За «двійку» у щоденнику чи запізнення додому міг ударити по обличчю...

Сповідь журналістки «ВЗ», яка понад десять років терпіла знущання від рідного батька.


Нещодавно Верховна Рада ухвалила у другому читанні законопроект «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Експерти попереджають: цей документ має свої недоліки і запрацює ще не скоро. Тим більше, що у нашій країні досі не прийнято говорити на тему насильства в родині. Про це свідчать і приголомшливі цифри — щороку поліція фіксує близько 165 тисяч звернень жінок, які піддаються насильству у сім’ї.

Будь-яке насильство — фізичне, сексуальне, економічне, психологічне — є причиною звернутися по допомогу у відповідні служби. Проте у більшості випадків люди звертаються лише тоді, коли наслідки насильства вже не може сховати ні тональний крем, ні одяг з довгими рукавами. Так сталося і у моїй родині. Мій батько на публіці завжди був зразковим чоловіком, люблячим татом. А нашу родину усі вважали еталонною. Однак вдома, за зачиненими дверима, усе змінювалось...

Виросла я в забезпеченій родині, одягали мене у дорогий одяг, змалечку літала з батьками за кордон. Але, попри усі матеріальні блага, я мріяла втекти з родини... Бо був ще й інший «бік медалі». Тато працював у міліції, робота нервова і складна, тому свою злість і агресію завжди «приносив» додому. За «двійку» у щоденнику чи непомитий посуд мені, школярці, добряче діставалося від нього. А за запізнення додому міг вдарити по обличчю або схопити за волосся. Я була гордістю школи, вигравала олімпіади, конкурси, писала наукові роботи. Проте батько завжди був мною незадоволений.

На маму руки ніколи не піднімав. І забороняв їй втручатися у наші сварки. Через це мати постійно стояла осторонь та мовчки спостерігала. У школі про домашнього тирана я мусила мовчати. Ховала синці під жакетом, а заплакані очі прагнула заховати у густе волосся. Про побиття не знали навіть рідні. Тато попереджав: «Якщо хтось дізнається — дістанеш ще більше». Тривати такі фізичні знущання могли по кілька годин. А я оговтувалася від них потім по кілька днів. Натомість на ранок тато знову ставав зразковим сім’янином. Терпіла я такі тортури більш ніж десять років. Зізнаюся, звикла! Не бачила іншого ставлення і виховання. Та й, за словами батьків, скаржитися мені не було на що. Я мала усе, про що могла мріяти, — новий комп’ютер, дорогий телефон, щорічний відпочинок за кордоном. Але під час будь-якої сварки батько не забував нагадати, за чиї гроші я живу.

Коли стала старшою, спробувала давати батькові відсіч. Однак за таке зухвальство мені діставалося ще більше. Агресія тата з роками ставала ще більшою, а методи «виховання» жорстокішими. Останньою краплею стала сварка після одного з моїх іспитів. В одинадцятому класі, коли складала ЗНО, батько був незадоволений моїм результатом. Своє обурення моїми «успіхами» батько висловив… ногами. Його не зупиняли ні мої сльози, ні кров на підлозі. Бив усім, що потрапляло під руку, — ремінь, провід, стілець. У пориві агресії зірвав з мене золотий ланцюжок і порвав футболку. Врешті-решт, коли я вже ледь могла підвестися, тато зупинився й наказав йти у свою кімнату. Там я пролежала увесь наступний день. Страшенний біль у шиї й спині не дозволяв підвестися ні на мить. Мати потай приносила мені водички та цікавилась здоров’ям. Тато за той день у кімнату так і не зайшов… Під вечір мені стало зле. Злякавшись за своє здоров’я, вмовила маму терміново показати мене лікарю. Усю ніч я провела з мамою у лікарні швидкої допомоги. Лікарі були здивовані такою жорстокістю батька. На мені не було живого місця, а на шию, через забій, довелося накласти спеціальний корсет, з яким я ходила потім майже два тижні.

Пробачити батькові фізичні знущання я так і не змогла. Тому на першому курсі переїхала з рідного Києва у незнайомий Львів. Згодом вирішила зовсім припинити спілкування з батьками. Зізнаюся, було важко. Бо мусила сама себе забезпечувати, платити за навчання й житло. Зараз мені час від часу сниться тато, однак ці сновидіння більше нагадують жахи. Прокидаюся від них у холодному поті...

Коли зрозуміла, що батькова агресія мені більше не загрожує, почала розповідати про побиття рідним. «Чому ти раніше про це мовчала?» — дивувалися. Неодноразово ставила це запитання сама собі. І зрозуміла: дівчата й жінки мовчать про насилля, бо їхня відвертість може коштувати їм здоров’я, а часом і життя.

На жаль, в Україні досі немає оптимального механізму реагування як на спільну соціальну проблему, так і на конкретну людську біду. Щороку поліція фіксує близько 165 тисяч звернень жінок, які страждають від насильства у сім’ї. Три мільйони дітей щороку стають свідками жорстокості — спостерігають домашнє насильство. Часто-густо вони піддаються домашньому насильству також, і зґвалтуванню в тому числі. Але найжахливіше те, що 80% хлопчиків і дівчаток, які стали свідками та жертвами насильства у сім’ї, у дорослому житті займаються... проституцією. Якою така дитина виходить у соціум? Стає або насильником, або слабкою людиною... Коли зло не покаране, воно продукує наступне зло. Насильство в сім’ї не повинно бути за зачиненими сімейними дверима! Питання захисту жінок і дітей повинно стати для держави питанням номер один.