Вибори — не супермаркет

Демонізований в Україні олігарх Ігор Коломойський якось зронив фразу: «Життя — це великий супермаркет, бери, що забажаєш, але пам’ятай, що попереду каса».

Під час цьогорічної виборчої кампанії стало зрозуміло, на що ставив олігарх, просуваючи у «кандидатник» купу своїх маріонеток. Власне вони перетворили визначальний і архіважливий процес електоральних змагань, процес, який врешті-решт визначить, чи бути нам як нації, як європейській країні, чи зможемо остаточно розірвати імперську пуповину і гідно протистояти одвічному окупантові, на банальне торговисько з примітивними маркетинговими фокусами. Бо ж «можемо брати, що забажаємо», навіть контрафактний та токсичний товар, загорнутий у яскраві обгортки популістських обіцянок, можемо дати волю своїм симпатіям-антипатіям (одним — беззастережну підтримку, іншим — надмір злоби і агресії, накопиченої роками, як застояна жовч), можемо, зрештою, задовольнити власне ображене кимось еґо…

Бо ці вибори, до всього ж, продемонстрували чіткий поділ суспільства на громадян (тих, хто достеменно знає, що «попереду каса», і за кожен свій крок слід відповідати), і обивателів. Саме вони, другі, на жаль, формують мейстрим суспільних дискусій, глушачи своїм базарним вереском тверезі голоси і резони здорового ґлузду. Головне, аби почули їхні жалі, часто надумані негаразди, сформульовані не в їхніх головах, а де-інде, зокрема і «за поребриком» питання порядку денного. Ці люди не звикли до відповідальності. Для них це — справа інших, тих, на кого відтак, особливо, у випадку невдачі, можна вішати усіх собак.

Обиватель не звик докладати особливих зусиль для роздумів над тим, як повернеться той чи інший його вчинок. Ще Фройд писав, що «маси ніколи не хотіли істини. Вони вимагають ілюзій, без яких не можуть жити».

Обиватель не любить платити податки, — бо нащо «годувати владу»? Але коли тій владі бракує коштів на медицину, освіту чи на адекватних поліцейських, аби забезпечити лад, він першим здійматиме крик. А ще такий обиватель любить «халяву», якщо її впіймає, то вважатиме себе найбільшим розумником (забувши, при цьому, де перебуває безкоштовний сир). «Євробляхи» ж майже дармові… І першим почне верещати, коли йому вказують на потребу бути таким же, як інші, справно платити мито, аби збудувати нормальні дороги чи заплатити більшу пенсію знедоленим. Він, обиватель, проти корупції, його бісять гроші у чужій кишені, він на дух не переносить успішних людей, які, на його погляд, досягли достатку і визнання, тільки «накравши». Звідти й одвічний комплекс «зубожіння», мерзенний до непристойності, бо ніяк не корелюється з рівнем тіньових доходів або прихованих дрібних шахрайств.

Але коли йдеться про власний інтерес, то наш обиватель не проти (навіть «за», бо так простіше) тицьнути кому слід конвертик з грошима, знайти впливового знайомого, або й самому, якщо, звісно, вдасться, долучитися до ненависного «владного корита».

Ви гадаєте, що обиватель зміниться, навіть якщо переможе його обранець? Далебі… Адже його знову їстиме заздрість до чужого успіху, і вже наступного дня він прокинеться зі знайомим для нього відчуттям другосортності і неповноцінності. І знову шукатиме шляхів, аби тільки не вилізти зі шкаралупи власного комфорту, з «крайньої хати». Цьогоріч це навряд чи вдасться. Бо ціна питання надто висока.

Ті, хто купиться на залежалий товар чи сумнівні новинки, отримають сумний «кіндер-сюрприз». Сконструйований у високий кремлівських вежах. Там чудово розуміють, що свідома частина українства навряд чи погодиться на рух навспак, а, отже, протестуватиме проти будь-яких, навіть найменших спроб ревізії політики чинного президента. Це означатиме хаос, громадянську війну. А відтак — «Сирія» у центрі Європи, куди «мишебратська» Росія із задоволенням запровадить свій «обмежений контингент» або ж головорізів із ВПК «Ваґнер», аргументуючи «інтернаціональним обов’язком», «гуманітарною місією», та чим завгодно… І якщо хтось вважає, що «визволителі» поводитимуться по-європейськи, то хай ще раз перегорне моторошні сторінки історії, починаючи з 1914 року…

Мене часто запитують у соціальних мережах, знаючи мій особистий вибір, — «а, може, спробувати проголосувати за кандидата N»? Вибори — не супермаркет і не «пробник». Тут можемо обрати лише один товар, і тільки від нас залежатиме, буде він якісним і корисним, чи токсичним і шкідливим. Чек, який отримаємо на виході, свідчитиме не тільки про нашу платоспроможність, але й про наше уявлення про добро і зло, про наші справжні мрії (якщо вони, звісно, є). І платитимемо ми з власного гаманця, хай не тішить нас думка, що за наш особистий вибір заплатить якийсь благодійник. Ні, ми на власній шкірі відчуємо наслідки свого вчинку, і хвалити чи ганити за нього зможемо тільки себе.

P.S. А щодо Ігоря Коломойського, з фрази якого я почав, то він у своєю «супермаркеті» брав скільки хотів і що хотів. Допоки не прийшла нова влада. І на «касі» довелося віддати українській державі Приват, «Укрнафту», судитися і лише сподіватися, що після виборів вдасться повернути собі колишню впливовість та статки.