Передплата 2024 «Добра кухня»

Продовження угоди «Про Дружбу і співробітництво з Росією» рівноцінне ганебній газовій угоді

Наприкінці вересня цього року спливає термін, до якого Україна має попередити Росію, що договір не буде продовжено. Інакше на наступні 10 років, до 2028 року, він буде обмежувати Україну, але не Росію

У відповідь на застосування смертельного газу хлорину (який на відміну від зарину використовується і в цивільній промисловості), ядерні країни — США, Велика Британія і Франція провели військову операцію проти уряду

Башара Асада. Ракетному удару були піддані три об'єкти, що мають стосунок до програми розробки хімічної зброї, яку здійснював уряд Сирії: науково-дослідний центр і два склади, де зберігалися хімічна зброя. Також там був розташований командний центр, який, мабуть, планувалося задіяти, як останній бастіон.

Згідно з угодою, підписаною Башаром Асадом ще за президентства Барака Обами у 2013 році, Сирія мала відмовитися від хімічної зброї в обмін на припинення висадки американських військ. Президент Обама мусив розпочати висадку військ, бо публічно попереджав Асада, що застосування хімічної зброї під час громадянської війни у Сиріїї буде тим злочином, що урве терпець США. Башар Асад хімічну зброю застосував, і господарю Білого Дому не залишалося вибору, як дати команду військовим розпочинати операцію, яку йому вкрай не хотілося проводити. На допомогу президенту Обамі прийшов Кремль і пообіцяв вмовити Асада віддати хімічну зброю. Обама був безмежно втішений.

Це була дипломатична перемога Росії. Путіну вдалося втримати у президентському кріслі Сирії свого союзника, а, отже, і свої дві військові бази на сирійському узбережжі. Єдиний недолік — Росія ставала частиною цієї угоди і в разі її невиконання мала нести відповідальність.

Зазвичай, коли виконання угод не відповідає інтересам Росії, вона намагається не бути стороною угоди, як це вдалося з перемовинами щодо Донбасу у Мінську. Тобто, вона незаконно завела на українську територію у 2015 році 700 танків, понад 1100 бронемашин, 600 артилерийських систем, понад 380 реактивних систем і 110 засобів протиповітряної оборони, і при цьому не є стороною конфлікту. А оскільки хазяїн усього цього металобрухту не є стороною конфлікту, то й немає з ким вести переговори про його виведення. Саме завдяки цьому сюрреалізмові в російській мові з'явилося нове модне слово: «їхтамнєт».

З сирійською хімічною зброєю виходить «їхтамєсть», бо Росія є стороною угоди 2013 року, що гарантувала урядові США вивезення з території Сирії її хімічної зброї. І, як виявилося, Росія надурила уряд США. Це випливає з заяви посла Росії у США, генерала Антонова (єдиний посол у світі, що знаходиться під санкціями), який не заперечував наявність хімічної зброї в уряду Башара Асада, при цьому вдався до улюбленого аргументу: «сам дурак». Сказав, що уряду США не личить звинувачувати Сирію у розробці хімічної зброї, у той час, як в Сполучених Штатах ведуться найбільші у світі дослідження у цій галузі. Це безумовний дипломатичний прокол, оскільки цим визнав, що Росія, як підписант угоди про вивезення хімічної зброї з Сирії, не виконує своїх зобов'язань. А мав би наполягати на тому, що об'єкти, які були піддані ракетному обстрілу на минулому тижні, не є об'єктами де розроблялася або зберігалася хімічна зброя. Якщо комусь вдасться привернути увагу російського МЗС до цього факту, то ще буде можливість через представника

Росії в ООН пана Небензю розповісти світові, що найсучасніші американські ракети були застосовані проти бункерів, де зберігалося дитяче харчування.

На відміну від Томагавків, які знищили 20 відсотків військових літаків уряду Башара Асада після того, як він застосував бойовий газ зарин минулого року, під час цієї військової операції використовували інші ракети і засоби їх доставки.

Якщо минулого року було 59 Томагавків, що належать до ракет класу море-земля, то в останній операції використано всього 105 ракет (з яких 12 ракет належали збройним силам Франціі, 8 військово-повітряним силамВеликої Британії і решта — 85 ракет збройним силам Сполучених Штатів).

Серед цих 85 ракет були й ті, які президент Трамп напередодні пуску анонсував, як «красиві нові і розумні». Ними виявилися ракети класу повітря-земля. Вдалими пусками 19 ракет, які важко побачити радарам і які мають змогу вражати цілі, віддалені на 322 кілометри, компанія Lockheed Martin довела, що 4,6 мільярда доларів американських податкодавців, які були витрачені на розробку цих ракет, не були змарновані.

Ракети доставили бомбардувальники B-1, пуски були здійснені поза межами повітряного простору Сирії. Також провели пуски Томагавків з підводного човна у Середземному морі і кораблів у акваторії Червоного моря та Перської затоки. А для того, щоби ввести супротивника в оману, до Середземного моря зайшли ще два кораблі, які нібито збиралися брати участь в операції. Щоправда, омана була умовною, бо міністр оборони Франції вчасно попередив супротивника Росію, та й своїх сирійських друзів, і тому повідомлень про людські втрати не надходило. Сирія випустила 40 ракет, щоб вважалося, що вона не сиділа склавши руки. Сторони залишилися задоволені одна одною, і

Башар Асад вийшов у бездоганно відпрасованому костюмі до телевізійних камер, аби повідомити, що він у доброму гуморі.

Це стислий звіт про події недалекого минулого. Але слід їх сприймати з певним скептицизмом, бо, як попереджав німецький канцлер 19 століття Отто фон Бісмарк, «Більше за все люди брешуть, повернувшись з полювання, напередодні виборів і під час війни».

Росія це робить вже багато років поспіль, бо впевнена, що знаходиться у стані війни з усім цивілізованим світом, за винятком кількох європейських нафтогазових і енергетичних компаній, яких вдалося спокусити вигідними контрактами.

Зрештою, у Кремлі впевнені, що надають у Сирії послугу і американському уряду. Ці переконання не є безпідставними. Про це свідчить той дивний факт, що нові санкції, про які оголосила представник США при ООН і які так і не були оголошені.

Для Росії Сирія виконує функцію захисту від дешевої саудівської нафти. Саудівська Аравія є конкурентом Росії у постачанні нафти до європейських нафтопереробних заводів і вона би випхала російських постачальників з Європи, якби мала дешевий і надійний шлях транспортування «чорного золота» до портів у Середземному морі. Для цього потрібно провести нафтопровід від Перської затоки по території Сирії. Саудівська Аравія давно мріє про такий шлях транспортування, але війна у Сирії надій не дає.

Після того, як США з країни імпортера нафти перетворилися на країну експортера у зв'язку зі значним збільшенням видобутку нафти і газу у себе, їхні інтереси на Близькому Сході змінилися. Саудівська Аравія зі стратегічного партнера перетворюється на потенційного конкурента у тій самій Європі. Тому Росія, яка пильнує, щоби трубопроводів у Сирії не було, по суті, надає послугу американським нафтовикам. Але на цьому спільність їхніх інтересів закінчується, бо російські і американські постачальники нафти і газу до Європи теж є конкурентами.

В України, на відміну від Сполучених Штатів, немає можливості покарати Росію військовою операцією, якщо та не дотримується угоди. Зокрема, договору «Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією». Ця угода була укладена у 1997 році президентами Єльциним і Кучмою з метою гарантувати територіальну цілісність України. Президент Кучма заради неї пішов на поступки Росії при розподілі майна Чорноморського флоту СРСР. «О, наївний Гусейн Гуслеярович!" — сказали би мешканці Сходу, цитуючи своїх казкарів. Можливо, якщо би при владі в Москві були не нафтогазові хлопці з суворого пітерського клімату, а якісь уральські самоцвіти, то вони би дотримувалися цієї угоди. Та й це не факт. А для нафтогазових хижаків, що жадібно дивилися на багатомільярдні родовища кримського шельфу, ця угода була не більше, як клаптиком паперу. Вони загарбали Крим, грубо порушивши угоду, і вона стала мертвою.

Тепер найцікавіше. Наприкінці вересня цього року спливає термін, до якого Україна має попередити Росію, що договір не буде продовжено. Інакше на наступні 10 років, до 2028 року, він буде обмежувати Україну, але не Росію.

Тобто Росія, гарантуючи територіальну цілісність України у наступні 10 років, може захоплювати лівобережну Україну, а потім і правобережну, бо, продовжуючи дію цієї угоди, Україна погоджується, що захоплення Криму не було порушенням угоди. Цю угоду не можна продовжувати ні за яких обставин! Головна перевага президента Петра Порошенка перед вірогідним суперником Юлією Тимошенко полягає у тому, що він не підписував таких катастрофічних угод, як газова угода 2009 року.

Якщо президент Порошенко продовжить на 10 років угоду про Дружбу і співробітництво з Росією, то шанси кандидатів вирівняються. Виключно завдяки сприятливому для України рішенню Стокгольмского арбітражу у 2018 році, газова угода 2009 року не мала катастрофічних наслідків для держави. А угода про «Дружбу і співробітництво» навіть не передбачає арбітражного суду, бо для цього потрібна згода обох сторін-підписантів. Це особливість міждержавних угод, на відміну від угод між господарюючими суб'єктами. Непродовження угоди не є оголошенням війни Росії, як це хочуть представити явні і приховані прибічники Кремля. Це є красномовною заявою, що Україна не є васалом Росії, або як це полюбляє називати Кремль, не є «російською сферою впливу».

Схожі новини