«Нашого кота хотіли купити за 42 тисячі доларів. Я не продав…»

Як відомо, кішки найважче піддаються дресурі. А циркових номерів із котами і собаками у світі практично немає. Єдиний дресирувальник в Україні, що звів в одному номері котів і собак, — Олександр Крот. Львів’яни могли побачити його виступ у новорічній цирковій програмі.

Номер заворожує: під музику французького шансону на арені виконують різні трюки білі та чор­ні коти. Ходять змійкою, стрибають че­рез обруч, пересуваються на двох ла­пах. А один білий пухнастий нявчик навіть робить стійку на обручі. У друго­му виході разом із котами працюють три чорні собаки. Тварини-«антагоністи» виконують номер спільно: кіт прохо­дить між ногами собаки, стрибає через спини трьох собак, собаки стрибають одна через одну… Цей виступ викли­кає особливе захоплення глядацької малечі.

Олександр Крот створював номер «коти-собаки» разом із дружиною Ма­риною. Її не стало у березні 2022 року, через місяць після початку війни. По­дружжя тоді було на гастролях у Запо­ріжжі. Жінка дуже переживала за всю ситуацію. Син Євген тоді був у Харкові, а це місто найбільше обстрілювали. У Ма­рини раптово зупинилося серце…

Олександр і Марина родом із Луган­ська, але виїхали звідти ще 2014 року, коли почалася російська окупація Доне­цької і Луганської областей. В артистів цирку все життя на колесах, постійні га­стролі… А от квартира у Луганську про­пала. Після смерті дружини Олександр знайшов у собі сили працювати далі. Те­пер виступає один. Працює у «Дирекції пересувних циркових колективів Укра­їни». У новорічній програмі можна було побачити цікавий номер його сина Євге­на — він артист оригінального жанру, ви­ступає на Колесі Сіра.

«Цирк — це не робота, це стиль жит­тя», — каже Олександр Крот. Дресиру­вальник розповів «ВЗ» про свій життє­вий і творчий шлях, особливості роботи з кішками та собаками і про те, як не по­годився продати кота за 42 тисячі дола­рів.

— У вас унікальний номер: коти і собаки. Як вдалося звести разом двох, здавалося б, природних воро­гів?

— Тут є особливості складної дресу­ри. У нас вдома була собака. Ми під неї підкладали малих кошенят, вона їх ви­ховувала. І були дві домашні кішки, до яких ми підкладали цуценят. А потім, коли ми бачили, що вони звикли, ми їх об’єднували.

А почалося все з того, що ми з дружи­ною знайшли трьох цуценят у сміттєво­му пакеті біля цирку в Луганську. Ми тоді ще не були дресирувальниками, висту­пали у спортивно-акробатичному жан­рі на Рейнському колесі. Взяли цуценят додому, хотіли їх підгодувати й віддати в добрі руки. А потім подумали: чому б не виступати з ними? Назвали їх Альфа, Бета і Гамма. Ще через рік до них приєд­налася Дельта.

У нас був дуже оригінальний номер із танго і котами. Концепція — боротьба і єднання протилежностей. Чоловік-жін­ка, коти-собаки, чорне-біле. Спочатку ми танцювали танго, дружина в чорній сукні, я в білому костюмі. Потім випус­калися два коти — чорний і білий — і ми продовжували танець, а коти ходили по нас, стрибали через плече тощо. Напри­кінці танцю залишався один білий кіт, я давав йому в зуби троянду, простягав руку дружині, і кіт від мене йшов по руці до неї і ніс їй троянду. А потім випуска­лися собаки, і номер продовжувався вже з собаками та котами. Коти ходили «змійками» між собаками, стрибали че­рез них… З цим номером ми були учас­никами двох міжнародних фестивалів — у Римі, Golden Circus Festival, і міжна­родного фестивалю у Масі біля Парижа.

— Ви коли почали працювати, ви­вчали якісь ази дресури?

— Немає навчання дресури. Усі дре­сирувальники — самоучки. Це все досвід. Звичайно, ми коли тільки починали, кон­сультувалися у колег. Запитували різні нюанси у легендарної дресирувальниці тигрів Людмили Олексіївни Шевченко, у Марини Савицької, яка мала номер з ко­тами.

— Як привчили кота висіти на обру­чі?

— Це народилося спонтанно. Кіт сам нам «підказав». Ми хотіли, щоб кіт стри­бав через кільце. А він не хотів стрибати, а просто поставив лапи на кільце. Хоті­ли забрати кільце, а він вчепився в ньо­го кігтями. І ми його підняли. Дали при­кормку, щоб закріпити. Ще кілька разів так зробили. А пізніше ми ще придумали перевернути обруч, щоб кіт стояв вниз головою на передніх лапах.

— Буває, що тварини відмовляють­ся виконувати трюк?

— Буває. Наприклад, під час висту­пу прикормка в мене закінчилася — кіш­ка не хоче стрибати. Мовляв, стрибай сам… Прикормка для котів — шматочки курячого філе. А для собак — шматочки крекерів.

— Тобто кожна тварина хоче «відко­сити»?

— Ні, кожна тварина хоче бути «аль­фою». Ми для них такі самі тварини, як і вони, тільки ходимо на двох «лапах». І кожна тварина хоче стати вищою в іє­рархії. Це закон природи. Тому команда має бути жорстко сказана. Хоча я зараз можу давати їм команди будь-якою ін­тонацією. Вони будуть виконувати, бо я цього їх вчив. Якщо бачу, що тварина по­чала бавитися, то можу сказати з більш жорсткою інтонацією. І вони тут же ста­ють на місце.

— Скільки часу потрібно, щоб з нуля навчити кошенятко якихось трюків?

— Просто якогось трюку можна на­вчити і за три місяці. А так, щоб кіт вий­шов у манеж, треба щонайменше рік. У нас менше ніж за рік не виходило. Скільки часу в день займатися? Багато не треба, бо дуже багато «науки» йому не заходить. Іноді навіть треба на пев­ний час зупинитися, щоб тварина за­своїла те, чого її вчили. Бувало, коту треба було три-чотири місяці перерви, зате потім усе згадував і починав пра­цювати.

— Ви хотіли бути вченим-біологом. Як стали артистом цирку?

— Випадково! За компанію з товари­шами потрапив у циркову студію і за­хопився цирком. Я тоді був у десятому класі. Мені дуже подобалися тварини і море. Хотів вступити в ленінградське училище, яке випускало молодших нау­кових співробітників-біологів. Але коли прийшов у циркову студію, то так зако­хався у цирк, що забув про «мореход­ку». Там же познайомився з Мариною і теж закохався… Вона працювала у сту­дії хореографом. Через чотири роки ми одружилися.

Після школи подавав документи в циркове училище в Києві, хотів бути по­вітряним гімнастом. Але не вступив. Пішов працювати токарем — спочатку у мами на авіаремонтному заводі, потім пішов до тата на автоскладальний за­вод. А після армії мама взяла мене до себе в бригаду — вона була бригадиром полірувальної дільниці. Я поліруваль­ник. Але продовжував займатися у цир­ковій студії. З цирковою студією ми ще й гастролювали — я брав відгули на за­воді.

У нас був самодіяльний народний ко­лектив. Кожні чотири роки звання «на­родний» треба було підтверджувати перед комісією. Під час одного такого звітного концерту до нас з Мариною пі­дійшов режисер «Цирку на сцені» і за­питав, чому ми не на професійній сцені? Сказали, що ми вже застарі… Дружині тоді було 26, мені 22. Він: «Та які старі? Наступного тижня я вас чекаю в Києві». Так випадково все і сталося. Коли у Ки­єві точно дали добро, я звільнився з по­передньої роботи. І нас одразу відпра­вили на гастролі з колективом.

Син народився 1992-го. Ми тоді не думали займатися цирком професійно, бо з малою дитиною складно їздити. Вирішили з цирком завершувати. Поки не зустріли того режисера. Важко тоді було працювати в цирку, сину було пів­тора року. Їздив з нами. Фактично ви­ріс у цирку.

— Були якісь цікаві випадки під час гастролей?

— Колись нашого кота хотіла купи­ти арабська принцеса. Це було на га­стролях в Арабських Еміратах, в Абу-Дабі. Запропонувала 42 тисячі доларів. Це була якась її захцянка. Собака, на думку мусульман, — брудна тварина, її не можна торкатися. А кішка — священ­на тварина, бо спала на халаті пророка Мухамеда. Принцесу — це була дівчин­ка-підліток — її привезли на виставу ра­зом з усією гімназією. Була одягнена, як і всі, тільки довкола неї були охорон­ці.

Принцеса попросила подивити­ся і погладити собак. Ми їй вивели со­бак, вона навіть простягнула руку, але в останню хвилину злякалася, що собака її вкусить. Тоді попросила котів погла­дити. Ми їй винесли Брюса, кота, який більш-менш спокійно міг сидіти на ру­ках. Вона погладила. А після вистави до нас підійшов менеджер і каже, що принцеса хоче купити того кота за 50 тисяч дирхамів. Я відмовився. Вона по­чала торгуватися — дійшло до 150 тисяч дирхамів. На той час це було 40−42 ти­сячі доларів. Але я не продав. Це ж як дитина, як його можна продати?

— Скільки у вас зараз тварин?

— П'ять песиків: три шнауцери робо­чі, один домашній спанієль і одна соба­ка Дельта, ще жива з першого колек­тиву. Сімнадцять років собаці. Як на людський вік, то їй 120 років. Ледь хо­дить. А котів сім: одна домашня кішка, вона найстарша, 15 років, і шість робо­чих. Годую сухим кормом. Виводжу гу­ляти тричі на день.

— У скільки обходиться прогоду­вати цю чотирилапу команду?

— Разом із «заохочувальною підго­дівлею» — близько семи тисяч гривень на місяць. Це на всіх. Три собаки і шість котів — це ті, що виступають у цирку. Ве­теринар безкоштовно працює при цир­ку. Але дуже рідко доводиться лікува­ти когось із тварин. Лише треба щороку вакцинувати від сказу та інших хвороб. Без вакцинації від сказу не мають пра­ва виступати.