Щеплення від ілюзій, або Уроки Кишинева для Києва

Приклад Молдови здатний позбавити від багатьох ілюзій. Новий президент країни Майя Санду зажадала виведення російських солдатів з території Придністров'я. Вона підкреслила, що небезпеки бойових дій немає, і запропонувала замінити російських військових цивільною місією ОБСЄ.

Втім, чекати поступок від Москви було б наївно. Зрештою, російські солдати з’являються на території колишніх союзних республік не заради того, щоб встановити мир. Вони з’являються заради того, щоб встановити контроль, — пише Павло Казарін для Крим.Реалії.

Так було і в Придністров'ї. Російські війська розквартировані там уже 25 років — з 1995 року. Спочатку їх чисельність сягала п’яти тисяч осіб. Сьогодні — скоротилася до трохи більше тисячі. Російські солдати присутні на прикордонних переходах з Молдови в Придністров'я, а заодно охороняють військові склади в селі Колбасна на кордоні з Україною.

На цих арсеналах зберігається понад 20 тисяч тонн боєприпасів. Вони залишилися в Придністров'ї в спадок від 14-ї армії СРСР, яка колись була тут розквартирована. Боєприпаси лежать тут уже кілька десятиліть, і вивезти їх куди-небудь досить важко — їх потрібно утилізувати на місці. Але сама Москва вирішувати це питання не поспішає. До тих пір, поки боєприпаси зберігаються в Придністров'ї, у Кремля є ще одне пояснення, чому російські солдати повинні і далі залишатися в регіоні.

Єдиний раз, коли Москва змінила свою позицію, трапився на початку 2000-х років. Тоді при владі в Молдові була Партія комуністів на чолі з Володимиром Вороніним. За чотири роки Росія утилізувала майже половину боєприпасів. Але не варто списувати це на доброзичливу поступливість.

В той момент Кремль мав всі підстави розраховувати, що склади як привід для збереження військ вже не знадобляться. Воронін обіцяв приєднати Молдову до Союзної держави Росії та Білорусі, зробити російську другою державною і врегулювати питання з Придністров'ям. Розрахунок Москви був на те, що проросійські настрої Придністров'я змінять електоральний баланс Молдови на користь Кремля, і вона почала готувати документи.

У 2003 році з’явився так званий «Меморандум Козака», названий за іменем його автора. Молдова повинна була стати федерацією, Придністров'я і Гагаузія повинні були отримати автономію, російська мала отримати статус державної, а сама країна погоджувалася на статус демілітаризованої держави. Але при цьому Кишинів мусив погодитися з тим, що російські війська отримають офіційний статус і пробудуть на території країни до 2020 року.

Якби цей документ набув чинності — склади в Придністров'ї Москві б уже не знадобилися. Її армія отримала б офіційний статус у Молдові. Закріпилася б там на десятиліття. А сама країна фактично стала б російською колонією. Ситуацію, судячи з усього, зміг змінити тиск Заходу. У всякому разі, в останній момент Воронін відмовився підписувати Меморандум. Після чого відносини Кишинева і Москви надовго охололи.

Історія Молдови — це прямий доказ того, що жоден — нехай навіть найбільш проросійський політик — не може домогтися від Кремля поступок. Все, що йому під силу — це офіційно легалізувати окупаційний армійський контингент. Виконати вимоги Кремля. І позбавити свою країну хоч якихось перспектив. І якщо хтось вважає, що проблема миру на Донбасі впирається лише в імена українських перемовників — він може погортати історію сусідньої країни. Вона досить повчальна.

І немає нічого дивного в тому, що новий президент Молдови Майя Санду обіцяє свої перші закордонні візити зробити в Україну і в Румунію. На Румунію припадає до чверті всього молдавського експорту (для порівняння — на Росію припадає лише 9%). І точно так само для Кишинева важливий Київ. Причому Майя Санду ще до свого обрання радила українським політикам не повторювати помилок своєї країни і не погоджуватися на російські вимоги на переговорах.

Втім, найдивніше полягає в тому, що проєвропейський кандидат переміг у Молдові саме завдяки своєму проросійському попереднику Ігорю Додону. Коли в 2016 році Додон тільки став президентом, промосковський і проєвропейський вектори підтримувала приблизно однакова кількість громадян. А до кінця його правління за ЄС виступало вже 58% молдаван, а проти — тільки 20%. Все тому, що чотири роки правління Додона Москва присвятила розмовам про духовні скріпи. У той час як Євросоюз ремонтував у Молдові дороги, школи і лікарні. І до кінця своєї каденції все, чим міг похвалитися Ігор Додон — це корупційні скандали, економічна криза і провалена підготовка до пандемії.

Молдова — це найкраще щеплення від будь-яких ілюзій. Її приклад доводить, що жоден — навіть найбільш проросійський політик — не може домогтися виведення російських військ. Все, що йому під силу — це узаконити окупацію. Кремль не вкладається в облаштування сусідніх країн — на відміну від Євросоюзу. І якщо політик запевняє вас, що країна виграє від дружби з Москвою -— він бреше. Найімовірніше, від цієї дружби виграє лише він сам.

А країна тільки втратить час. А може, і майбутнє.

Джерело