«Моя мета — 33 присідання. Мені 33 роки, і цьогоріч 33-тя річниця нашої Незалежності»

Шість місяців тому Олександр Ревтюх поставив собі мету — по­бити Національний рекорд Укра­їни або й навіть рекорд Ґіннес­са. Для рекорду Ґіннесса треба було прострибати 100-метрівку на одній нозі. Але через травму коліна чоловік змушений був від­мовитися від цієї ідеї. І тоді почав тренуватися у вправі присідання на одній нозі. Це було в Орландо (США).

Півтора місяця щоденних тре­нувань — і ось результат. За 60 секунд Олександр Ревтюх побив свій особистий рекорд (33 присі­дання), присівши 34 рази.

Моєю метою було 33 присі­дання. Мені 33 роки, і цьогоріч відзначаємо 33-тю річницю Не­залежності України, — розповів журналістці «ВЗ» рекордсмен. — Хотів конвертувати свою слабку сторону у сильну. Мій лівий бік після поранення став легким. Для присідання треба залучити кілька м’язів, я їх почав тренува­ти на спеціальному тренажері за океаном. Коли відчув, що зможу це зробити, зголосився на ре­корд, який занесено до Націо­нальної книги рекордів України.

У 25-річному віці Олександр Ревтюх з Києва перебрався до Закарпаття. Згодом — до Сербії, де працював вихователем у ре­абілітаційному центрі для хво­рих дітей. Велика війна застала Олександра у столиці Угорщини Будапешті, де він працював в одній з компаній. Зателефону­вав рідним, бо насамперед хотів дати їм прихисток за кордоном. Оскільки добре знав мову, пра­цював на кордоні перекладачем і займався як волонтер логісти­кою для українських біженців. Але розумів, що має стати на за­хист Батьківщини. У квітні 2022-го повернувся додому, а наступ­ного місяця поповнив ряди 47-го ще на той час батальйону — на Вуглегірській ТЕС боролися з вагнерівцями.

— Ми змістили лінію фронту на три кілометри, виконавши за­вдання Головнокомандувача, за що наш батальйон став спочатку полком, а згодом — бригадою, — каже Олександр. — У нашому батальйоні усі хлопці були вмо­тивовані, до контрнаступу піді­брали сильну групу бійців.

А потім Олександра і ще кількох захисників відкоманди­рували до Німеччини, де вони пройшли спеціальний вишкіл із керування відповідною техні­кою і зброєю. Коли повернувся в Україну, разом зі своїми хлоп­цями поїхав до лінії фронту — го­тувався контрнаступ. Отримали наказ — захопити ворожі позиції, що були за 500 метрів від лінії фронту, у лісовій посадці.

Попри те, що всі міни після дощу було добре видно, деякі агресори все ж таки добре за­ховали, — каже Олександр. — На одну з них я наступив. Мені віді­рвало ногу. Підбігла допомога, почалася евакуація. Мене по­клали на ноші. Щойно хлопці їх підняли, дві міни спрацювали від ваги. Хлопцям посікло ноги, мені ж дало по спині. Я тоді розумів, що це кінець. Так, все боліло не­стерпно, але я був притомний… Почав повзти до своїх. От тоді й зачепив лівою рукою ще одну міну. Була біля мого обличчя…

За словами Олександра, на квадратний метр на тому полі росіяни натикали по шість мін.

— 500 метрів нашої землі тоді нам коштувало восьми ніг і чо­тирьох рук, — зітхає воїн. — Торік, коли був контрнаступ, деякі мої побратими полягли… Свій ре­корд я присвятив їм і 33-й річниці нашої Незалежності.