«У збірній я була єдиною, хто розмовляв українською. Казали: «Перейди на російську, бо тебе заклюють»

21-річна гімнастка збірної України, львів’янка Марія Височанська — багаторазова чемпіонка Європи та призер світу, учасниця двох Олімпійських ігор — у Токіо та Парижі. Щоправда, Олімпіада у Токіо 2020 р. відбулась під час епідемії коронавірусу, на трибунах не було публіки, відтак спортсмени не змогли сповна відчути олімпійського духу.

Цього року у Франції збірна Украї­ни з художньої гімнастики вийшла у фінал та посіла сьоме місце. На­шим граціям, на жаль, не вдалося ста­ти на п’єдестал та вибороти медаль, але були за крок до п’єдесталу… За висту­пом українських красунь спостерігав увесь світ!

Я поспілкувалась з капітаном збірної України з художньої гімнастики Марією Височанською. Марія — щира і комуні­кабельна, відчувається її сильний харак­тер. Звернула увагу на красивий лан­цюжок з олімпійськими кільцями на шиї дівчини. Виявилось, це подарунок від батьків на 20-річчя.

Батько Марії — Олег Височанський — керівник Львівського будинку воїна. Нині служить у ЗСУ, але знайшов можливість приїхати у Париж, аби разом з дружи­ною підтримати доньку під час виступу на Олімпійських іграх. Марія, побачивши тата з мамою на трибунах з українським прапором, розчулилася… Після виступу в інтерв’ю журналістам сказала: «Чудеса трапляються…».

В інтерв’ю «ВЗ» Марія Височанська розповіла про складний шлях у профе­сійний спорт, конкуренцію на килимі та… перше кохання.

— У мене є старший на вісім років брат. Ми жили усі разом з батьками моєї мами у трикімнатній квартирі у Львові. Було до­сить тісно, — згадує своє дитинство Ма­рія. — Коли я була у 5-му класі, ми з бать­ками переїхали у нову квартиру.

На художню гімнастику мама відвела мене у 4 роки. Я була активною з дитин­ства. Мама теж колись займалася гім­настикою, дуже любить цей вид спорту. Мама — вчителька географії. Брат — вчи­тель історії.

Моя перша тренерка з гімнастики — Ірина Руда. Коли ми прийшли з мамою на СКА, вона якраз набирала у групу ді­ток. Пам’ятаю, була година тренуван­ня, я три рази відпрошувалась у туалет (усміхається. — Авт.). Тренерка сказала, що поставить горщики у залі або одяг­не мені памперси… І я перестала відпро­шуватися.

У 5 років я пішла у перший клас. Трену­вання — три рази на тиждень, я втомлю­валася і не хотіла ходити на гімнастику. Мама усіляко заохочувала: «Ти тиждень походиш на тренування, а у п’ятницю підемо у «Макдональдс». Або: «У тебе бу­дуть змагання, і буде гарний купальник. Якщо хочеш його одягнути, треба потре­нуватися…».

У другому класі було більше змагань, я отримувала медалі, подарунки. Спор­тивна атмосфера мені сподобалась, тож вже сама хотіла ходити на тренування.

— Тато підтримував?

— Тато підтримував. А ось дідусь мене жалів, казав батькам: «Що ви з дитини знущаєтеся, нехай відпочине».

— Гімнастика — це величезні фізич­ні навантаження, сувора дисциплі­на…

— Коли влітку ми їхали на збори, впра­ви виконували під палючим сонцем… Не здаєш елементів — не купаєшся у морі… Усі твої однокласники їздять у поїздки, ходять разом гуляти, у кіно. У мене цьо­го не було. Після останнього уроку я бігла на тренування. У 12−14 років часто про­пускала школу, брала участь у чемпіона­тах України. Потрібно було більше трену­ватися, щоб добре підготуватися.

Звісно, було складно. Але такого мо­менту, що хочу кинути гімнастику, не було. У 9-му класі я переїхала до Києва, навчалася у спортивній школі. Уже вісім років живу і тренуюся у Києві.

— В якому віці стали професійною спортсменкою?

— Професійний спорт починається тоді, коли потрапляєш у збірну. Я була два роки у резерві, ми займали призові місця на чемпіонатах України (представ­ляли область, місто). Коли спортсмен їде на міжнародні змагання і представ­ляє країну, це вже професійний спорт. Я з 14 років представляла Україну на між­народних змаганнях!

Самостійне життя у мене почалося до­сить рано. У спортивній школі, де я жила і навчалася з 14 років, були жахливі побу­тові умови. Не було нічого, окрім ліжка… Навіть душу не було. Батьки час від часу до мене приїжджали. Психологічно було важко. По два тренування вдень, плюс уроки… Я щоразу плакала, коли мама їхала…

Спочатку дівчата мене не сприймали. У збірній я була єдиною, хто розмовляв українською мовою… Мені казали: «Пе­рейди на російську, бо тебе заклюють». Я не вмію говорити російською, не ро­зумію її… Ця мова була для мене чужою. Тому моя адаптація була складною, не розуміла зауважень тренера, бо вирос­ла в україномовному середовищі. Утім, через якийсь час ми з дівчатами здружи­лися. У нас конкуренція лише на килимі, поза килимом — ми друзі!

— До гімнасток, мабуть, жорсткі ви­моги щодо харчування, треба «сиді­ти» на дієтах…

— У Львові тренер нас не важила, мо­гла часом сказати: «Ти набрала тріш­ки зайвої ваги. Йди зважся». У збірній жорсткі вимоги до ваги. Якщо набрав кілограм-два, їх треба скинути. Як це зробити? Більше тренуватися, менше їсти! Коли я приїхала до Києва, нас ва­жили тричі на день! Вага, зовнішній ви­гляд — це важливо.

Тренерка мені каже: «Ти що, здуріла? Ти набрала 600 грамів.

Їж, але не пий води…". Якийсь час я майже не пила води (лише 200 мл на день). Дуже боялася набрати зайвої ваги. Після чемпіонату приїхала до Льво­ва, і мама повела мене до лікаря. У мене було зневоднення організму…

Під час карантину я набрала зайві кі­лограми, бо почала пити воду (могла 2,5−3 кг набрати за два дні). За це постійно отримувала від тренерів… Мусила до­датково бігати на стадіоні, у спеку… За­галом, це болюча для мене тема.

— Розкажіть, будь ласка, про Олім­піаду у Токіо. Які тоді у вас були вра­ження?

— Рішення, хто їде на Олімпіаду, ухва­лює головний тренер збірної Ірина Де­рюгіна. Одна команда може виграти лі­цензію, а на Олімпійські ігри поїде інша команда. Перед Олімпіадою у Токіо де­які дівчата не витримали, пішли зі збір­ної… Був жорсткий карантин! Два роки ми тренувались лише у залі, змагань не було, мотивації — нуль.

За два місяці до Олімпійських ігор у Токіо я отримала травму ноги. На змаган­нях з Кубка світу у Баку (Азербайджан) мене збила з ніг дівчинка… Був перелом, розрив зв’язки. У Баку мені поставили на ногу гіпс. Коли я повернулася до Києва, лікарі сказали, що треба робити опера­цію, у стопу вставляти металеві штирі. Біль був жахливий, моральний стан — ще гірший. Зробили операцію. Я не знала, чи поїду на Олімпійські ігри, чи зможу до того часу відновитися. Дівчата тренують­ся, а я цілий день лежу у кімнаті… Цілу ніч плакала у подушку, коли сусідка по кім­наті сказала, що навряд чи зможу відно­витися так швидко…

Чотири тижні я була у гіпсі, але все за­жило. Лікарі були шоковані, що все так швидко зрослося. Те, що буду тренува­тися через шість тижнів після операції, ніхто й подумати не міг. Спершу трену­валася у кросівках, потім одягла чешки. Кросівки зняла на два тижні раніше, ніж треба було, але про це нікому не сказа­ла. Я дуже хотіла поїхати на Олімпіаду! У Токіо виступала з металевими штирями у стопі…

— Хто поїде у Париж, теж до остан­нього не знали?

— Не знали. У 2023 році через конфлік­ти з нашої команди пішло двоє досвід­чених спортсменок. Натомість прийшли молодші. Я стала капітаном, бо була най­старша і найдосвідченіша. Ліцензію на Олімпіаду ми виграли. Я, як капітан, ро­била все, щоби дівчата одна одну підтри­мували, були дружними. Буває, команда не знаходить спільної мови… Тоді значно важче досягти результату.

За пів року до Олімпіади команду знову поміняли. Прийшли двоє 16-річ­них дівчат замість двох більш досвід­ченіших спортсменок… На Олімпійські ігри мають їхати більш психологічно під­готовлені спортсменки, які підсилюють одна одну.

Втретє збірна України з гімнастики посідає сьоме місце на Олімпіадах. Цьо­го року у програмі зі стрічками і м’ячами були допущені помилки. А так ми могли бути олімпійськими чемпіонами — пер­ший раз в історії гімнастики. Україна ще не була на п’єдесталі.

— Як спортсмени справляються на змаганнях з хвилюванням?

— Кожен по-різному. Штатного пси­холога у збірній немає. Якщо у мене все виходить на тренуваннях, я почуваюся впевнено на змаганнях. Мені немає за що хвилюватися.

Треба насолоджуватися моментом виступу. Ми заради цього працюємо по 12 годин на день у залі! Олімпіада — мрія кожного спортсмена! Це те, до чого вони йдуть з чотирьох років…

— З фронту на Олімпіаду приїхав ваш тато. Ви до останнього не знали, чи він приїде…

— Я батькам купила квитки. Кажу: «Якщо не зможете приїхати, продасте квитки». У перший день дивлюся на три­буни, немає, думаю, значить, не змогли приїхати. Концентрація — не на цьому… Після програми зі стрічками і м’ячами ми отримали високі оцінки і потрапили у фі­нал. Йдемо з дівчатами повз трибуни, я повертаюся, бачу маму з татом. Батьки ніколи не їздили на міжнародні змаган­ня. Завжди дивились пряму трансляцію або відеозапис. Вперше були присутні­ми у залі під час Олімпійських ігор. А там атмосфера — нереальна! Я була рада, що вони ще й час разом проведуть. Мама тата рідко бачить.

Знаю, що мама сказала татові: «Ти маєш це зробити! Це буває раз у житті. Знайди правильні слова, щоб тебе від­пустили». І тато знайшов такі слова…

Коли я вийшла з олімпійського сели­ща і батьки мене обняли, я так плака­ла… Мені було так боляче, що ми втра­тили медаль… Тому вдячна батькам, що у цей момент вони були зі мною. Було б важко пережити це самій… Я з 9-ї ран­ку до 9-ї вечора щодня у залі. І так рік за роком… Особистого життя у мене май­же немає.

— А перше кохання у вас було?

— Перше кохання було (усміхається. — Авт.). Це було цього року, я нікому про це не розповідала… Позитивні емоції дода­ють спортсмену сил… Але вже понад пів року я не з цією людиною. Наші шляхи розійшлися. Я захотіла ще більше скон­центруватися на спорті.

— Він теж спортсмен?

— Ні, він зі спортом не пов’язаний.

— Попри те, що ви вісім років живе­те у Києві, Львів — ваше рідне місто…

— Я дуже люблю це місто! Київ — це рух, кар’єра, спорт… Львів — це релакс! Вдома у мене є собака. Тому кожна по­їздка до Львова як бальзам на душу…

— І наостанок — про помилку, яка з’явилась на одному популярному сайті під час Олімпіади у Парижі. У міжнародній версії сайту автори за­значили ваше місце народження: «Львів (росія)». Що це було?

— У мене якраз були змагальні дні, і не було телефону. Потім мені показали: «Львів (росія)». Не знаю, чи це була тех­нічна помилка, чи спеціально зробле­но… На Олімпіаді працюють волонтери з усього світу. Хто саме цим займався, ми вже не дізнаємося…