Створювала ляльки для театру, а тепер варить окопні свічки і плете маскувальні сітки для ЗСУ

Харків'янка Світлана Шмигарьова — людина творча. Закінчила художнє училища, потім стала студенткою Академії дизайну та мистецтв. Обожнювала свою роботу у Харківському театрі ляльок, бо її спеціальність — художник-оформлювач ігрових ляльок. Створювала для вистав ескізи, ляльки, декорації… Як сама зізнається, з дитинства любила створювати руками щось красиве, тож робота у театрі - стала роботою її мрії.
Усе змінилося в один день, коли почалася велика війна. Чотири дні Світлана з родиною прожила у метро, оскільки залишатися у панельному будинку було небезпечно. І вже на п’ятий день жінка з невеликою валізкою вирушила у більш безпечне місце — спочатку до Польщі, а потім — до Німеччини.

Її наречений — фотограф і музикант, перуанець Курт Брісеньо, який багато років жив в Україні, бо тут навчався і працював, також поїхав зі Світланою. У Харкові залишилися батьки і сестра з чоловіком.

— Коли ми приїхали до Львова, на вокзалі стояв автобус, який забирав людей до Польщі. І ми у нього сіли, — розповідає пані Світлана. — Не планували виїжджати за кордон, але так, мабуть, розпорядилася доля. У Польщі живе моя однокласниця, яка нас зустріла, а дорогою ми зустрічали стільки людей, які також хотіли нам допомогти. Це був такий контраст: ми з вибухів, темряви, дефіциту їжі і води приїхали у країну, де нам співчували, обіймали і хочуть допомогти. Емоції переповнювали.

Світлана з Куртом сподівалися, що війна ось-ось закінчиться, і вони знову повернуться до свого Харкова. Хлопець з дівчиною, які їм дали дах над головою у Польщі, розповідали, що коли вони подорожували, в якійсь країні, з ними трапилася неприємна пригода. І їм допомогли добрі люди. Тож тепер ця польська пара хотіла «віддати борг» — також допомогти людям, які опинилися у біді.

У Польщі Світлана з Куртом затрималися ненадовго, бо волонтери запропонували їм житло на кілька місяців у Німеччині. Приїхали у Гамбург, оселилися у німця, який їх прихистив. Валізи стояли нерозпаковані, бо сподівалися, що дуже швидко повернуться до Харкова. Але невтішні новини, які читали у телефоні, свідчили, що війна не закінчиться ані через місяць, ані через два.

Після реєстрації Світлана з Куртом почали отримувати допомогу від держави — близько 400 євро на особу. Почали вчити мову, шукати роботу і думати — як і чим мають допомогти тим, хто залишився в Україні і тим, хто боронить її від ворога.

— У березні 2022-го я почала шукати контакти волонтерів, — каже Світлана. — До прикладу, у Харкові бракувало ліків. Але ж їх треба було за щось купувати. Тому я робила хенд-мейд і продавала свої вироби на ярмарках у Гамбурзі. Іноді просто віддавала їх волонтерам, а вони вже знали — куди скерувати. Але це була лише крапля у морі.

Восени 2022 року почалися сильні проблеми з електроенергією у Харкові. Батьки Світлани по кілька днів сиділи без світла, тож не могли приготувати їжу (плита електрична), води не було. Якось побачила, що люди почали робити окопні свічки. Знайшла телефон і поцікавилася — як то робиться. А далі почала шукати звичайні консервні банки, картон і парафін. Треба було придбати лише парафін, бо все решта можна знайти.

— У Гамбурзі є спільнота «Українці у Гамбурзі», яку знайшла у соцмережах, — каже жінка. — Написала туди, що хочу робити окопні свічки і відправити в Україну бодай одну коробку. Це було 7 листопада 2022-го. Але для цього мені потрібний парафін. Того ж дня мені написало майже 20 дівчат, які також би хотіли ці свічки робити. Просто шукають, до кого можна було б долучитися.

Світлана створила групу у соцмережах, почала додавати людей, збирати картон, консервні банки, парафін у себе вдома — вийшов такий собі маленький склад. Роздавала матеріали іншим дівчатам, скидала відео, як це робиться, і кожна вдома варила ці свічки. Одного разу Світлані написали хлопці, які давно живуть у Німеччині: в одному з барів вони раз на тиждень давали волонтерам приміщення для виробництва свічок. За словами Світлани, це було «зелене світло», на яке приходило ще більше людей, бо бар — на вокзалі у Гамбурзі. На зустрічі почали приїжджати навіть зі сусідніх міст.

Згодом постало питання — яким чином їх відправляти в Україну. Але, як відомо, до добрих людей тягнуться також добрі люди. Один з перевізників прочитав у соцмережах про цю волонтерську групу і сам запропонував, що може возити в Україну готові свічки безкоштовно. Але за умови, що це — допомога для ЗСУ.

Знайшла в Україні волонтерів, які забирали ці свічки у перевізника і возили у ті гарячі точки, куди пошта не доходить. І перші три коробки, а це 100 свічок поїхали до наших захисників.

— Так, це був мізер, але ці перші три коробки стали тим місточком до наших хлопців, який нас об'єднав. Ми ніби їх обійняли, передали тепло. У ці коробки доклали смаколики, написали листи. Ми відчуваємо свій обов’язок перед цими хлопцями і дівчатами. Самі на початках ледве зводили кінці з кінцями, але робили все для того, щоб зібрати невеликі посилки для них. А ще нам дуже допомагали самі німці: коли почули, що ми купуємо парафін для виготовлення свічок, почали нам віддавати свічки з дому. Банки також нам віддавали, картон ми шукали на смітниках, адже німці сортують сміття. Ми на це майже не витрачали коштів.

Виробництво свічок триває і досі. З часом вирішили плести маскувальні сітки. Знайшли приміщення. І Світлана вивчала технологію — як це правильно робити. Шукали тканину, фарбували її у відповідні кольори. Потім зрозуміли, що краще плести з матеріалу спанбонд (агроволокно), бо цей матеріал легкий. А коли намокне, швидко висихає. Почали його замовляти з… України.

У групу долучилися жінки, які плетуть шкарпетки.

— З часом ми знайшли вихід безпосередньо на військових, адже у нашій волонтерській організації Himmel und Weizen, що українською називається «Небо та пшениця», головою якої мене обрали, є багато дружин і матерів військових, — каже Світлана. — Загалом наша організація налічує понад 300 осіб. Ми вже чітко знаємо — на який напрямок скільки чого треба відправити. Правда, за два з половиною роки нашої діяльності багато людей повернулися додому, але й багато приїхали. Для них проводимо майстер-класи.

Зараз волонтери «Небо та пшениці» збираються чотири рази на тиждень. Світлана Шмигарьова тепер не має змоги щоразу відвідувати волонтерські заходи, оскільки 10 місяців тому народила хлопчика, якого назвали Леонардо. Проводити такі зустрічі допомагають харків'янка Вікторія та Олена Юріївна з Чернігова мама двох синів, які захищають Батьківщину.

А діяльність волонтерської бригади суттєво набрала розмаху. Якщо колись починали з коробочки окопних свічок, то на сьогодні виготовили і передали понад 22 тисячі. Сплели понад 2000 квадратних метрів маскувальної сітки. А ще виготовляють нашоломники, шиють та плетуть адаптовані речі для поранених бійців — шкарпетки з блискавкою, спеціальну білизну на кнопках, футболки та штани на липучках. Збирають, звісно, і ліки, а ще колісні крісла, милиці, памперси, предмети гігієни, перев’язувальний матеріал… Загалом передали понад 1500 коробок з гуманітарною допомогою.

— Знаєте, ми не лише нашим військовим допомагаємо, — зітхає пані Світлана. Річ у тім, що багато людей покинули домівки, інші загинули, а тварини залишилися. Тож ми і корм передаємо для тварин, яких забрали волонтери у притулки. Нам дуже допомагає литовська спільнота, яка живе у Гамбурзі. А парафін литовці надсилали нам з усієї Німеччини.

— Пані Світлано, до Гамбурга приїхало багато українців. Як німці ставляться до них?

— На початках нам дуже допомагали. Орендодавець, у якого винаймаємо житло, навіть ходив по сусідах і запитував, хто може віддати на добру справу свічки. Але і тепер, куди б я не прийшла — чи оформляти документи, чи просити підтримки, тепло зустрічають, підказують, допомагають. Я ще жодного разу не зустріла якогось негативу. Держава платить нам за житло. І буде платити доти, поки ми не станемо на ноги. Дають допомогу на дитину. Відчувається підтримка на всіх рівнях. Хоча не раз чула від своїх дівчат, що німці втомилися від нас… Так, тут складно знайти роботу, бо приїхало багато людей, які не знають мови. Але ж мову можна вивчити. А з часом і знайти роботу. Та й, сподіваємося, що настане такий день, коли ми зможемо повернутися додому. Хоча багато хто з нас вже і не має куди повертатися…