає страху виходити назовні. Коли ми ма­тимемо трошечки терпіння і за­чекаємо, ця агресія вийде і дити­на повернеться до нормального функціонування. Ми мусимо зро­зуміти, що ця агресія – не до нас, що це не є несприйняття того, що зараз тут, а це те, що дитина довго тримала у собі, що накопичилося і в такий спосіб виходить назовні.

– Скільки треба дітям часу, аби вони подолали цей страх?

– Діти швидко реабілітуються, якщо вони мають мінімально ком­фортні умови. Для того їм не по­трібні дорогі ремонти, нові стіни.

А основне, на чому я ще раз наголошую – дати дитині тільки трішки любові, а потім нам кожна дитина сама скаже, що вона по­требує. Хтось хотів зошит, щоб писати, і вже йому стало легше, хтось хотів розмальовку, хтось – пластилін, бо дуже любить ліпити, хтось – ляльку, хтось – поруч зі мною посидіти і поговорити, поки я сортую речі. Нам благодійники привезли багато різноманітної гуманітарної допомоги, канцтова­рів, іграшок тощо, і я її розбирала у себе в кабінеті. Хлопчик, який тільки приїхав з Харкова, сидів біля мене і дуже мені допомагав. Ми з ним так подружилися, роз­говорилися…

Ще частина дітей, яких еваку­йовували до нас з ОХМАТДИТу з Дніпра, – діти на апараті Єліза­рова. Це така ортопедична кон­струкція, в якій дитина перебуває у гіпсі і не може ставати на ноги. Їй треба протягом трьох місяців лежати. Ці діти у ще важчій ситу­ації, оскільки їм зробили операцію і вони є заручниками того апара­та – не можуть його зняти раніше, ніж через три місяці. Вони психо­логічно важчі, пригнічені тією хво­робою, стресовані. Такі діти по­требують менше психологічного втручання, а більше спокою.

– Які ще потрібні умови, аби діти почувалися краще?

– На мою думку, було б добре, якби відкрилися школи і діти піш­ли до них усі разом. Це надзви­чайно велика справа – вільний час для мами, щоб вона могла знайти якусь роботу, а також мож­ливість соціалізації і перебування дитини.

Зазначу, що у цьому випадку немає їх (переселенців) і нас, є тільки ми, немає дітей переселен­ців і наших дітей, є тільки наші діти. Бо як каже давня приказка – чужих дітей не буває. Насправді ніхто з нас не застрахований, не знає, що його чекає в житті. Кожен із нас чи його дитина може потрапити в такі обставини, стати біженцем. Тому важливо ставитися до цих дітей як до своїх. Так ми допомо­жемо цим людям швидше стати на ноги, почати працювати, стати самостійними, самим забезпечу­вати себе, і не треба буде їх усе життя няньчити. Бо в нас найбіль­ше бояться, що коли приймуть тих людей, то довгий час доведеться їм допомагати. Насправді ця до­помога потрібна тільки для старту, щоби люди якось стабілізувалися і для себе прийняли рішення, що їм робити далі.

Читайте також: «Вершники Апокаліпсису»: негаразди зі здоров’ям, які найчастіше виникають під час війни