Прислухатися до власного сумління

Коли батько сучасної Італії Джузеппе Гарібальді зумів об’єднати країну, яка до його здвигу скидалася на клаптикову ковдру дрібних князівств, королівств і феодів, він зрозумів, що це лише півшляху. «Ми створили Італію, — казав він. — Тепер слід створити італійців».

Я розумію, що аналогії кульгають. Але концептуальне завдання, яке постало зараз як ніколи гостро, умістилося у цю формулу. Як би болісно і вороже не сприймали це розмаїті «патріоти», улюбленою пісенькою яких є глорифікація вже надто непевного народу, з його жалібною, але героїчною історією, з його мільйонами кривд і ран, на які час од часу слід сипати дрібку солі, найголовнішим є створення українців.

Мені можна заперечити банальною фразою, яку завжди кидають у випадках, коли дискусія заходить за певну межу «дозволеного». Мовляв, немає у нас іншого народу, якщо вам не пасує народ, то, вибачайте, це ваша проблема. Даруйте, але таким же чином відповів Сталін, коли мова зайшла про літераторів (згодом жорстоко репресованих цим «мовознавцем») — «Нема у нас інших письменників!».

Але визнаймо, що «зрада зрадна», яка чомусь акурат сьогодні, на п’ятому році війни, вихлюпується аж за край, яка агресивно звучить не тільки з теле- і радіоефіру, а й у маршрутках, кав’ярнях, серед ще вчора приятельського кола, — виразна ознака того, що з народом щось не теє. Що б не робив умовний президент, прем’єр, міністр, чиновник, — у всьому око народне бачить підступ, злий умисел, прихований особистий зиск. Одне слово, оту прокляту «зраду».

Воно б нічого, якби ці звинувачення та оскарження бодай якось аргументували. Воно б нічого, якби справді все, що не робиться, було тільки для телекартинки і піару. Але ж насправді ніхто й не хоче дослухатися до резонів, бачити факти, бодай на крок-два прораховувати наслідки того, що відбувається.

Найгарячіший приклад — процес відновлення в Україні єдиної помісної церкви. То, мовляв, Порошенко піариться перед виборами, — ставить діагноз доморощений «фільозоф». Та хоч стократ хай піариться, якщо з цієї справи вийде бажаний результат. Порошенко не вічний. А своєї церкви — автокефальної, рівної серед рівних — церкви, на яку справді заслуговує Україна, — немає понад триста літ. Відчуйте різницю: п’ять років і триста літ! Зрештою, у випадку невдачі Порошенко програє п’ять років, Україна втратить шанс. Будемо тішитися, панове?

Головне, усі ці віщуни, пророки, всезнайки і народні прокурори — «палилися» вже не раз. Згадаймо шалену хвилю вигадок, кпинів, відвертої дифамації, коли в Україні готувався безвіз. Найцікавіше, що речниками того інформаційного безумства були особи, які ніколи не мали проблем з візами, бо носили у кишенях дипломатичні паспорти, депутатські посвідчення. Але пересічний українець, якому до Європи було зась, або ж заробітчанин, що перейшов дев’ять кіл пекла, аби мати нагоду «товкти копійку» десь у Польщі, Італії, Іспанії, — всі вони таки смакували несосвітенні вигадки, трималися за животи від сміху, передбачаючи чергове українське фіаско. Де вони зараз? А ніде — або сидять по своїх загумінках, або ж, скориставшись безвізом, заробляють.

Іноді думаю, що тут нам вже ніщо не зарадить. Слухати фахівців, експертів народу ніколи, його вистачає лише на телешоу і халявні газетки. Та й, зрештою, справжні знавці справи, ті, хто міг би пояснити, що й для чого відбувається під сонцем, махнули рукою на ту безнадійну справу. Бо найгучніше волають невігласи, горлодери, популісти. Їхні слова солодкі, не те що гірка та ще й неперетравна правда.

Магатма Ганді, скромний філософ і великий державець, якому вдалося вирвати свою батьківщину з найбільшої і наймогутнішої імперії, вирвати фактично безкровно і мирно, якось зауважив, що «людському голосу ніколи не докричатися туди, куди доноситься негучний голос совісті».

Здається, у нас залишилася одна надія. Надія на те, що людське сумління стане поштовхом для творення українців в Україні. Якщо воно, це сумління, звісно, ще є…