Чорноморський курорт Батумі — грузинський Лас-Вегас

Моє бажання побувати у Грузії, зокрема у Батумі, родом із дитинства. За совдепії моя найкраща подруга з батьками відпочивала у цьому курортному місті, а коли повернулася, розповідала про той відпочинок з таким неймовірним захопленням, ніби побувала у казці. Я тоді їй не заздрила, бо вірила, що настане такий день, коли і мені пощастить побувати у Грузії і побачити оспівану нею красу.

Теперішнє Батумі — головний грузинський чорноморський курорт, столиця автономної Аджарії. Старий центр міста повністю реконструювали, він схожий тепер на центр середземноморського містечка. Водій таксі, який віз нас із готелю в аеропорт, ніби між іншим запитав: «Вам сподобався наш Лас-Вегас?». Як виглядає Лас-Вегас, мені судити важко, але запитання таксиста було зрозумілим: увечері Батумі грає ілюмінаціями, з кожного літнього майданчика лунає музика… Чого тільки вартує пам’ятник грузинському алфавіту, величезні літери якого видно, мабуть, далеко у морі.

Це не єдиний сучасний пам’ятник у Батумі. Столиця Аджарії — старовина та сучасність, і при цьому жодної дисгармонії. Статуя «Алі і Ніно», встановлена на початку батумської набережної, за словами гіда, символізує любов і взаєморозуміння між Європою та Азією. Ідея створення статуї бере початок від старовинної історії кохання між грузинською дівчиною Ніно і азербайджанським хлопцем Алі. Вони, окрім того, що були представниками різних національностей, ще й були різного віросповідання (християнка й мусульманин), чого не могли прийняти їхні родини. Протягом усього життя Алі і Ніно намагаються бути разом, долають труднощі, сходяться, а потім розлучаються назавжди. Цю життєву трагедію передають їхні залізні образи, що у вечірній час виглядають як танець кохання. Біля цієї «живої» семиметрової скульптури, яку називають статуєю Кохання, завжди море народу.

У Батумі можна побачити пальми, кипариси, магнолії, лимонні й апельсинові дерева… За два кілометри від міста — аеропорт «Чорох», що обслуговує як внутрішні, так і міжнародні рейси. З Батумі до Львова тепер двічі на тиждень літають літаки.

На перший погляд здається, життя у Батумі зупинилося. Ніхто нікуди не поспішає — ні автомобілі, ні люди. Увечері місцеві й гості аджарської столиці висипають на старовинний бульвар, який почали будувати ще 1881 року. Бульвар розтягнувся аж на сім кілометрів, а у перспективі його планують «потягнути» ще на вісім. На цьому бульварі багато квітів, незвичні скульптури, затишні лавочки, питні фонтанчики і величезні фонтани, у тому числі і музичний з лазерним шоу, а також невеликий зоопарк, вхід у який безоплатний. Любителів гри у шахи можна побачити біля величезних шахових фігурок, які, щоб «походити конем», треба переставляти двома руками.

Однією з «родзинок» Аджарії є винний погріб доброго, веселого і дуже гостинного Нодара Шервашидзе, який живе у селі Первелі Маїсі, що перекладається як «Перше Травня». Коли 64-річний аджарський селянин почув, що до нього їдуть гості з України, підготувався особливо. Адже за радянських часів після закінчення політехнічного інституту в Тбілісі його за розподілом скерували у Кривий Ріг, де він працював на одному з місцевих заводів інженером. Там знайшов друзів, але гірський темперамент і безмежна любов до рідної землі кликала пана Нодара в Аджарію. Саме там зустрів своє кохання.

Батоно Нодар зустрів нас на подвір’ї свого обійстя. Розповів, що його предки — нащадки княжого роду (так чомусь кажуть майже всі грузини), і показав своє виноградне господарство, що розляглося на двох гектарах. Має три тисячі саджанців 25 сортів винограду. А потім запросив до столу. Дружина Манана наготувала стільки страв, що для того, аби усі лише скуштувати, треба було мати хіба що «ґумовий» шлунок. Оскільки Манана не розмовляє російською, господар пояснив, що суп, який спеціально приготували для нас, називається дошорва. Варять його на сметані з вершковим маслом, додають домашній сир, кінзу, м’яту, часник і заливають засмаженою цибулею з кукурудзяним борошном.

А потім подавали форель, хачапурі, шашлик із різними смачнющими грузинськими соусами… І усе це ми запивали вином. Про вино батоно Нодар міг розповідати, напевно, цілий день. Видно, що виноградарство і виноробство — сенс його життя. Та й Грузія без вина не була би Грузією. Тому шанувальникам тверезого способу життя у цю країну не бажано їхати… Вино, за словами господаря, — напій богів. Ми дегустували п’ять видів вина, і до кожного був тост — про мир на Землі, мир в Україні і Грузії, любов до батьків і дітей, повага і кохання між чоловіком та дружиною…

Тости грузини вміють говорити, і тривають вони від однієї-двох хвилин до… двадцяти. Це традиція. І ніхто за столом не має права починати пити, навіть якби слинка текла по бороді, поки тамада не довершить свого тосту.

За словами Нодара Шервашидзе, танки і автомати грузинів не знищать. Але якби вирубати виноградники, тим грузинів можна вбити… Загалом у Грузії вирощують 750 сортів винограду. «Ми, грузини, віддаємо перевагу молодому вину. Бо щоб зберігати довго, треба додавати у вино сірку. Вона забирає кисень з вина, і тоді воно може стояти навіть сто років. Але грузини не люблять хімії, тому ми п’ємо тільки молоде, живе вино», — розповів батоно Нодар.

Редакція «ВЗ» дякує авіакомпанії YanAir та Центру розвитку туризму України за організацію цікавої подорожі.