Іншої долі у путіна вже не буде, ніж доля «скаженої собаки пустелі»

Ми памʼятаємо, як вона починалася — із 28 хвилинного звернення путіна про початок «спеціальної військової операції», але ми чітко знали, що це — війна. Я не буду аналізувати цей виступ путіна, лише хочу нагадати, що багато хто обґрунтовано звернув увагу на те, що цей виступ багато у чому повторював виступ гітлера 1 вересня 1939 року. Спіч гітлера про початок війни з Польщею був початком Другої світової війни. Сподіваюсь, що промова путіна про вторгнення в Україну не стане початком Третьої світової війни.

Як показали подальші події, путін є гарним учнем і послідовником гітлера майже у всіх його справах. Він багато і часто говорив про гітлера, але ніколи не коментував обставини і факт його смерті. Можливо, тому, що з приводу смерті гітлера продовжуються дискусії, які піддають сумніву офіційну версію факту його смерті в брудній канаві біля бункера у зруйнованому Берліні, а можливо, тому, що це не може будь-яким чином вплинути на путіна і його життя.

Але є інша відома історична особа, смерть якої багато що змінила у ставленні до подій, в яких він брав участь. Але Путін все своє життя, як верховний правитель росії присвятив тому, щоб завдяки своїй потужній пропаганді створювати страх навколо себе, як державної особи, і навколо країни, якою він самочинно управляє. Але водночас жахливий епізод смерті колись такого ж правителя, влада якого ніким і нічим не була обмежена, справив на путіна такий величезний вплив, що деякі обізнані люди навіть називають це параноєю, тобто хронічним психічним розладом. Спробуймо це зʼясувати.

Декілька днів тому виповнилося 65 років (1 вересня 1969 року), як до влади в Лівії прийшла група офіцерів, яку очолив 27-річний капітан зв’язку Муаммар Каддафі. Але вже через тиждень цей майже нікому невідомий виходець з бідної бедуїнської сім'ї присвоїть собі звання полковника і буде правити країною 42 роки — поки його не знищать повстанці.

Здавалося б, який стосунок має Каддафі до путіна і чому доля лівійського вождя може бути багато у чому повчальною і для нього. Відомо, що події в Лівії виявили надзвичайно сильний вплив на путіна і дають розуміння того, на що він готовий піти і чому вважає відступ в Україні своїм смертним вироком, про що ще у березні 2022 року вказував The Atlantic. Не секрет, що безславна кончина Муаммара Каддафі шокувала путіна.
Деякі російські журналісти зазначали, що, коли Каддафі вбили, «у путіна був апоплексичний удар». Згідно з іншими свідченнями, включаючи книгу нинішньої глави ЦРУ Вільяма Бернса «The Back Channel», путін не переглядав кадри останніх хвилин життя Каддафі. Мабуть, російський диктатор зробив для себе з них власні висновки — винуватцем у смерті лівійського диктатора виявився «віроломний Захід».
Але, як зазначає видання, в цьому аналізі не вистачає однієї події, епізоду, який поєднує політичні та емоційні аспекти та допоміг викристалізувати недовіру путіна до Заходу, його власне відчуття вразливості та його остаточне рішення повернутися на посаду президента Росії: втручання під проводом НАТО у 2011 році в Лівію, яке призвело до насильницької смерті ексцентричного диктатора країни Муаммара Каддафі.

У такі епохальні моменти, як ці, коли диктатор використовує могутність своєї армії, щоб вторгнутися в іншу країну. Ми часто оглядаємося назад, щоб знайти моменти, які привели нас у сьогодення, шукаючи ознаки того, що мало статися. У випадку з путіним і росією, як продовжує видання, ці зусилля були зосереджені на його внутрішній політичній еволюції та його стосунках із мешканцями Білого дому. Проте можна простежити пряму лінію від епізоду з Лівією — в якому він був у своїй чотирирічній перерві в президентстві в офісі прем'єр-міністра — до сьогоднішньої руйнівної війни в Україні.

В основному, коли йому все зійшло з рук, після захоплення сепаратистських грузинських регіонів Південної Осетії та Абхазії в 2008 році, путін сприйняв втручання в Лівію як результат ланцюга революцій, за якими послідували військові втручання Заходу, які зрештою могли досягти і його. І він побачив у Каддафі когось, хто прийняв умови Заходу і все ж заплатив ціну, долю, яка зрештою могла чекати і на нього. Урок жахливий для України: у нинішньому світогляді путіна відступ або будь-які поступки є смертним вироком і для нього неприйнятні.

За деякими оцінками аналітиків, путін вважав, що Медведєв, коли займав посаду президента росії, був наївним, що оточення путіна шепотіло йому на вухо: «Медведєв зрадив Лівію, зрадить і вас». Відомо, що Медведєв висловлював співчуття протестувальникам в арабському світі та їхнім демократичним прагненням, а згодом його звинуватили в причетності до російських протестів через кілька місяців. Усі ці фактори лише посилили параною путіна, і він був у стані апоплексії, коли вбили Каддафі. Відповідно до кількох свідчень, включно з книгою нинішнього керівника ЦРУ Вільяма Бернса «The Back Channel», путін часто відтворював жахливі кадри, на яких Каддафі тримають у дренажній трубі, забиваючи до смерті. Здається, захоплення, суд і страта Саддама Хусейна не так сильно вплинули. Колишньому Президенту Франції Ніколя Саркозі він легковажно сказав, що повісить президента Грузії Михайла Саакашвілі так само як «американці повісили Саддама Хусейна». Але урок, який путін засвоїв з Лівії, був іншим: те, що він був ізгоєм, принесло Каддафі найкращу користь; лише коли він відкрився Заходу, вони кинулися за ним.

Трагедія Каддафі багато у чому нагадує аналогічні трагедії інших диктаторів, він так і не зміг до кінця усвідомити, що той народ, який, як він вважав безмежно його любить і безмежно йому відданий, може його знищити. За довгий період свого правління він дійсно багато чого зробив для свого народу, але лівійському народу хотілось свободи, чого ніколи не міг собі уявити Каддафі.

Йому дійсно вдалося в декілька разів підвищити обсяг ВВП країни та рівень життя лівійців — у першу чергу, за рахунок нафтових надходжень. За роки його правління сотні тисяч людей переїхали з нетрів і наметів у кам’яні будинки, отримали доступ до освіти та сучасного здоров’я. Однак економіка залишилася залежною від світових цін на нафту, а Тріполі при величезних запасах нафти так і не став другим Дубаєм. На початку 2010-х, при населенні трохи понад 6 мільйонів чоловік і щорічних нафтових доходів близько $ 32 мільярдів, безробіття в Лівії досягло 30%.
Безумовних успіхів Муаммар Каддафі отримав лише у двох сферах: постійному самовозвеличенні та особистому збагаченні.

Величезні за розміром портрети вождя дивилися на лівійців з фасадів будинків, банерів і стовпів. Портрети меншого розміру прикрашали вестибюлі готелів, шкільні кабінети, футболки і навіть наручні годинники. Вибиті в каменя сторінки «Зеленої книги» — головного твору Каддафі були обов’язковими до вивчення всіма лівійцями і встановлені вздовж доріг.

22 лютого 2011 року Муаммар Каддафі стояв за трибуною біля воріт своєї резиденції в Тріполі. «Я не покину цю землю, я скоріше помру як мученик, але лишуся непокірним. Муаммар — лідер революції до кінця часів! — кричав він у мікрофон, потрясаючи у повітрі своєю «Зеленою книгою».

Від Каддафі відвернулися міністри внутрішніх справ та юстиції, командири та солдати деяких частин. Повстання, яке спочатку охопило Кіренаїку, незабаром перекинулося на Феццан. Національній перехідній раді за підтримки натовської авіації вдалося оточили і захопили столицю. Каддафі та його найближче оточення були змушені прориватися до Сирту — своєї останньої цитаделі, з якої не було виходу. Повстанці захопили Каддафі.
Роздерті трупи Каддафі та його сина Мутассима, котрий командував обороною Сирта, пролежали на загальному огляді кілька днів. Після цього рішенням Національної перехідної ради їх таємно поховали в пустелі. Церемонія була далека від ісламських традицій, що наказували ховати покійників у день смерті, але ніхто з сотень лівійців, які приїхали подивитися на колишнього царя царів, не висловив жаль.

«Господь створив фараона для науки іншим. Якби він був гарною людиною, ми б поховали його, як слід, але він сам вибрав свою долю», так процитував свого часу слова простого лівійця Reuters.

Те, що путін ненавидить Захід — зрозуміло, саме на цій ненависті і постійному страху, який вміло нагнітає його потужна державна пропаганда, побудований державний механізм утримання влади.

путін страшенно боїться «кольорових» революцій, які він вважає інструментом Заходу для знищення неугодних лідерів країн чи влади у деяких країнах. Через можливість перекинутись на територію росії спочатку Помаранчевої Революції, а потім і Революції Гідності, путін ненавидить Україну і українців, які своїм прикладом показали, як потрібно боротись за свою свободу і незалежність. Але, попри те, що революційна риторика в Україні завершилась, путін розумів: приклад України може підштовхнути народи російської імперії до своєї свободи, адже в росії проживає 160 народів і народностей, які жорстко придушуються центральною владою, яка унеможливлює їх боротьбу за свою національну гідність.

путін створив колосальний репресивний механізм, який придушив будь-які, навіть незначні наміри чи якісь незначні паростки національної самосвідомості пригноблених народів росії. В росії повністю виключається будь-який плюралізм думок і будь-які законні способи висловлення простим населенням своєї позиції.

Але, як показує історія, попри існування потужної репресивної машини в руках диктатора і відсутність навіть ознак свободи слова, рано чи пізно підневільні народи прозрівають і починають боротися за свою національну гідність. І немає ніякої сили, яка може перешкодити народу, який піднявся за свою свободу, добитися цієї свободи. Попри те, що важко розраховувати на якийсь потужний підйом народних мас в росії проти путіна і його режиму, хоча повністю це не можна виключати, режим цієї влади буде зруйнований. путін довів росію до краю своєї загибелі, і це починають усвідомлювати представники еліти. Він для них став не просто зайвим, а небезпечним, оскільки вони разом з путіним можуть втратити усе, що мають.

Немає ніяких сумнівів у тому, що демократичним шляхом путін ніколи не втратить владу, тому єдиний шлях для російської еліти врятуватися це — усунення путіна від влади будь-яким способом. Після того, як це відбудеться, путіна неодмінно чекає доля Муаммара Каддафі. Те, чого він найбільше боявся, може дуже швидко відбутися.

Можна не сумніватися у тому, що невдовзі ми станемо свідками колосальних змін, які відбудуться у кремлі і які стануть початком кінця війни.