Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • Ярослав Рущишин: «Хочу, щоб ми піднялися над своєю містечковістю воювання тільки за мову»

Ярослав Рущишин: «Хочу, щоб ми піднялися над своєю містечковістю воювання тільки за мову»

Про тернистий шлях у бізнесі, перший мільйон, ставлення до Святослава Вакарчука, перспективи партії «Голос», де стався внутрішній розкол, – у розмові з нардепом Ярославом Рущишиним

Балючі теми

«Пів стипендії віддавав мамі»

— Почнемо розмову з вашого ди­тинства. Яку рису характеру ви про­несли з дитинства до сьогодні?

— Мене батьки навчили працювати. Ми з братом, ще навчаючись у школі, до­помагали батькові ремонтувати автомо­білі у гаражі. В інституті я мав підвищену стипендію, і пів стипендії віддавав мамі.

— Ваш батько мріяв, щоб ви були лі­карем…

— Батько нас з братом (а ми — двійня­та, брат старший від мене на 15 хвилин) умовив, аби ми вступали у медичний, але недобрали балів… Нас одразу в ар­мію забрали.

— Ви не вступили у медичний, але, наскільки я зрозуміла, і не хотіли.

— Я поважав авторитетні слова батька, тому мусив піти туди, куди мріяв він. Тим паче, що батько працював без зарплати в медінституті 10 років лише заради того, щоб ми туди вступили.

— Як це безплатно?

— Робив там щось, по-моєму, елек­тричні станції обслуговував. Йому зарп­лати не платили, але обіцяли, що дітей ві­зьмуть. І не взяли…

— Чому не хотіли бути лікарем?

— Я млію від вигляду крові.

— Після армії ви з братом пішли вчитись у торгово-економічний інсти­тут. Чому туди?

— Спочатку думали вступати у По­літехніку. Ми прийшли восени з армії, мали вісім місяців до вступу, тому піш­ли працювати на завод. Я там був елек­тромонтером 3-го розряду. Коли мене тричі струмом гримнуло, зрозумів, що в політехніці на інженера не хочу вчитися. Тим паче бачив тих інженерів на заводі, які отримували меншу заробітну плату, ніж електромонтер 3-го розряду. У тор­гово-економічний після армії, як прави­ло, брали. Тому був шанс вступити. І ми спробували…

«Ми усіх ошарашили не биттям шибок чи вітрин, а жертовністю»

— Яке ваше найяскравіше вражен­ня зі студентських років?

— Революції.

— Маєте на увазі Революцію на гра­ніті, бо ви один з її активних учасни­ків?

— Це найбільш розпіарена річ, на­справді такої роботи ми робили багато. Я би більше похвалився фестивалями, які ми робили: два «Вивихи», «Україн­ська молодь — Христові», де була написа­на рок-опера.

— Ми — це хто?

— Студентське братство.

— Один з ваших проєктів — мис­тецьке об’єднання «Дзиґа». Як ця ідея народилася?

— Один з успішних фестивалів пока­зав, що ми дуже злагоджена команда, тож ми хотіли продовжити працювати далі, особливо з сучасним мистецтвом. Тоді і вирішили створити мистецьке об’єднання. Маркіян Іващишин приду­мав назву. Я хотів, щоб у назві були укра­їнські звуки: «дз», «ґ», «дж», і він зразу ви­дав: «Дзиґа».

— Ви, як учасник Революції на гра­ніті, їздили на протести до Києва…

— Так, це був пік такого зриву, студент­ського здвигу. Ми усіх ошарашили не биттям шибок чи вітрин, а жертовністю. Україна була шокована. І тільки на 10-й день прорвало: вийшли університети. І ми перемогли!

— Пригадуєте цей перший смак пе­ремоги? Який він?

— Це була ейфорія. Революція зробила прорив у свідомості багатьох українців. Це був світоглядний прорив. Тоді вперше зая­вили, що наш вектор — на Захід.

— Багато хто з революціонерів на граніті швидко пішов у політику. На­приклад, Олесь Доній. Ви ж у політи­ку пішли зовсім недавно. Чому не од­разу?

— Вважав, що себе треба підготувати. Я потім закінчив Могилянку, після цього юриспруденцію в Університеті Шевчен­ка. У парламенті не може працювати лю­дина, яка не має юридичної освіти.

«Я один з небагатьох, хто може пояснити свій перший мільйон»

— Розкажіть, як започаткували свій бізнес? Як вдалося у буремні дев’яності роки створити прибуткове підприємство?

— Ми проростали крізь асфальт. Що тоді у нас було? Освіта і дешева робоча сила. Мій бізнес на цьому і був побудова­ний. Просто треба було мати достатньо відваги, щоб його розпочати. За що най­більше дякую своїм викладачам — це за англійську мову. Вона мені дуже допомо­гла. І бухгалтерія. Я починав на «Дзизі» як головний бухгалтер. А потім ми знайшли інвестора, технолога з Лондона. Він при­їхав до Львова і шукав, хто розмовляє ан­глійською. Ми почали з ним працювати, розміщувати іноземні замовлення на на­ших фабриках.

— А як почалася ця співпраця? Ви займалися мистецтвом у «Дзизі», ту­сувалися з музичними гуртами, ро­били фестивалі — і раптом створили підприємство, яке шиє одяг…

— Ми на той час вже мали п’ять кав’ярень. Зараз у це важко повірити, але одна кав’ярня у Пороховій вежі, де кава коштувала 50 копійок, утримувала мінімум п’ять людей штату «Дзиґи», які займалися мистецтвом. Ми навіть авто­мобіль купили, стару «сімку» за ті гро­ші. В одній з наших кав’ярень і зустріли цього технолога. Він був дуже незадово­лений співпрацею з іншою українською фірмою.

Він приїхав розміщувати замовлення на пошиття одягу в Україну — через дешевиз­ну робочої сили. Я один з небагатьох, хто може пояснити свій перший мільйон. За­робітна плата тоді була 4 долари на місяць: 800 тисяч купонокарбованців, а долар тоді був 200 тисяч купонокарбованців.

— І ви заснували фірму…

— «Дзиґа» заснувала цю фірму, тому вона й називається «Тротолла», з італій­ської це «дзиґа».

— І почали шити одяг на експорт.

— Так, ми почали шити одяг на замов­лення його друзів з Лондона. Якість була жахлива, вироби були не прасовані, бо у нас прасувального обладнання не було. Кишені були криві… Чому так шили? У ра­дянські часи тотального дефіциту заби­рали все з руками і ногами, тому ніхто не дбав про якість. Не було такого поняття, як конкуренція. Ми наймали технологів, які їздили по фабриках і контролювали якість. Але фабрики хитрували, приму­дрялися показувати продукцію в остан­ній момент перед відправкою, коли не було часу щось виправляти. Тоді ми ство­рили дільницю для виправлення браку, пізніше створили такий цех. В одну зміну виправляли брак, в іншу найняли людей, щоб шити самим. Побачили, що наша продукція набагато краща. І нам вигід­ніше шити самим, ніж роздавати по фа­бриках. Почали заробляти. Своїми рука­ми зробили ремонт у цехах, винайняли обладнання і почали шити. За короткий час розрослися до 200 людей. Я був і пе­рекладачем, і шофером, і бухгалтером, і вантажником. Але коли технолог прихо­див до людей, він дуже зверхньо з нами розмовляв. Я, коли перекладав, згла­джував як тільки міг. Тоді він сказав: «Я наймаю свого перекладача, буду гово­рити з трудовим колективом без тебе». Коли той перекладач почав перекладати, технолога з цеху винесли, сказали: «Ми шити на тебе не будемо, до побачення». Так зверхньо не можна з людьми говори­ти, коли вони заробляють чотири долари на місяць. Він сказав мені: «Будеш стоя­ти переді мною на колінах і випрошувати замовлення…»

Це були страшні часи, ми позбули­ся замовника. Інші замовники були про­йдисвітами, давали замовлення і не оплачували.

В українців є комплекс: думаємо, якщо людина з Європи, значить, це по­рядна і чесна людина. Всі іноземці, які з нами у ті часи працювали, не розрахува­лися за останню поставку.

Але я раптом отримав запрошення в Лондон. Тоді ледь-ледь нашкребли гро­ші на квиток — 2000 доларів. Це були страшні гроші. Тоді 2000 доларів кошту­вала однокімнатна квартира на Сихові. Я полетів. У мене вибору не було: або по­вертаюся ні з чим і мене за ті 2000 дола­рів розірвуть, або приїду з результатом, з контрактом. Скільки я там принижень пе­режив! Заходиш в офіс, і тебе принижу­ють: «Будеш шити за ту ціну, за яку ска­жемо». Але я повернувся з контрактом. Люди, які давали замовлення через того технолога, замовили прямо на «Трот­толу». Що ви думаєте, він на нас наслав рекет. Але ми дали собі раду, хоча було тяжко. Та і не мали чим платити. Сім ро­ків часом без зарплат працювали, без відпустки і без вихідних. Але що ми зро­били тоді добре — почали шукати інвес­тиції. Тоді в Україні працювала консал­тингова фірма зі США. Ось там я побачив висоту справжньої інтелігентності захід­ної людини. Вони допомогли мені напи­сати бізнес-план. Я мав п’ять іспитів, за­хищаючи свій бізнес-план: три в Україні — один у Львові, два в Києві, і два захисти у Бостоні. Разом з ними поїхав в Америку. Вони оплатили мені дорогу, я мешкав у них вдома. Коли очікував результату, поруч си­дів представник величезного концерну зі сходу України. Інвестицію мали дати або їм, або мені. Я кажу: «Покажи свій баланс». А там мільйони на балансі. Показую свій, а у мене скрізь прочерки — нічого нашого нема, все орендоване. Думаю: «Та де там, я не виграю». Мене запрошують і кажуть: «Ви виграли інвестицію 250 тисяч дола­рів». Це був 1996 рік, страшні гроші на той час. Пізніше, коли почав ґрунтовно вивча­ти економіку, зрозумів, що підприємство, яке працює, коштує набагато більше, ніж дорожезні будинки, що стоять без роботи. Я повернувся з Америки з перемогою. Ми купили все необхідне обладнання, у тому числі і прасувальне, дві вантажівки. Поча­ли возити наші попрасовані вироби на ві­шачках. І почали скуповувати фабрики.

«На „Львівську газету“ витрачали 50 тисяч доларів щомісяця»

— Коли «Троттола» вже міцно стоя­ла на ногах, ви заснували «Львівську газету». Для чого вам це було потріб­но ?

— Це була ідея Маркіяна Іващиши­на. Коли з’явилися кошти, ми вирішили їх інвестувати. Маркіян більше цікавив­ся політикою, і ми вирішили, що нам по­трібен власний засіб інформації. Але це був провальний проєкт. Хоча ми зібрали чи не найкращих журналістів — Ониська, Смирнова і Білоуса. Ми їх називали «три мушкетери».

— Хто був засновником газети, окрім вас?

— Я, Маркіян і один анонімний політик.

Я мав фінансувати, Маркіян працю­вати зі змістом, а політик робити полі­тичне прикриття. З ним і були проблеми, бо після першої статті про Тараса Ко­зака (на той час перший заступник на­чальника Львівської обласної податкової інспекції. — Авт.) до нас прийшла подат­кова перевірка і сказали: «У нас команда „фас“…»

— До вас прийшла податкова на підприємство через те, що ви фінан­сували газету, яка писала критичні статті проти…

— Проти Сергія Медведчука. Медвед­чук був керівником обласної податкової, його брат був головою адміністрації пре­зидента Кучми.

— «Львівська газета» завжди була дотаційна чи згодом вийшла на само­окупність?

— Ми постійно її фінансували з «Трот­толи».

— Скільки грошей на газету витра­тили?

— Близько 50 тисяч доларів щомісяця. Розміщали там рекламу нашої продукції, за неї платили…

— І скільки часу ви протримались?

— Три роки. З 2002-го. Ми судилися з податковою, і тягнулося це два роки. Мали 39 процесів! Були адвокати, які не побоялися Медведчука, хоча більшість відмовились нас захищати…

Це були не тільки допити. Весь штат по­даткової поліції був на нашій фабриці. Ро­боту було заблоковано. І тоді люди вийшли з патиками їх виганяти. Брата, який пра­цював у податковій, зіслали на Закарпат­тя через мене. Згодом ми домовились, що показуємо їм завтрашній номер газети. Не хотіли лізти на рожен. Але що Маркіян ро­бив: спеціально писали такі дурниці проти Медведчука, Козака, це їм показували і ка­зали: «Добре. Оце і це ми знімемо». Вони: «Ну, добре». А потім, коли читали номер, що вийшов друком, звіріли, бо багато чого пропустили.

«Дружина досі сердита, що я пішов у політику»

— Микола Горинь є вашим тестем. Як познайомилися з його донькою?

— У Студентському братстві. Ми вліт­ку відпочивали на інститутській базі у За­карпатті. Там зустрілися, і пішло-поїхало.

— Там закохалися…

— Ну, може, закохалися не одразу там. Я шість років мучився… На такі рішення я тяжкий.

— Вас підкупило, що вона з родини Горинів?

— Це також мало значення, оскільки з цінностями у цій родині все зрозуміло.

— Пан Микола у ті важкі для вашо­го бізнесу роки був головою обласної ради, головою обласної адміністра­ції, згодом працював на митниці…

— Я вже на той час мав фабрику. Мене «мочили» податкова і митниця, коли він ще працював. Брат був у податковій, тесть — на митниці, а мені вантажівки за­блокували.

— Як пан Микола відреагував на те, що ви два роки тому пішли у парла­мент від партії «Голос», бо він, наскіль­ки я знаю, є прихильником Петра По­рошенка. Ба більше! У 2019 році, на президентських виборах, ви були дові­реною особою Петра Порошенка.

— Не думаю, що це було однозначне схвалення з його боку…

— Мали з паном Миколою розмову на цю тему?

— Та я дружині навіть не сказав. Вона на мене досі сердита, що пішов у політи­ку.

— Чому прийняли таке рішення?

— Напередодні ми святкували тридцяти­річчя заснування Студентського братства. Маркіян за два дні після цього помер. А на святкуванні був такий веселий… Ми там го­ворили про майбутнє. І він сказав таке: «Ми робили гроші — це примітивна справа. Треба робити щось більше, треба йти у політику». Після того, як він помер, мене ці слова дуже зачепили. У цей час до Львова приїхав Свя­тослав Вакарчук і запросив мене у команду. Якби цієї розмови з Маркіяном не було, я би Вакарчуку, напевно, відмовив.

— Але він вже один раз ішов у політику, і потім покинув її. Цього разу пообіцяв, що так ніколи не зробить, і знову так вчи­нив. Чому ви йому повірили?

— Цінності, які декларує Вакарчук, є мої­ми цінностями. Він, будучи улюбленою всім українським народом людиною, пішов у це лайно. Це виглядало як велика жертва. Жер­товність викликає довіру.

— І вийшло, що він обманув вашу, і не тільки вашу, довіру.

— Він гідно це зробив.

— Ви не бачите тут зради?

— Ні. Нікого звинувачувати не можу. Жод­ної образи немає, у мене до нього залиши­лась повага. В політиці з’явилася нова по­літична сила з іншим поглядом. За це йому треба подякувати. А місцеві вибори ми ро­били у період піку негативу, коли він пішов.

— Власне це особливо дивно. Він не просто пішов, а зробив це у найбільш невдалий час — напередодні місцевих виборів. Ба більше! Підставив не лише свою партію, а вас, пане Ярославе, пер­сонально. Ви балотувалися на мера Львова. І вже виготовили білборди, де ви були поруч з Вакарчуком. Це вигля­дало комічно…

— Я прийняв це рішення і без нього. Мож­ливо, я диваком виглядаю, але як він це зро­бив, як це пояснив, я його поважаю.

— А ви йому не казали: «Славку, ти ж мене підставляєш. Як я буду виглядати на тих білбордах?».

— Коли «ти мене підставляєш» — це зна­чить, що я під тобою. А ми рівні, я не під ним. Я приймав рішення сам, і я відповідальний за своє рішення. Так, у нього є популярність, впізнаваність набагато більша, що нам до­помагало. І він завдяки цьому завів фракцію у Верховну Раду.

«Обрання певної сторони конфлікту є принизливим»

— Ми говоримо у період, коли в партії «Голос» відбуваються неприємні проце­си, розкол. Значна частина відомих лю­дей, які створювали партію, покинули її. Вони звинувачують нинішнього лідера — Кіру Рудик — в узурпації влади. Це супер­ечить тим принципам, які ви декларува­ли під час виборів у Верховну Раду.

— Тут я з вами згоден. Нам треба навести лад у партії. Наша партія відрізняється від ін­ших тим, що у нас те, що відбувається все­редині, одразу виходить назовні. Такі самі процеси відбуваються у всіх партіях, тільки там є «папік» чи «мамік», який каже: «Затка­лися, бо не буду платити гроші». А у нас та­кого нема, ніхто нічого не платить…

— Бо у вас «папік» пішов з партії, ли­шив «діток»…

— Маю на увазі у поганому розумінні «па­пік».

— А в «Голосі» не було «папіка» у пога­ному розумінні?

— Ні! Усі рішення ухвалюємо разом. І всі все бачать і можуть насміхатися за наші по­милки. У цьому якраз наша сила.

— Вас все влаштовує у теперішньому лідері партії?

— Ні. Наявність конфлікту не влашто­вує. Але голова партії діє згідно зі статутом. А статут написаний під лідера. Тобто фор­мально діє законно. Нам це треба привести до порядку.

— Ви все-таки більше схильні підтри­мувати голову партії чи опозицію до неї? Бо ви своєї позицію публічно не вислов­люєте.

— Обрання певної сторони конфлікту є принизливим. Ми над конфліктом. Зроби­мо так, що партія вийде з цього гідно і буде переможцем. В іншому разі партії не буде. Тому у нас добрий стимул…

— Як ви ставитесь до демаршу Сергія Притули, який вийшов з партії?

— Я з ним не говорив, а він не дуже пояс­нював свій вчинок. Але коли ти збираєш на­вколо себе людей і хтось за тобою іде, ти вже відповідальний за них. Дуже легко вста­ти і піти, а це безвідповідальність.

— Давайте ці ваші слова скеруємо у бік Вакарчука.

— Він не вийшов, він залишився у партії.

— Вчинок Вакарчука — це не безвідпо­відальність?

— Не хочу виправдовувати Вакарчука, хо­тів би, щоб він був з нами. Але сталося як сталося. Притула зібрав навколо себе гар­них людей, які також переживають за пар­тію. І ось так піти з партії — означає від них відмовитись. Я, наприклад, відповідальний за кожного партійця, за кожного виборця, який голосував за нас на Львівщині. Не можу собі дозволити все покинути, хоча часом ой як би мені цього хотілося…

«Львів перетворюється у сплячу дорогу на цвинтар»

— Ви балотувалися на посаду міського голови Львова з розрахунком перемага­ти чи взяти участь?

— Спочатку йшли з розрахунком перема­гати, у нас були всі підстави для того. Але коли у партії все посипалось… Я зрозумів, що не переможу, бо ресурсів замало. У мене була низька впізнаваність. Впізнаваність — це основа, з якої треба починати вибори.

— Вас не влаштовувало те, що було у місті?

— Мене досі не влаштовує те, що від­бувається у місті. Ми перетворюємось у сплячу дорогу на цвинтар. У нас чистенько, гарненько, пляцки, бабуся Австрія, всі при­їжджають і усміхаються нам, мовляв, як у вас тут добре, а потім насміхаються з нас… Хочу, щоб Львів був не через пляцки знаменитий, а щоб у місті творилася культура.

— Як ставитеся до Андрія Садового? Він хороший мер чи поганий?

— Він непоганий мер, але про себе сам добре сказав, коли його запитали, чи піде він на мера? Він відповів: «Скільки можна?!». Місту потрібна нова енергетика. Влада по­требує нової крові.

— Ось у державі до влади прийшла «нова кров» у вигляді Зеленського та його 95-го Кварталу і монобільшості у парламенті. Вважаєте це позитивним явищем для України?

— Це позитив, там багато патріотів. Є люди, які кинули бізнес і пішли на війну. Загалом мені не дуже подобається їхній спосіб мислення — це не наша ідеоло­гія. Але я не можу їх назвати антиукраїн­ською силою.

— Тобто ви вважаєте «слуг», що хо­чуть вивести телебачення з-під зако­ну про українську мову, проукраїн­ською силою?

— Скажу непопулярну річ. Влада, щоб приструнити опозицію із заходу України, має у загашничку 3−4 закони про мову, які викидає, коли треба. Опозиція кида­ється на мову і пропускає щось важли­віше. Якщо побачите, що з’явився закон про мову, значить, щось пішло важливі­ше, яким треба розторгуватись. Даю га­рантію, про мову нічого небезпечного у парламенті не пройде. Не бачу загро­зи українській мові в Україні. Це цинічно, але нам, галичанам, врешті-решт тре­ба зрозуміти, що, крім мови, є важливі­ші питання.

— Те, що хочуть телебачення вивес­ти з-під дії закону про мову, не є важ­ливим питанням?..

— Кінематограф попросив відтерміну­вати дію закону на два чи три місяці, бо у них немає нових серіалів українською.

— Вони не хочуть відтермінувати на 2 -3 місяці, вони хочуть це викину­ти з закону. Зрештою, вони мали три роки, щоб підготуватися.

— Це не пройде. Але хочу, щоб ми під­нялися над своєю містечковістю воюван­ня тільки за мову. Крім мови, треба вою­вати за набагато більше.

— Як ставитесь до президента Зе­ленського?

— У нього є бажання зробити щось до­бре, можливостей немає…

— Чому немає? У нього достатньо повноважень!

— Тому, що немає бекґраунду управ­лінського і політичного. Партії, політичні зв’язки будуються досить довго, а це був наскок. Можливо, з добрими намірами, але наразі без успіху.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • Ярослав Рущишин: «Хочу, щоб ми піднялися над своєю містечковістю воювання тільки за мову»