Найдавніша в Європі писанка — родом зі Львова!

Ця історична подія трапилася ще 2013 року, але з бігом часу, а особливо напередодні Великодня, все більше розуміємо, яка унікальна та символічна річ побачила світ саме у Львові. Археологи НДЦ «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України під час дослідження водозбірника у центрі Львова виявили найдавнішу у Європі (як потім виявилося) унікальну 500-літню писанку на качиному яйці. Знахідку датують кінцем XV — початком XVI ст.

Знахідки збереглися завдяки великій пожежі

Директор НДЦ «Рятівна ар­хеологічна служба» Олег Оса­ульчук та молодший науковий співробітник цього ж центру Остап Лазурко розповіли «ВЗ» історію віднайдення та значення цієї унікальної знахідки.

«У 2013 році ми досліджува­ли внутрішнє подвір'я будинку на вул. Шевській, 8, — розповів Остап Лазурко, який був керів­ником цієї експедиції. — Влас­ники цієї кам’яниці проводи­ли реконструкцію і понижували рівень подвір'я. Коли вибира­ли землю, натрапили на два дерев’яні колодязі-водозбір­ники. Такі споруди часто вияв­ляють під час проведення ар­хеологічних робіт у внутрішніх двориках на території серед­ньовічного Львова. Їх спочат­ку використовували як колодя­зі для збирання ґрунтової води. Коли ж колодязь уже був не по­трібний чи замулювався, його починали використовувати як вигрібну яму. Відповідно, туди потрапляли речі, досить цікаві археологам. Це могли бути цілі форми керамічного посуду, гор­щики, глеки, різноманітне дріб­не начиння, траплялися шкіряні, дерев’яні та металеві вироби, аж до таких цікавих речей, як са­кральні вироби, яких не сподіва­лися там знайти.

Щодо саме цього колодязя на Шевській, то верхня межа його функціонування датована почат­ком XVI ст. Тобто можемо сказа­ти, що колодязь припинив своє існування після великої пожежі Львова 1527 року, яка знищила майже все місто та його готичну забудову. У заповненні об'єкта виявлено потужний пласт де­ревного вугілля, який потрапив туди внаслідок очищення міста після пожежі. Аналогічна ситу­ація під час дослідження інших колодязів у Середмісті підтвер­дила спосіб, як туди потрапляли речі, які у звичайний час людина б не викинула. За виявленим су­провідним матеріалом ми й да­тували писанку кінцем XV — по­чатком XVI ст. Тобто їй близько 500 років. Вона була знайдена на глибині більш ніж 5,5 метра. Як уціліла? Можливо, на той час колодязь був ще трохи заповне­ний водою, вона туди потрапи­ла, замулилася, а пізніше її ще засипало осадовими масами й відходами, і так вдалося їй вці­літи.

Неймовірно, але пошкоджен­ня знахідки були зовсім невели­кі: втрачено близько 2 квадрат­них сантиметрів від загальної площі качиного яйця. У цьому ж об'єкті був знайдений серед­ньовічний дискос — церковна посудина, яка використовува­лася для євхаристії. У той пері­од вони ще не мали ніжки-під­ставки і виглядали як невеликі тарілки. На ній викарбувані зо­браження лику Ісуса Христа — образ «Спас Нерукотворний», і герб Львова (лев, який стоїть на чотирьох лапах у брамі з трьома вежами). Відомий геральдист Андрій Гречило висловив при­пущення, що це може бути одне з найдавніших зображень місь­кого герба на металі. Окрім цьо­го, було знайдено багато інших знахідок, наприклад, череп лю­дини. Антропологи провели до­слідження цих решток. Резуль­тати стали цікавим джерелом для вивчення життя середньо­вічних мешканців Львова, зо­крема їхніх хвороб і харчування. Також було знайдено бойову со­киру з клеймами. Взагалі, вули­ця Шевська дала дуже цікаві ре­зультати у плані археологічних знахідок.

Після завершення дослі­джень 500-літню писанку ми передали у Музей писанково­го розпису в місті Коломиї, де її після фахової реставрації (ма­ють спеціальну технологію рес­таврації писанок) експонують. Натомість музейники вигото­вили для нас її копію. Ця ко­пія потім мандрувала Польщею у складі експозиції «Врятовані скарби підземного Львова».

Наші колеги з Хорватії теж знайшли дві писанки, які так само датують XVI століттям. Проте вони були в гіршому стані, хоча мають яскравішу кольоро­ву гаму. У нас раніше знаходили писанки княжої доби XII-XIII ст., зокрема у Жидачеві на Львівщи­ні та у Хрінниках на Волині, але усі вони були керамічними, мен­шими за розміром і виготовля­лися як сувенір, оберіг продо­вження роду, як символ життя. Ця ж писанка — автентична, пи­сана воском на шкаралупі качи­ного яйця".

«Ця унікальна знахідка дуже добре ілюструє таку пару по­нять, як ціна і цінність, — роз­повідає директор НДЦ «Рятів­на археологічна служба» ІА НАН України Олег Осаульчук. — Ціна цієї писанки для 99,99% гро­мадян будь-якої держави — мі­зерна. Але коли ми передали її в Музей писанки у Коломиї, то директорка Національно­го музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського Ярослава Тка­чук сказала: «У світі є лише кіль­ка осіб, котрі ладні заплатити за цю писанку кількадесят ти­сяч доларів». Більшості людей не зрозуміло, за що. А все базу­ється на одній простій речі: най­старіша писанка в їхньому му­зеї має вік близько 130 років. Ми говоримо саме про писанки на шкаралупі качиного, гусячого або курячого яйця. Ця ж, львів­ська, має не менш ніж 500 років і є свого роду реліквією для цього музею, унікальною. Попри тьмя­ні кольори і нечіткий орнамент, вона є окрасою експозиції. Від­повідно, для абсолютної біль­шості людей про ціну навіть не йдеться, а для трьох-чотирьох колекціонерів у світі - це скарб, за який вони ладні заплатити «грубі гроші». Її цінність не ви­мірюється грошима — вона для нас є винятковою, неповторною і через вік у п’ять століть, і че­рез надзвичайну крихкість ма­теріалу, на якому виготовлена. Принаймні в межах Східної Єв­ропи це єдина повністю збере­жена писанка на шкаралупі яйця такого віку. Тому вона унікальна.

Писанка збереглася завдя­ки тому, що лежала у вологому середовищі на великій глиби­ні без доступу кисню. У тих во­дозбірниках ми знаходимо дуже багато виробів з органічної си­ровини — дерева, шкіри, рогів, кісток — та металеві артефакти. Іноді, досліджуючи водозбірни­ки, археологи ледь не задиха­ються від специфічного запаху… Хоч водозбірник від водозбірни­ка відрізняється і глибиною кон­струкції, і складом та консис­тенцією його наповнення.

Свій перший водозбірник я досліджував ще у 2000 році. Це був колодязь на перетині ву­лиць Друкарської і Лесі Укра­їнки, у пивницях теперішньо­го готелю «Рейкарц Медіваль Львів». Там ми якраз натрапили на водозбірник, який докопали до трьох метрів глибини і біль­ше не могли через обмежений простір і високий рівень ґрунто­вих вод. Згодом ми навчилися досліджувати такі конструкції. Найглибший водозбірник, який науковці Рятівної археологіч­ної служби повністю дослідили, був близько 12 метрів завглиб­шки. На сьогодні Рятівна архео­логічна служба вже виявила на теренах Львова понад 60 таких споруд, розробила їхню типо­логію та хронологічну класифі­кацію. Діапазон їх споруджен­ня та використання — від княжої доби до австрійського часу. На жаль, через низку причин — важ­кодоступність об'єктів, загрозу аварійного обвалу чи банальну незацікавленість замовників чи власників ділянки, не всі вони досліджені.

Для чого були потрібні водозбірники?

Водопостачання було про­блемою для будь-якого міс­та, особливо для міста в мурах, якщо не було джерела води по­руч. У Львові проблема з во­допостачанням виникла через його розташування на Вели­кому європейському вододілі. Тому усі водотоки були малопо­тужними, як і Полтва, яка почи­нала тут свої витоки. Зі схилів стікало багато маленьких стру­мочків. У середньовічному місті, де сміття викидали з вікон і роз­рівнювали по дорозі, ця вода, протікаючи по ґрунту, набирала­ся відповідної мікрофлори. Тому для водопостачання в кожному подвір'ї чи пивниці влаштовува­ли своєрідні криниці, тобто во­дозбірники для ґрунтової води.

Часто водозбірники влашто­вували в давніх культурних на­шаруваннях, і через щілини в дерев’яній обшивці стінок вода просочувалась до середини. Ра­зом з нею у нього потрапляли і різні патогенні мікроорганізми з решток людської життєдіяль­ності. Тобто якість цієї води була жахлива. Тому неодноразово трапляються повідомлення про холеру, тиф, внаслідок чого час­тина мешканців міста вимирала.

На початку XV ст. була спро­ба львівського магістрату буду­вати перші керамічні водогони. Але це було надто дорого. Та й труби були дуже крихкі, часто ламалися. Тому археологічних доказів, що вони були масови­ми, надзвичайно мало. Здебіль­шого люди користувалися во­дозбірниками всередині кожної кам’яниці і тими чотирма фон­танами, що є на площі Ринок, звідки набирали більш-менш питну воду. Туди вода надходи­ла по жолобах з Високого Зам­ку, вулиці Личаківської та інших локацій.

Приблизно у XVI столітті по­чали масово будувати дерев’яні водогони. Під час капітального ремонту львівських вулиць ми їх знаходимо масово. Це — Го­родоцька, Богдана Хмельниць­кого, Замарстинівська, Івана Франка, Винниченка, Підваль­на. Водогін робили зі стовбурів дерев з висвердленою серцеви­ною, які з'єднувалися між собою металевими кільцями. Будівни­цтво таких водогонів дозволило забезпечити Львів водою.

Після приходу австрійців до Львова почали будувати та­кож і каналізаційні колектори. Бо немає відомостей, що до кінця XVIII ст. у Львові існува­ла якась централізована кана­лізація. З нею у Львові завжди була біда. Археологи кажуть, що XV століття пізнають навіть не за знахідками, а за характер­ним неприємним запахом спре­сованого гною і органіки. Він не дуже смердючий, але специфіч­ний. Зате у цьому середовищі дуже добре зберігаються мета­леві знахідки.

Після того, як у XVI ст. у Льво­ві почали масово будувати во­догони, водозбірники в серед­ині двориків і в пивницях вже використовувались як вигрібні ями та смітники. І вони для ар­хеологів стали «золотим дном». Я завжди казав, що найцікавіші або цілі речі трапляються в по­хованнях або у вигрібних ямах. У львівських вигрібних ямах було знайдено чимало дерев’яних речей — колодки для взуття, ди­тячий меч, а також енколпіони, іграшковий пістолет зі скла та інші раритети. Нам є що показу­вати на виставках".