«Совєти нищили пам’ятки архітектури. Я ж розумів, що маю зберегти цю святиню»

За свою журналістську діяльність мала можливість брати коментарі у багатьох священників. Але від знайомства зі священником, якого шанують парафіяни не лише сіл Новошичі і Бистриці, де він служить, а й українські захисники, для яких отець Василь давно став духівником і просто другом, не можу приховати захоплення. Сучасний священник, який пише пісні, грає на піаніно та на гітарі, охрещує воїнів в окопах… Сідає за кермо і їде туди, де на його молитву, сповідь та благословення чекають ті, хто сьогодні нас захищає.

З отцем Василем Полянком знаємося лише кілька місяців — відтоді, як я вперше у службовому відрядженні побувала у Пантеоні пам’яті Героїв, що на Дрогобиччині, якому отець разом з парафіянами та іконописцем Левком Скопом дали друге життя. Розвалений столітній костел Святого Казимира перетворився на символ пам’яті і данини українським захисникам. Напередодні Різдвяного посту ми знову зустрілися зі священником у селі Новошичі — саме туди помолитися у Пантеоні за наших хлопців і дівчат приїхала група туристів зі Львова.

— Отче Василю, 15 листопада починається піст. Чи варто у такий тяжкий час відмовляти собі у певних стравах? І чи треба всім дотримуватися посту, адже починається низка зимових свят — Романа, Андрія, Миколая, Ганни…

— Маємо розуміти, що піст — це не сувора медична дієта, де мусимо себе обмежувати у молочних чи м’ясних продуктах. Піст — це духовна віднова, коли маємо нагоду трішечки більше зазирнути у себе, частіше піти на молитву до храму, скористатися Тайною сповіді. Важливо є не те, що ми споживаємо, а те, щоб менше вчиняти грішних справ. Стосовно свят, які є і у час посту, і після нього. Головне, щоб людина розуміла, як треба себе поводити. Все має бути в міру.

— А як стосовно музики, пісень?

— Тут важливим моментом є те, що людина дивиться і слухає. До прикладу, після початку великої війни ми побачили, скільки є прекрасних українських співаків і колективів, яким колись було ввімкнено «червоне» світло, вони були «неформатні» — їх не крутили по радіо і у телепрограмах. А тепер бачимо, який цей український «неформат» — якісний, добротний. А скільки нових модерних гуртів з’явилося! Ми не просто маємо це слухати, ми повинні це слухати. І підтримувати. Це — наша культура, українська. Знаєте, ще коли був союз, я і сам читав багато книг, у тому числі російською — Марініну, Донцову, чи детективи інших російських авторів. Але від 2014-го і книги, і музика, і все решта, що пов’язано з ворогом, для мене просто не існує.

«Не важливо, у чому людина прийшла до храму. Важлива внутрішня потреба прийти і поспілкуватися з Господом»

— Дехто зі священників просить, щоб молодь одягалася скромніше до церкви — міні-спіднички чи порвані джинси краще би пасували для дискотек…

— Чи у період посту, чи в інші дні для нас важливо, з чим ми приходимо, а не у чому ми одягнуті. Пригадую свої студентські роки, а це був 1991—1992 рік, коли я навчався у Латинській Америці — у Буенос-Айресі у нашій семінарії, вперше побачив, що люди до храму заходять у шортах, майках. Ми ж тоді були такі консервативні. Окрім того, я виріс у священничій родині, яка теж була доволі консервативних поглядів. Але коли побачив, як дівчата у коротеньких спідничках і «топіках» щиро моляться, зрозумів, що це зовсім не важливо, у чому людина прийшла до храму. Важлива внутрішня потреба прийти і поспілкуватися з Господом.

— А чому поїхали навчатися аж за океан?

— На той час у нас духовної семінарії не було. Тоді ж тільки легалізувалася Греко-Католицька церква. У 1990-му ми з Дрогобича прийшли навчатися до Львова у Преображенську церкву. Тоді до нас приїхав владика Андрій Сапеляк, запитав, хто би хотів вчитися в Латинській Америці в Українській Греко-Католицькій церкві. Я пройшов співбесіду.

— Що саме запитували, окрім молитов?

— Запитали: «Що ти знаєш про Аргентину»?. Та що я знав — знав, хто такий Марадона, бо цікавився футболом. Більше нічого. Владика Андрій Сапеляк був дуже мудрою людиною, мав до всього філософський підхід. Я пройшов той конкурсний відбір. Довелося все починати з нуля, починаючи з іспанської мови, якої я до того часу не вчив. Вчилися ми двома мовами — українською та іспанською. Повернувся 1992 року і продовжив навчання у Львівській духовній семінарії. Через два роки владика Юліан Вороновський мене висвятив на диякона, потім — протодиякона.

— То ви учень самого Вороновського?

— Так. Я багато чого навчився у владики. «Магістерку» закінчував у Варшаві, бо завжди знав, що над собою треба постійно працювати. Мені подобається сам процес навчання, а от іспитів не люблю. То не моє (сміється. — Г. Я.).

— Отче Василю, чому вирішили присвятити своє життя служінню Господу і людям? Це вже у дорослому віці зрозуміли?

— Мій тато був священником. Брат — отець Анатолій, моя сестра також вийшла заміж за священника. Стрийко і двоюрідні брати у Чернівцях — священники. Але то не показник, що через це я став священником. Ріс на Рогатинщині, з малої дитини тато брав мене до церкви — я тримав свічку, подавав кадило. Це не було щось таке надзвичайне, я просто з цим ріс. А коли повернувся з армії, а я служив в Казахстані, побачив, як підіймається Українська Греко-Католицька церква, і долучився до цього процесу. Знаєте, у мене не було надприродних здібностей ані в теології, ані в інших науках.

«Ікона — це ваша молитва. Так, як ви молитеся, так ви і малюєте»

— Отче, ви — сучасний, прогресивний священник. Розумію, що навчання за кордоном дало свої плоди на багато речей. Але у Пантеоні ви поставили піаніно, на якому самі собі акомпануєте і співаєте, пишете пісні, граєте на гітарі. А тепер ще й з Левком Скопом почали малювати ікони! То, може, маєте ще й музичну освіту?

— Ні. Мене навіть не прийняли у музичну школу, коли ми жили на Рогатинщині. Навіть у Трускавці, коли ми з родиною переїхали, я пішов до школи № 1, вчитель музики, мабуть, хотів, щоб я навчився співати. І навіть шукав свій підхід до цього (сміється. — Г. Я.). У совєцькі часи треба було брати участь у конкурсах патріотичної чи ще якоїсь там пісні, але мене більше футбол цікавив. Та я взагалі у школі не дуже добре вчився. І мене «закріпили» за відмінницею Іринкою. Мушу сказати, що через багато років ми покохали одне одного, пошлюбувалися. Мені з дружиною дуже пощастило. Вона мені подарувала двох красунечок-донечок, одна з яких вже нам з Іриною подарувала онучку.

В армії вивчив кілька блатних акордів на гітарі. В Аргентині також щось вчився підбирати. Не маю музичної освіти, але співаю (сміється. — Г. Я.). А Левкові Скопові завдячую безмежно. Я коли малював, Левко підходить: «Йо-йо-йой, ви, отче, „завалили“ колір». Одного разу хотів його обдурити: зробив ескізи — перемалював з якогось образочка. Він це побачив і зробив мені зауваження: «Ікона — це ваша молитва. Так, як ви молитеся, так ви і малюєте». У мистецтві він мені відкрив багато речей, адже 15 років викладав в Академії мистецтв. Іноді складається враження, що він знає все. Ми часто їздимо на схід. Дорога далека, вночі спілкуємося постійно. Я йому, до прикладу, «закидаю» тему про якогось святого, а він мені цілу лекцію читає. В «магістерці» у мене була тема дипломної про Святого Пахомія Великого. Левко мені цілу пару прочитав про цього святого — навіть більше, ніж я написав у «магістерці». А ще Левко разом зі своїм рідним братом Орестом підіймають на належний рівень нашу — українську ікону. У нас є трохи навіювання Сходу і Заходу, а мені дуже приємно, що вони підіймають українську ікону. Бо якщо ми не збережемо нашу віру, українську пісню, то хто нам збереже. Ворог прийшов, першим ділом він що робить? Намагається знищити школу, церкву, мову — генетичний код нації. Не буде мови, не буде церкви.

— Отче Василю, ви частий гість на сході. Коли відчули цей потяг, що маєте там бути?

— Не можу сказати, що був великий потяг. Був 2014 рік, хотілося хоч якось допомогти хлопцям. Звернувся з проханням до парафіян, щоб зібрали трохи городини. Заправили бус і з хлопцями поїхали. Ми тоді фактично вчилися на своїх помилках. Нами не керував героїзм, ми просто хотіли допомогти. А коли познайомилися з воїнами, лише тоді почала вимальовуватися картина — як це треба робити. Тепер ми з Левком Скопом, Тарасом Лужецьким, Миколою Походжаєм та багатьма іншими волонтерами плануємо і збираємося в дорогу. Своїм парафіянам завжди кажу, що не ставлю собі за мету нагодувати всю нашу армію, але принести бодай часточку наших домашніх смаколиків, часточку атмосфери свята, щоб вони відчували нашу підтримку. Тобто ми не робимо нічого особливого — ми просто робимо те, що можемо.

— Про що розмовляєте із захисниками, коли приїжджаєте до них?

— Ми спілкуємося тет-а-тет, але є і сповіді. Мали Молебінь мало не на нулі в окопах. Завжди возимо зі собою мобільний ківот, намальований на ящику з боєприпасів. Біля нього правимо Літургію, біля нього недавно охрестили двох воїнів 24 бригади. Це офіцери, які довший час спостерігали за нами, придивлялися, а коли повірили нам, попросили їх охрестити. У нас навіть був такий випадок: мороз, ми біля Щастя, відкрили ківот, прочитали коротеньку молитву, зробили миропомазання і поїхали далі. Окрім того, я сповідаю хлопців. Сповіді дуже серйозні, хлопці переймаються усім, навіть переживають за вибори в інших країнах. Коли Левко Скоп дарує ікону, цьому передує коротка молитва. У Краматорську є чудесний храм, там щонеділі правиться Літургія. Ми намагаємося у неділю туди потрапити, обдаровуємо воїнів, які там моляться, усім, чим можемо. Знаєте, ще багато років тому ми дарували нашим воїнам вервиці — комусь білу, комусь чорну. Тепер я бачу, що ті вервиці почорніли-позеленіли, але вони у них є. У когось причіплена на броніку, у когось у кишені чи на руці. Так само і з Левковими іконами. Скільки було випадків, що хлопці брали зі собою у бій ікону і виходили живими з оточення. Хтось, можливо, був і «трьохсотий», але залишився живий. Таких моментів знаю багато.

«Совєти ставили собі за мету знищити пам’ятки архітектури. Я ж розумів, що маю зберегти цю святиню»

— Не можу не запитати про Пантеон пам’яті українських Героїв, у якому, дякуючи вам, сьогодні моляться за тих, хто вже нас оберігає з неба…

— Коли я у 2006 році прийшов на парохію, побачив, що поміж селами стоїть старий костел, у якому за совєтів тримали хімічні добрива, і який з роками перетворився на руїну. Вікон не було, бо совєти ставили собі за мету знищити такі пам’ятки архітектури. І я розумів, що маю зберегти цю святиню. Щоб цей храм не руйнувався, ми молилися на початку весни після завершення посівних робіт на щасливий врожай, а потім — за збір врожаю. Приблизно у 2017-му Левко прийшов до нас на Богослуження і, як сам зізнавався, «його накрило». Він «бачив», що тут має бути дуже багато ікон — на прославу Богородиці і на прославу наших воїнів. Ще до великої війни ми розпочали створювати цей Пантеон. А у січні 2022-го, за місяць до великої війни владика Григорій Комар освятив нам храм як Собор Архістратига Михаїла — Пантеон пам’яті Героїв, що загинули на війні. Владика Григорій часто приїжджає у Пантеон разом з владикою Ярославом Прирізом. Ми не ставили собі за мету, що це має бути щось незвичайне, але Пантеон став справді оазою пам’яті. Спочатку купили вікна, потім відремонтували дах. Нам пощастило знайти автентичний хрест… І це все завдяки нашим парафіянам — прекрасним людям. Усе відбувалося на голому ентузіазмі. Без цих прекрасних людей нічого б у нас не вийшло. Залили стяжку — 120 квадратів, але тут вже допомогли наші футболісти. Ми крок за кроком робили все, аби зберегти цей храм.

Нам допомагав мій брат — отець Анатолій. З власної ініціативи до нас приїжджають і допомагають Наталія та Андрій Кульчинські. Ми з Левком не бігаємо і нікого не просимо, щоб нам допомогли. Добрі люди самі приходять — моляться і допомагають. Бо найважливішою метою для нас є тепер допомога нашим захисникам. Маємо зберегти Україну, нашу автентичність і нашу мову.