Дерун і добродій

Возити пасажирів між регіонами начебто можна, але — щеплених, з довідкою. Я такий документ маю. Та ба! Щоб не морочити собі голови, автобусне начальство рейси у потрібному мені напрямку скасувало. Тож добирався я у свої Бережани, як міг. З пригодами.

На Личаківській водій «Еталона» порадив їхати з ним до Перемишлян, а звідти, мовляв, з Божою поміччю якось доберуся на свою Тернопільщину. Послухав його, і о 9 ранку вже був у цьому, колись найменшому райцентрі області.

Біля пошти чекає попутки старша жінка, бухгалтер-пенсіонерка зі Львова. Хоче потрапити у рідну Болотню, аби навести порядки на маминому городі.

Удвох чекати легше. Говоримо про життя-буття, про гарну ще погоду і оту трикляту пандемію. Напарниця дзвонить до знайомих зі села — щоб підвезли, якщо часом приїхали у справах до міста. Не приїхали…

Вирішую взяти таксі до Болотні, а звідти, сподіваюся, підкине мене додому якась добра душа.

На центральній площі Перемишлян молодий таксист Ігор погоджується доставити у проміжну для мене точку. Прейскурант — 240 грн. Сусідка цмокає язиком: тариф їй видається завеликим. Автобусом ця дорога завдовжки 15 км обійшлася б у 17 гривень.

Пропонує підійти до напівзнайомого приватника, що сидить неподалік у пошарпаній автівці-мінівені — може, він візьме за поїздку менше?

Дядько погоджується їхати. Ціна? Примружує око, крутить масними губами, і з ходу випалює:

— 600 гривень!

— Матінко рідна! — плескає у долоні моя попутниця. — Що ж ви так дерете? — У Львові із Личаківської на Топольну я доїжджаю на таксі за 70 гривень!

— А що ви хотіли? Їзда по самих Перемишлянах коштує 150!

Тут втручаюся вже я.

— Даруйте, але у моїх рідних Бережанах, удвічі більших від Перемишлян, за проїзд на таксі у будь-яку точку міста беруть усього 50 грн.

На цьому припиняємо дискусію.

Стоїмо на узбіччі і сподіваємося на зустріч з іншим, приємнішим водієм.

Трохи далі добралися місцевим автобусом, простояли у вітряному полі дві години. Ніхто гальмувати не хоче.

Обдумую варіанти виходу із ситуації. Аж раптом біля нас — без наших голосувань — зупиняється білий джип. За кермом — добродушний дядько. Припрошує сідати. Мої сумки кладе у багажник.

Розговорилися. Їде до Шайбівки. Звати Михайлом. За фахом — зварювальник. Років двадцять працював у російському Нижнєвартовську. Перед війною приїхав додому. Донька живе і працює в Нідерландах. Подарувала йому ось цього джипа.
Пан Михайло щойно підвозив до лікарні родича, який пилою порізав пальця. Запримітив Іванович нас при трасі ще тоді. А коли повертався і знову побачив «безтранспортних» — шкода йому стало нас…

Неподалік кінцевої зупинки досягаю купюру із зображенням Михайла Грушевського. 50 гривень за 10 км повинно би вистачити — думаю.

А водій, як побачив у дзеркалі приготовлені гроші, рознервувався.

— Слухайте! Я підібрав вас не для того, щоб заробити! Не ганьбіть мене — я ходжу до церкви…

Якихось дві з половиною години відділяло нас від зустрічі з двома перевізниками. Один — на немитому, задрипаному драндулеті, інший — на «крутій тачці». Вкотре переконався: зовсім не клас автомобіля визначає чесноти його власника…

Коли зупинилися, попросив пана Михайла сфотографувати його. Зняв його відображення у дзеркалі біля керма. Хотів, щоб ви побачили його добрі очі…