«Пекарню відкрила у пам’ять про коханого, який казав, що на фронті йому не вистачало мого свіжого хліба»

Світлана Бондаренко народилася у луганській Кадіївці (колись Стаханов. — Авт.). У 2014-му місто окупували російські війська. Жінка не могла змиритися з життям в окупації, спакувала валізу і з двома синочками виїхала у Харківську область, де жили її батьки. Чоловік, який симпатизував російським агресорам, залишився вдома.

Світлана — випускниця Донбась­кого технічного університету. Вла­штувалася у кредитний відділ од­ного з банків Харкова.

— Жили ми сутужно, — каже 43-річна Світлана. — І я вирішила займатися сіль­ським господарством: розводила пере­пілок, продавала яйця, вирощувала го­родину. Уже мала базу клієнтів на свіжі продукти, навіть думали з мамою орен­дувати невелике приміщення під мага­зин.

Був квітень 2018-го. Світлана їхала до Харкова електричкою — везла кущі смо­родини. В електричку зайшов красивий чоловік, як згодом з’ясувалося, запіз­нився на автобус і заледве застрибнув в останній вагон. Це був Євген. Згодом він розповів Світлані: «Як тільки тебе поба­чив, так захотілося підійти і познайоми­тися».

Знайомство розпочалося з розмо­ви про смородину. Євген на той час був розлучений.

— Так розпочалася наша з Женею іс­торія кохання, — згадує Світлана.- З пер­ших слів побачила, що Женя — начитаний, усім цікавиться, багато чого міг розпові­сти. Був здивований, що, окрім роботи, маю господарку, навчаюся на перукар­ських курсах і танцюю східні танці.

Згодом Світлана і Євген вирішили жити разом. Поїхали у його будиночок, що у Харківській області, де прожили рік. Потім винайняли житло у Харкові.

За словами Світлани, вона намагала­ся завжди щось смачненьке спекти ко­ханому, бо колись її навчила бабуся, як треба «дружити» з тістом. Коли у Харко­ві шукала роботу, зайшла у супермар­кет. Думала, запропонують роботу каси­ра. Було вільне місце у цеху, де випікають хліб і булочки. Спробувала.

— У мене почало виходити, і я полю­била нову роботу. Коли згодом шукала інше місце праці, казала, що хочу пра­цювати тільки з тістом. В іншому супер­маркеті мене навчили не лише формува­ти вироби, а й готувати начинки. Потім навчилася випікати великі партії. Найго­ловніше, почала відчувати тісто. Колись казала, що хочу працювати з тістом. Те­пер так не кажу, бо з тістом не працюю, а отримую неймовірне задоволення.

Коли почалася велика війна, Світлана з Євгеном ще жили у Харкові. Планували одружитися, але завжди цьому щось ста­вало на перешкоді. Зрештою, розуміли, що штамп у паспорті не головне. Не сва­рилися — не було причин до сварки. До­віряли одне одному і безмежно кохали одне одного.

— Якщо порівнювати моє життя з пер­шим чоловіком і Євгеном — це небо і земля. У першому шлюбі не почувала­ся коханою, тягнула усе на собі. Була, як кажуть, «баба-хлоп». З Женею з першого дня відчула, що я під захистом справж­нього чоловіка. Нам Всевишній відміряв мало часу бути разом — лише 5 років, але з Женею була, як за кам’яною стіною. Він навчив мене бути слабкою жінкою. Женя воював з 2014 року, був розвідником, отримав контузію під Луганськом і потра­пив у полон. З полону повернувся завдя­ки командиру, який його дуже шанував.

Він любив, коли Світлана вишивала, — сидів і дивився. Знайомі дивувалися, хіба такі бувають чоловіки, — не п'є, не ку­рить, займається спортом. Та вона і сама колись не вірила, що є у світі такі чоло­віки…

— Ваші сини не ревнували?

— Женя ставився до них, як до рід­них. Вони його дуже любили. Навіть за­уважила, що я до них не так ставлюся, як Женя. До прикладу, молодшому синові треба було купити телефон. Я сказала, що можна знайти за таку-то суму. А вони вдвох пішли у магазин і купили вдвічі до­рожчий.

Вони часто мріяли, будували плани. А потім почалася велика війна. Світла­на працювала доти, поки у супермарке­ті були запаси борошна.

Євген, хоч і був демобілізований через контузію, сказав, що піде захищати Бать­ківщину, але мріє піти на фронт одруже­ним чоловіком. У Харкові не працював жоден рацс. Залишатися у місті було не­безпечно, і він наполіг, щоб Світлана з молодшим сином виїхали до Львова.

Жінка влаштувалася у Львові у пекар­ню, а Женя пішов у військкомат просити­ся на фронт. Але перед тим мав одружи­тися з коханою.

У 80-й бригаді, куди «прикомандиру­вали» Женю у червні 2022-го, в усіх до­кументах вказував Світлану як дружину. Йому обіцяли, що відпустять на день-два, щоб одружився, але через два дні Євгена відправили на схід.

Вони спілкувалися кожної вільної хви­лини. Хлопці запитували, кому він постій­но телефонує. В одній з останніх роз­мов Світлана запитала: «Ти не голодний? Маєш що їсти?». «Не переживай. Усе тут є. От і зараз яблучко їм. Єдине, чого мені не вистачає, — твого свіжого хліба».

Востаннє він їй зателефонував 3 лип­ня 2022 року. «Він був такий щасливий, бо довідався, що командир може дати згоду і нас одружать дистанційно, — Світлана не приховує сліз. — Казав, щоб я не хвилюва­лася, бо два тижні з ним не буде зв’язку. З того часу на зв’язок не вийшов…».

Євген загинув 4 липня на краматор­ському напрямку, коли виносив поране­них на собі… Над ними літав дрон, що відстежив їхню «точку». Євген повертав­ся за командиром, але їх обстріляли во­роги. Шансів вижити у хлопців не було.

— У нас була спільна мрія — Женя ба­чив, наскільки мені подобається займа­тися випічкою, і коли ми приїхали до Львова, він сказав, що жити будемо тіль­ки у цьому місті. І тут ми відкриємо пе­карню.

Євгена поховали на Марсовому полі у Львові.

Світлана нещодавно відкрила малень­ку пекарню. «Женя навчив мене вірити у себе, тому я це змогла».

— Мені важко, бо тут сама фізично, але відчуваю його підтримку. Приїжджаю до нього на могилу, розмовляю з ним, роз­повідаю про свої проблеми і успіхи. Вірю, що він мене чує, бо відчуваю багато зна­ків-підказок. Пекарню відкрила у пам’ять про Женю, постійно згадую його слова, що на фронті йому не вистачало мого свіжого хліба. Вирішила: двічі на рік — у день його народження, 2 квітня, і у день його загибелі, 4 липня, — буду роздавати хліб і булки безкоштовно.

Коли Євген загинув, його мама при­їжджала до Світлани, жила тут, поки оформляла документи на виплати. Світ­лана два роки оббиває пороги, щоб до­вести, що вони з Євгеном були чоловіком і дружиною, просить бодай посмертно узаконити їхні стосунки. Подала до суду. Мама Євгена, як свідок і відповідач, на суді заявила, що вона Світлану Бонда­ренко не знає…

— Це дуже тяжко, — не стримує сліз. — Женю втратила і отримала ножа у спину від його матері. Сестра Жені на суді дала покази на мою користь, а з мамою не спілкується. «Я братові обіцяла, що під­тримаю тебе», — казала сестра.

Щоб відкрити пекарню, своїх коштів не мала. А мама Євгена сказала, що зро­бить усе, щоб Світлана грошей, які дер­жава виплачує після загибелі військово­го найближчим особам, не отримала.

Жінка працювала у різних супермар­кетах, копійку до копійки відкладала. Продавала свої вишиті роботи. Ходи­ла на курси з підприємництва, подалася на ґрант. Виграла, і за ці невеликі кошти придбала вживаний тістоміс.

— Сказала собі: якщо виграю цей ґрант, значить, Женя мені допоміг, бо це він хотів, щоб у мене була пекарня.

Подала документи ще на кілька ґран­тів. Пощастило в одному з них. За ґран­тові кошти придбала пічку. Частину ко­штів дали батьки Світлани.

…Її робочий день починається вдо­світа. Усе приготувати, позакидати у тіс­томіс, зачекати, поки «підійде», спекти, гарно викласти і продати… Бо о 9-й на Клепарівській, 15, вже пахне свіжим хлі­бом. Таким, як любив Женя…