Італія більше, ніж Німеччина, залежна від російського газу, але…

“Розмовляти з путіним - це пустопорожня втрата часу”, - сказав кілька днів тому прем'єр Італії Маріо Драгі в інтерв'ю газеті “Кор'єре делла сера”

Реакція глави італійського уряду є повною протилежністю до дій його німецького колеги канцлера Шольца. І це, на перший погляд, виглядає дивним, бо Італія більше, за Німеччину, залежна від поставок російського газу. Тільки в італійському уряді не влаштовують ґвалт через боязнь, що відмова від російського газу створить проблеми економіці. Там спокійно та методично шукають постачальників газу у північній Африці і вже майже надолужили увесь обсяг російських поставок.

Крім того, Італія, на відміну від Німеччини, позичила купу грошей російському урядові і разом з французьким урядом є найбільшим її кредитором. Тому кремлівським стратегам здавалося, що Італія, а також і Франція, знаходяться в їхній кишені. Бо якщо Італія підтримає санкції, і це призведе до дефолту росії, то Італія першою і постраждає. Тобто не поверне наданий кредит. У кремлі вважали, що у цьому випадку діє принцип: “Якщо ти позичив у банку десять тисяч, то ти є залежним від банку. А якщо ти позичив десять мільйонів, то банк від тебе залежний, бо не може допустити твого банкрутства”.

І все ж таки, Італія, на відміну від Німеччини, не вагаючись, вирішила постачати зброю Україні. Чому?

«Питання дуже просте», - відповів Маріо Драгі. “З одного боку народ, на якого напали, а з другого - агресор”.

І цей простий факт є достатнім для італійського прем'єра. Він не новачок у політиці: бачив багато зрад і цинічного нехтування мораллю. Вміє добре рахувати гроші і розуміє всі фінансові ризики, адже не дарма 8 років очолював Європейський центральний банк. Там він забезпечував цінову стабільність країн, що використовують євро. Розуміє всі проблеми для Італії у зв'язку зі своєю позицією і тим не менше, не вагаючись, стає на сторону Добра. Бо вважає, що бути на боці Добра дає більше шансів опинитися на правильному боці історії. І це важливіше за поточну фінансову вигоду.

Чому німецький уряд так не вважає?

Тому, що завжди дослухався до думки Східного комітету німецької економіки. Є така організація, створена у 1952 році, яка перетворилася на головного лобіста російських інтересів у Німеччині. Хоча після останньої російської агресії ця впливова організація всіляко уникає іміджу лобістів кремля. Але в усі критичні для росії моменти: у 2014 році після загарбання Криму, у 2016 році після бомбардувань у Сирії, Східний комітет виправдовував росію. І, зрозуміло, завжди був палким прихильником Північного потоку-2. Тому раптове прозріння Східного комітету викликає певні сумніви. Не виключено, що у разі запланованого захоплення Києва ці поціновувачі путіна продовжували би з ним бізнес, як зазвичай.

російсько-німецька торгівля сягнула 82 мільярдів євро у 2012 році, але значно впала після окупації Криму та санкцій. У 2016 році торгівля впала до 48 мільярдів євро. Але з того часу поступово зростала і сягнула минулого року 60 мільярдів доларів, що небагато щодо всієї німецької торгівлі - лише 2,3%. Проте, перспективи швидкого зростання торгівлі та важливість імпорту газу робить її більш цікавою для німецької промисловості, ніж мав би мати незначний показник у 2,3%. Експорт та імпорт Німеччини з росією поділені приблизно порівну по 30 мільярдів на рік. З 30 мільярдів російського заробітку, 20 мільярдів припадає на газ. Тобто якщо Німеччина скоротить на 20 мільярдів євро закупівлю російського газу, то росія скоріше за все скоротить на таку ж суму закупівлю німецьких товарів - від автомобілів BMW до прального порошку Persil.

Але не в цьому слід шукати мотиви поведінки німецького уряду, що суперечать ставленню більшості німецьких громадян до російської агресії.

Сукупна потужність двох Північних потоків становить 110 мільярдів кубів газу на рік. У 2021 році російський експорт газу до ЄС склав 150 мільярдів кубів. Отже, обидва потоки, які приходять безпосередньо з росії до Німеччини, здатні поставити 70% всього російського експорту газу.

Це робить Німеччину по суті російським газовим диспетчером для Європи. У цьому небажанні відмовитися від ролі розпорядника російського газу у Європі і слід шукати головну причину поведінки німецького уряду.

Що ж не так з російською торгівлею енергоносіями?

Перше і головне - вона намагається створити монополію замість посилення своєї конкурентоздатності за рахунок вдосконалення технологій та впровадження нових процесів. З метою забезпечення монополії росія захоплює родовища потенційних конкурентів. Наприклад, загарбує Крим у 2014 році. Або встановлює контроль над шляхами транспортування нафти та газу. Наприклад, втручання у Сирії у 2016 році з метою запобігти будівництву нафтогону з Саудівської Аравії до Середземного моря. У такий спосіб ні український газ, ні саудівська нафта не мають змоги створити конкуренцію росії на європейському ринку.

Робота російської дипломатії, військових та спецслужб підпорядковані цій меті: забезпечити монополію у торгівлі енергоносіями. Монополія дозволяє встановлювати високі ціни. На цю різницю у ціні між конкурентною та монопольною можна утримувати армію, спецслужби та дипломатію без додаткових витрат з бюджету. Це спокусливе зачароване коло “вічного двигуна” пояснює агресивність російського керівництва значно краще, ніж очевидна затятість пітерської шпани на чолі цього керівництва.

Якщо ми з такої точки зору розглянемо дії росії, то стане зрозумілою її поведінка від самого початку приходу путіна до влади. Лише чеченська війна велася за створення однакових умов для всіх гравців нафтогазового сектору, тобто не заради встановлення монополії. Тому що експорт нафти з Чечні без сплати податків до російського бюджету ставив у невигідні умови інші російські компанії, що мали сплачувати і сплачували податки до бюджету. Решта війн, які вів кремль у 2008, 2014, 2016 роках, мали на меті створити монопольні переваги для нафтогазового сектору російської економіки. Якщо при цьому порушувалося міжнародне право, то тим гірше для міжнародного права - вважали у кремлі.

Теперішня війна кремля проти України перенесла монополістичні методи боротьби з конкурентами у інші галузі економіки, за межами нафтогазової галузі. Знищення металургійного виробництва на двох гігантах індустрії: «Азовсталі» та металургійного об'єднання Ілліча, що супроводжувалося руйнуванням самого міста Маріуполь разом з його мешканцями, мало на меті усунути конкурентів російської металургії.

Встановлення контролю над Південноукраїнською атомною електростанцією дозволяє росії зменшити кількість електроенергії, яку Україна могла би експортувати вже цього року до Європи. Наразі там працює тільки один з шести енергоблоків. Експорт української електроенергії зменшив би ціну на газ у Європі, бо значна кількість електроенергії там генерується за рахунок спалювання газу на теплових електростанціях. А цей газ для теплових електростанцій якраз і постачає росія.

Несподіваний для москви спротив української армії і жорсткі санкції, накладені США за підтримки європейських країн, не входили до планів кремля і порушили усі його розрахунки.

З самого початку агресії одною з головних цілей кремля була відмова України від Криму. Це би дозволило росії позбутися санкцій щодо кримських родовищ газу і розпочати там його видобувати. Це ще більше зміцнило би монополію «Газпрому» і сприяло би підвищенню цін у Європі.

Завдяки успішній обороні Києва, яка викрила реальну боєготовність збройних сил ворога, з'явилася надія повернути Крим вже за результатами цієї війни, а не чекати нагоди ще десятки років.

Крим набагато важливіший для москви, ніж Донбас. Двадцять найцінніших заводів Донбасу, що створювали конкуренцію російським заводам, вивезли до росії ще у 2014 році. Наразі знищили металургію півдня Донбасу у Маріуполі. А як ще знищать і Лисичанський нафтопереробний завод на півночі, то на Донбасі, крім вугілля, нічого не залишиться.

З точки зору російського уряду Донбас має цінність тільки як розмінна монета на переговорах, з метою узаконити загарбання Криму. Бо поки що вугілля Донбасу може ще мати цінність для українських теплових електростанцій.

В той час, як з точки зору росії лише величезні гроші, що лежать на дні кримського моря, мають цінність.

Власне друга фаза війни, для якої війська агресора назбирали 85 батальйонно-тактичних груп, має на меті все ту ж ідею - визнання Україною втрати Криму. Якщо нашим воїнам вдасться перемолоти третину цих батальйонно-тактичних груп ворога, то велику битву за Україну з Кримом у її складі буде виграно. Тому що росія не може собі дозволити втратити усі 85 БТГ (а разом з уже знищеними - понад 100), адже уся армія рф складається зі 170 БТГ. Тому втрата усіх БТГ, що знаходяться в Україні, залишить величезну територію без захисту. російські генерали не можуть собі таке дозволити, і коли кількість БТГ зменшиться до психологічно неприйнятного рівня у 50 груп, вони змушені будуть відвести їх до росії.

Через нерозумні погрози росії Фінляндія висловилася за приєднання до НАТО. Якщо це станеться, то й Україні теж немає сенсу залишатися нейтральною, бо тоді вона не буде частиною великого плану роз'єднання ядерних суперників.

Тоді найкращий вихід для України приєднатися до НАТО.

Неконтрольована гонка озброєнь неминуче призведе до банкрутства росії.

Читайте також: Гріхи сьогоднішні, а не вчорашні

Схожі новини