У словаків печена качка або гусак — як у нас недільні вареники

Наші західні сусіди більше говорять про свої святині, пиво та футбол, ніж про політику

Щоб рідне місто зберегло середньовічний шарм, вулиці перестелюють гранітною бруківкою

Тим нашим мандрівникам, яким приїлося споглядання шаленого темпу життя західноєвропейських столиць, добре було б відчути спокійніший, розмірений ритм такого ж благополучного буття у закордонному передгір’ї Карпат. Маю на увазі сусідню Словаччину, яка багато чим близька українцям. Не тільки схожою лексикою, як-от «з Богом!» («до побачення»), аналогічною стилістикою забудов, як у центрі Львова, Дрогобича, Стрия чи Самбора. А й популярними галушками, що їх, як і наші горяни, словаки приправляють тертою бринзою…

До Нового року ще три тижні, а у Трнаві вже сяють вогнями святкові ялинки

Вітряні турбіни і дорожні траншеї без сміття

У 25-річного Віталія з-під Черкас, який років з п’ять тому осів у Братиславі, я по­цікавився, що такого є у словаків, що рід­нить нас з ними. «Вони такі ж працьови­ті, гостинні, щедрі, уважні. Щоправда, не такі запальні, як часом буваємо ми», — з усмішкою відповів молодий українсько- словацький бізнесмен.

В уважності словаків до чужозем­ців я переконався, коли шукав заплута­ну вулицю — одна з панянок віднайшла на комп’ютері потрібне мені місце, позначила оптимальний маршрут пунктирними лінія­ми і вивела «дорожню карту» на принтер.

Приємно було відчути увагу до приїж­джих і у супермаркеті. Звичайний паку­вальник товару, побачивши, що мій то­вариш довго розглядає ціни тутешніх «пікантних» ковбас і подумки підрахо­вує, скільки це коштуватиме у гривнях, підійшов і запропонував свою дисконт­ну картку. Завдяки їй місцеві делікате­си галичанинові відпустили на 20% де­шевше.

А серед того, що варто було б нам пе­рейняти від словаків, найперше — їхня звичка у всьому дотримуватися поряд­ку. Любити рідну землю не словами, а добрими справами на її благо. Корис­татися можливостями, які дає Всевиш­ній. Бути практичними, раціональними. Ми об’їздили цю країну вздовж і впопе­рек, і всюди натикалися на ліс вітряків- турбін, які виробляють дешеву електри­ку. У містах через кожні сто метрів бачили естетично оформлені водяні помпи біля центральних вулиць: у разі пожежі «над­звичайникам» не треба, як у нас, їхати по воду хтозна-куди… Око радували акурат­но підстрижені, як на футбольному полі, газони у парках і скверах, засилля квітів. Ніде не побачили розбитих доріг, зарос­лих придорожніх канав, засмічених, як у нас, пластиковими пляшками. Навіть у тій частині країни, де у доволі скромних хатинках мешкають осілі роми.

Повага відчувається навіть до диких тварин — практично кожну трасу, як всю­ди в Європі, обгороджено захисними сіт­ками, облаштовано перехідні тунелі для братів наших менших. Тому на тутешніх асфальтівках і бетонках не побачиш роз­чавленої колесами лисиці чи їжачка…

Через брак вірних у синагогах обладнали картинну галерею і кав’ярню

Словаки дуже побожні люди. Скажімо, у 70-тисячній Трнаві, де ми зупинилися, середньовічні католицькі храми стріча­ються ледь не на кожному кроці. Через це місто (у ньому виробляють автозапчас­тини, ваги, скло, шоколад, ремонтують залізничні вагони) називають «словаць­ким Римом». Місцеві жителі жартують: у нас ніколи не буває такого, щоб хтось до костелу повернувся спиною — бо завжди перед очима буде інший костел.

Одна з тутешніх духовних пам’яток, до якої постійно сходяться паломники, — базиліка Святого Миколая. Її, як і ба­гато кам’яних веж-стовпів, збудували у XVII столітті на ознаменування перемоги над чумою. Трнава на очах вимирала від епідемії: вранці чоловік повіз на цвинтар свою дружину, в обід син повіз туди свого батька, а під вечір цього сина ховали вже сусіди. Та сталося диво: один із єписко­пів доставив із Рима чудотворну ікону — і нещастя у місті припинилися. Щоб уві­чнити цю подію, міський уряд зобов’язав усіх живих взятися за будівництво храму. Щороку, за постановою влади, з 18 по 22 листопада у базиліці цілодобово від­правляють Служби, навіть посеред робо­чого дня. По його закінченні у храм годі протиснутися — приїжджають на месу на­віть на роверах. Погляди всіх звернуті до вівтаря, за яким висить образ святої Ма­рії Трнавської. Точніше, його копія (ори­гінал зберігають в італійській столиці). Вона теж має чудодійну силу — постійно мироточить…

Ще одна культова знаменитість цього міста — бароковий костел Івана Хрести­теля. Збудували його за наказом колиш­нього віце-короля угорської монархії, в яку входила Словаччина, Міклоша Ес­тергазі. Туристи помилково думають, що це на його честь кондитери печуть од­нойменні торти. Поява цього смаколи­ка пов’язана з іншим однофамільцем — успішним дипломатом, який жив на двісті років пізніше.

Трнавці пишаються тим, що у 2003 році їхній костел вшанував своєю при­сутністю Папа Римський Іван Павло І І. На згадку про перебування понтифіка біля входу у храм поставили йому пам’ятник.

Пам’ять про візит Івана Павла ІІ у Трнаві спорудили йому пам’ятник

Хоча більшість місцевих жителів — ка­толики, у Трнаві функціонують дві сина­гоги. Двері їх завжди відчинені, але від­прав там не проводять. Як розповіли нам місцеві жителі, у їхньому місті не зна­йдеться і десятка дорослих євреїв, що є обов’язковою умовою для іудейських бо­гослужінь (дорослими вважають єврей­ських хлопчиків від 13 років). Нема кому читати Тору, але в обидві синагоги може зайти будь-хто. Помолитися і… відпочи­ти. В одній з них влаштували картинну галерею, в іншій — кав’ярню, куди часто забігають зі своїми ґаджетами студенти університету Кирила і Мефодія.

Ворогів поливали киплячою олією і… сечею

Частіше, ніж каву, словаки п’ють пиво (найбільш популярне з них — «Золотий фазан»). І національне вино, яке віками продукують з «медоносного» винограду, який росте у Малих Карпатах. Чи не у кож­ного словака є свій винний підвал, які ін­коли межують між собою як кооперативні гаражі. Сусіди-чоловіки через них ходять один до одного на гостину — щоб жінки не помітили зникнення їх з поля свого зору…

До склянки пива-вина вдома чи у та­верні словаки зазвичай замовляють за­печеного гусака чи качку, картопляни­ки за особливим рецептом. На вихідні це такий же ритуал, як в українців — смаку­вання вареників.

Коли трішки захмелілі трнавці зустрі­нуть на вулиці когось з іноземців, то із за­доволенням розповідають їм цікаві ле­генди з історії свого міста. Скажімо, ось цю. У давні часи у Трнаві збудували обо­ронну стіну завдовжки три кілометри з чотирма брамами. Коли для захисту міс­та забракло набоїв, на голови чужинців почали лити гарячу смолу і олію. Коли і вони закінчилися — кип’ятили сечу своїх коней. Крім окропу, нападників відляку­вав її їдкий сморід…

Лікареві, який захоче «подяки», загрожує тюрма

Словаки — толерантні громадяни. Не­порозуміння між собою швидше вирі­шують розмовами, а не кулаками. Є, щоправда, і радикали. Групку їх корес­пондент «Високого Замку» побачив пе­ред футбольним матчем національної словацької дружини і головної коман­ди України. Під час проходу колони учас­ників фан-руху «Вірні збірній!» кілька міс­цевих типів вискочили з бічної вулички і почали вигукувати «Слава Росії!». Полі­ція провокаторів ізолювала. Услід їм «ві­рні збірній» скандували «Слава Україні!» і співали сатиричну пісеньку про Путіна…

— Що думають словаки про імперську Росію, яка воює проти України? — запиту­вали ми у колишнього працівника атомної електростанції у Богуніце, 70-річного пана Стефана. Він був обережним в оцінках:

— У Словаччині кажуть: це — ваша спра­ва… Ми з чехами розходилися мирно: це — ваше, це — наше, і до побачення! При «розлученні» України і Росії теж треба знайти золоту середину.

Пан Стефан тепло згадує про нашу країну, де у радянські часи бував у від­рядженні. Зокрема приголомшила його своєю величчю Києво-Печерська лавра.

Цікавимося рівнем життя звичайних словаків.

— Пенсію наші громадяни отримують у розмірі від 350 до 1200 євро. Серед­ня зарплата вчителів, лікарів — 800−1000 євро. Безробітним видають допомогу на півтисячі євро, але з умовою, що за шість місяців підшукають собі місце праці. Бага­то нашої молоді їздить на заробітки в Ан­глію, Австрію. Німці багато агітують, щоб вона їхала вчитися до них на лікарів…

— Зважаючи, що я — колишній атомник, — продовжує пан Стефан, — мені платять 900 євро пенсії. Дружина має 500. За міс­том у нас власний двоповерховий буди­ночок, який сам збудував. Унизу — чотири кімнати, нагорі — три. Є своя машина. На їжу в нашій сім’ї витрачають щомісяця 400 євро. За комунальні послуги торік плати­ли по 130 євро… Словаки живуть ощад­ливо. Перш ніж щось купити, двічі поду­мають. Але у харчах собі не відмовляють. Зараз переживають, бо з нового року електрика і газ подорожчають на 10−15%.

Ми запитали, чи в разі візиту у поліклі­ніку-лікарню словаки, як і українці, «від­дячують» медикам.

— О, з цим треба бути дуже обереж­ним! — вигукує наш співрозмовник. І по­казує красномовний жест, який імітує на­кидання поліцейських кайданок на руки.

— А чи крадуть словацькі чиновники?

— Як і у вас… — розводить руками пан Стефан.

По тих словах пенсіонер гукає «Сер­вус!» до когось зі своїх знайомих на ву­лиці. І разом з ним квапиться до кнайпи. Розмова розмовою, а спробувати свіжо­го пива — це святе…

Усі фото автора

Трнава, Словаччина