«Мельпомена і Бог були і є до мене прихильними, тому у театрі я зіграв ролі, про які можна тільки мріяти»

ЖПрізвище Гнатюк досить відоме в Україні і, зокрема, на українській сцені. Проте між всесвітньо відомим патріархом естради світлої пам’яті Дмитром Гнатюком і братами Миколою й Анатолієм Гнатюками родинних зв’язків немає. Наша розмова з народним улюбленцем — співаком, актором, телеведучим Анатолієм Гнатюком, який від початку російсько-української війни 2014 року активно підтримує волонтерський рух, їздить на передову до наших захисників не лише з концертами, але й з усім, що вдається зібрати й передати, почалася саме з питання про волонтерство.

— Багато років іде ця війна з нашим сусідом, — каже Анатолій Гнатюк. — У цій війні беруть участь військові і цивільне населення. Спасибі нашому народу, який з 2014 року працює на волю і незалежність нашої України, працює на нашу перемогу. Починаючи з 2014 року я зі своїми колегами з Київського національного театру імені Івана Франка, з прекрасними нашими естрадними співками багато разів їздив на фронт з концертами. І не тільки з концертами, а й везли зі собою гуманітарну допомогу. А якщо не їхали, то в Києві організовували мікроавтобуси і все це відправляли туди.

— У вас цікавий позивний — «Джавелін»…

-Коли ще перед широкомасштабним вторгненням ми приїхали на фронт у Волноваський район з акторами нашого театру Олексієм Паламаренком і Андрієм Романієм (це було на Пасху 2021 року), дали концерт і… привезли в подарунок шашлики, тобто — свіже м’ясо, шашлики робили вже на місці. І встановили рекорд України: якщо скласти ті всі шомпури докупи, то вийшов 151 метр.

— Ого! Це ж скільки душ ви нагодували?!

— Дуже багато. Так от, ми з колегами були в стилізованій військовій формі, я мав на планочці написаний позивний — «Гнат». Але після концерту бійці, які дивилися мій виступ, сказали: «Який же ти «Гнат»!? У тебе має бути позивний «Джавелін». Зізнаюся, коли почалася велика війна, і я продовжив їздити на фронт, то… Вважається, що артисти їздять на передову, щоб піднімати настрій і бойовий дух наших військових. А насправді, я чесно зізнаюся, і мені навіть не соромно в цьому зізнаватися, я їхав…

— …піднімати свій дух?

— Так! Саме мені потрібно було підняти цей дух і, перемагаючи страх, я все-таки їхав. І коли я виступав перед нашими героями, то бачив, наскільки вони «заточені» на перемогу, наскільки вони оптимістичні, впевнені в собі, впевнені в майбутньому України, як вони красиво жартують! А які в нас красиві жінки-військові! Вони і підфарбовані, і форма по фігурі лежить…

— Жінка в будь-яких умовах залишається жінкою…

— Аякже! І я повертався в нашу столицю і всім розказував, що перемога буде за нами, що там, на передовій, найкращі воїни гарантують нам це. Пригадую, як навесні 2023 року ми приїхали в Лиманський район Донецької області, за 15 кілометрів до лінії вогню. У нас мобільна група, ми в руках тримаємо дві колонки, пульт, ноутбук, мікрофони… Зустрічає нас комбат, радіє, що ми приїхали, і каже: «Ви що, апаратуру з собою привезли?» — «Ну так…» — «Та ви що?! Тут 15 кілометрів до московитів, а ви будете „Смереку“ в мікрофон співати?! Ні! Під гітару, і то тихо…» Ми сказали, що нам жаль, бо з апаратурою все зовсім інакше. Він замислився і каже: «Гаразд, буде вам апаратура. Зараз принесуть генератори, але виступати будете в яру, щоб звук не розлітався». І ми виступали в самому низу того яру, а військові сиділи, як в амфітеатрі. А у фіналі разом зі мною співали «Смереку».

— Власне, з цієї пісні почалася історія Анатолія Гнатюка-співака. На естрадну сцену вас «витягнув» ваш старший брат Микола — з ним у дуеті ви заспівали «Смереку», яка ще у 1998-му стала хітом, а вже в 2003 році вийшов ваш сольний альбом «Крила».Ви свідомо обрали професію актора, віддавши прерогативу співати братові, адже вчилися в музичній школі, грали на баяні, а вступили на акторське відділення Інституту театру і кіно імені Карпенка-Карого…

— Наші тато і мама дуже гарно співали. Народився я в селі Немерівка Старокостянтинівського району Хмельницької області. Потім батька перевели в Ярмолинецький район, село Монастирок. Там я і почав грати на баяні. Спасибі татові і мамі, які виділяли з бюджету 12 карбованців на місяць, і я за 30 кілометрів їздив двічі на тиждень у Хмельницький — у музичну школу.

— На батьківщині буваєте?

— Проїздом, бо вся рідня роз’їхалася. А цього року мені пощастило — мої друзі-земляки, бійці тероборони, запросили на риболовлю. Приїхав я в Старокостянтинівський район на ставок ловити коропів. Настрій чудовий, тим більше, що ці коропи там вирощують. Я зловив за два дні 21 коропа до 4 кілограмів кожний.

— Ви згадали, що гарно співали ваші батьки…

— Тато був музикантом-самоуком, прекрасно грав на соло-трубі. А яке весілля без соло-труби? Красивий, чубатий, всі дівчата його… Але коли він одружився з моєю мамою, то мама стала ревнувати, бо він продовжував грати на весіллях. І мама цю трубу ховала в стріху. І тато один раз пропустив весілля, другий, третій… і так його кар’єра сільського музиканта закінчилася.

— Зате почалася кар'єра сім'янина…

— Не менш важлива. Так от, я їздив у музичну школу. Як молодший брат, намагався брати приклад з Миколи — а приклад було з кого брати, він надзвичайно талановита людина. Напевно тому я й пішов і в музичну школу, і в драматичний гурток. Я був у 10 класі, коли ми з мамою переїхали в Київ, де брат Микола отримав квартиру. А батькові ще треба було допрацювати на старому місці. Після закінчення школи я поступив у Карпенка-Карого на курс педагога Валентини Зимньої. А викладачем вокалу в нас був Михайлов Олександр Іванович. Він багато років був солістом у Театрі оперети. Велику увагу приділяв мені, навчаючи вокалу. І казав: «Толю, от побачиш, ти обов’язково будеш співати на професійній сцені». І як у воду дивився.

— У вашому творчому доробку ролі Остапа Бендера, Голохвастова, Хлестакова, Шельменка… Власне, роль у виставі «Шельменко-денщик» — одна з ваших улюблених. Шкода, що цього літа оголосили, що після 25 років вистава вже не буде в репертуарі…

— Ви уявляєте — 25 років грати роль Шельменка?! Я вже подрослішав, постарів… Було таке: виходжу з театру, до мене підходить молода пара з дітьми і кажуть: «Коли ми були от такими, як наші діти, були у вас на виставі»… Взагалі, актор — професія підневільна: режисер тебе або бачить, або не бачить. Нонна Копержинська колись казала: «Шо? Мене режисери не бачать?! То нехай їм повилазить!» А взагалі, якось я зрозумів прості істини: життя, здоров’я, спокій родини і твоє набагато важливіше всіх цих звань, гонорарів… Я не кривлю душею. Але Мельпомена і Бог були і є до мене прихильними, спасибі. Тому в театрі я зіграв ролі, про які можна тільки мріяти. І щодо вистави «Шельменко-денщик» — її списувати з репертуару не будуть. Директор-художній керівник нашого театру Євген Нищук сказав, що такі вистави знімати з репертуару не можна. Це українська класика, яка актуальна і досі, адже Шельменко — це український солдат, який виходить переможцем з будь-якої ситуації.

— Ви граєте також і в театрі «Сузір'я» у виставах, які поставив ваш син Богдан за власними п'єсами…

— Так, мій син — драматург, режисер, пише і ставить п’єси і запрошує мене на ролі, інколи головні. Днями відбулася прем’єра нової п’єси мого сина Богдана. Спасибі керівникові театру «Сузір'я» Олесію Кужельному, який замовив йому п’єсу на історичну тему і звів з людиною, яка надала історичні документи про українського консула Василя Оренчука, який у 1918 році в Мюнхені представляв інтереси УНР. Антагоністи цього чоловіка — дві рідні сестри Нора і Хельга: одна затята комуністка, друга — затята фашистка. Вистава називається «Останній консул». Я граю головну роль. І це дуже добре, що ми повертаємо із забуття наших героїв — в літературі, в музиці, в політиці…

— Ще одна ваша іпостась — телеведучий багатьох проєктів на різних телеканалах, але найдовший і найпопулярніший — «Лото — забава», з яким пов’язано багато цікавих випадків. Якось ви мені розповідали, що поставили автограф на лотерейному білеті, який вам дала адміністраторка перукарні, де ви стриглися, і він виявився виграшним.

— О, це було влітку 2013 року. Поки перукарка мене стригла, то адміністраторка Алла розмовляла зі мною, жартувала і раптом запитала чи в мене легка рука. Я кажу: «Рука? В мене голова легка!» Вона: «Підпишіть!» і дає мені лотарейний білет. Я його підписав зі зворотнього боку. Через чотири дні після того, як «Лото-забава» відбулася, пані Алла мені дзвонить і каже: «Я вже плакала і сміялася, пила корвалол, потім ще й танцювала»…Питаю: «Що сталося?» Вона: «Пам'ятаєте, ви автограф залишили мені на лотерейному білеті? Я виграла 250 тисяч!» А долар тоді був по 8 гривень. Коли через півроку вона отримала свій виграш, подарувала мені ручку і 10 квитків, щоб я поставив на них автограф. Згодом вона розповіла, що мала якісь сімейні проблеми, і їм з дочкою конче треба було купити квартиру. За ці гроші вони її купили у Броварах. Зрештою, люди, які приїздили до студії, розповідали, що виграні кошти пішли на операцію комусь з родини чи ще на щось вкрай необхідне. Якось жіночка, яка зірвала джек-пот, запрезентувала мені замороженого індика…

— Чула, що ви з дружиною кілька разів відносили і забирали заяву з рацсу…

— Так, сварилися, мирилися, за четвертим разом таки одружилися. Офіційно ми разом 37 років, а неофіційно — 41. Моя дружина досить ревнива. Інколи дівчата несуть мені квіти після вистави навіть у гримерку, то Олена каже: «Скільки я буду в черзі до тебе стояти?» У мене дружина мудра. Але і я хороший чоловік, все до хати несу (Сміється. - Авт.). У нас той випадок, коли жінка шия, а чоловік — голова, куди шия поверне, туди й голова. Я слухаю свою дружину і правильно роблю.