Буран іде на війну

На Яворівському полігоні військовий вишкіл проходить... доберман

Сергій повістки не чекав. Перший раз прийшов у військкомат десь рік тому, коли тільки-но почались заворушення у Криму. Він — колишній військовий, свого часу закінчив Житомирський військовий інститут імені Корольова, але в 2006 році звільнився у запас. Каже, бачив, що армія розвалюється, такі, як він, були непотрібні. Коли прийшла перша хвиля мобілізації, у військкоматі сказали, що наразі його військові спеціальності не потрібні. Місяць тому знову прийшов у свій військкомат. Сказав, що готовий до мобілізації, навіть сумка з речами вдома зібрана, тільки є одне “але”... “У мене собака — молодий доберман Буран. Мушу брати пса зі собою. Вдома жінка з малою дитиною, їй зі собакою складно залишатися”, — повідомив працівникам військкомату. До ідеї “мобілізувати” пса поставилися позитивно, хоча з таким випадком зіткнулися вперше. Єдине, за що переживали, чи будуть на полігоні відповідні умови для собаки.

З Сергієм і його красенем-доберманом я познайомилася, коли робила репортаж з Яворівського полігона. “Повіз Бурана на свій страх і ризик. Не знав, чи є тут вольєри, як буде з харчуванням. Зробив йому усі щеплення, Буран має навіть закордонний паспорт. Пошив йому жилетку з тканини “хакі””, — розповідає Сергій.

Кілька днів доберман адаптовувався, звикав до намету, до нових людей у формі, до занять з бойової підготовки. Тепер почувається тут цілком комфортно, радісно бігає по території, скаче, бавиться з солдатами. Щоправда, за своїх визнає тільки тих, хто живе в одному наметі зі Сергієм. До інших мобілізованих ставиться більш стримано, але прихильно.

Коли я зайшла в намет, Буран лежав на ліжку господаря. Побачивши мене, нашорошив гострі вуха і почав “бурчати”. “Він на всіх цивільних гавкає або “бурчить”, як зараз. Вже звик до людей у формі. Вони для нього — свої, а усі цивільні — чужі... Навіть коли наші хлопці поперуть форму і одягнуться у цивільне, він на них може погавкати”, — пояснює поведінку Бурана Сергій.

Поки спілкуємося, Буран від нас далеко не відходить, бігає колами. Пес молодий, грайливий, має півтора року (за людськими мірками — підліток, десь 14-15 років).

“Він тут — загальний улюбленець, — Сергій гладить пса по голові. — Називають його “син полку”. Хлопці трохи балують його, хочуть підгодувати. Але з чужих рук їжі не візьме. Тільки від господаря. Хлопці це знають і гостинці для Бурана дають Сергієві. Я також принесла йому сосиски, думала, пригощу смачненьким і одразу потоваришуємо. Сергій сосиски у мене забрав, але запевнив, що дістануться Бурану.

Запитую Сергія, чи ділиться з собакою своєю їжею, чи йому виділили “пайок”? Виявляється, виділили. Він — повноцінний боєць. Буран — невередливий, їсть все, що дадуть.

“Він у нас в наметі — замість будильника, — продовжує розмову. — Хвилин за десять перед підйомом підходить до кожного ліжка і будить хлопців. Як він ту годину побудки визначає? Перед сном так само перевіряє, чи усі на місці. А ще виконує роль психотерапевта. Хлопці втомились після стрільб, приходять ввечері у намет, а тут Буран — розрада. Покладе морду на коліна, погладив його і вже легше стає. Такий собі чотирилапий антидепресант”.

Для Сергія Буран — як місток між теперішнім воєнним життя і домом. “Коли він поруч, то у мене відчуття, що частинка домашнього затишку, домашнього життя зі мною, — каже. — Жінка і чотирирічний син страшенно сумують за собакою. Коли спілкуюся з ними телефоном, малий просить: “Тату, дай Бурюсика послухати!”. Буран тоді радісно лає в трубку, хоча спочатку жалісливо скиглив. До речі, у нас вдома залишилась кішка, в якій Буран душі не чує. При цьому чужих кішок на шмату рве... Тут також усіх місцевих кішок порозганяв”.

Через кілька днів закінчується вишкіл, і усі мобілізовані їдуть спочатку у свої військові частини, а потім — на передову. Буран поїде разом із господарем. В АТО хлопці часто підбирають собак. Чотирилапі друзі створюють особливий затишок, крім того, мають інтуїцію, відчувають “гради”, “урагани”: за кілька хвилин перед атакою перші тікають у бліндаж і таким чином рятують життя солдатам, які наслідують їхній приклад.

“Коли їхав сюди, — каже, коли вже прощаємося, — дружина запевнила мене: “Якщо ви разом, я за тебе спокійна”. Буран — мій талісман!”.