«Нічого не хочу, лиш би діти повернулися на Батьківщину»: я виконала настанову матері

Ми навіть не здогадуємось, що поруч з нами живуть люди, які ілюструють історію нашої країни. Лише на прикладі однієї родини можна побачити всю трагедію, яку принесли більшовики.

Якось випадково я запитала у сусідки звідки вона родом. Виявилось, рід її панський, але сама народилась у мерзлому Сибіру. Так трапилось, що родини батьків, які були з одного села на Рівненщині вивезли у заслання. Батьки познайомились вже там і після ув’язнення збудували українську сім’ю, якій нарекли повернутись на Батьківщину.

Історією свого роду поділилась Ольга Володимирівна Газда.

Мама-зв'язкова УПА

— Чому засудили ваших батьків?

— Мама була зв’язковою, їй було 15 років. Вона відсиділа 10 років і 5 років заслання ще мала. У той час її вважали «політично нестабільною» і не дали дозвіл на Україну вернутися. Вона поїхала до батьків, яких розкуркулили і з Рівненщини вивезли в Іркутську область.

— А як познайомились батьки? Там на засланні?

— Була жіноча тюрма і чоловіча. Мій батько — інвалід з дитинства, кульгав: одна нога коротша за другу, і він там на фірі їздив. Хотіли люди спілкуватись і розпитував, хто з якого села. В Україні мама моя жила на хуторі, а батько у селі поблизу, але до того не зналися, і познайомилися в Сибіру, листувались. Коли мама вийшла з тюрми і поїхала в Евенкійський округ, на північний схід. Там, де холодно, мерзло, батько пізніше поїхав туди до неї.

— Як склалась доля родини батька?

— Їх було п’ятеро в сім’ї. В 1939 році, коли прийшли совєти, хлопці подивились, як людей мучили, мордували, та й в ліс пішли.

Він найстарший, за ним був брат, який загинув у перестрілці в Рівненській тюрмі. Цей випадок навіть в історії вписано, що був напад на Рівненську тюрму, УПА хотіли відбивати частину.

Про третього брата мало знаю. Він теж був у тюрмі, хворів на легені, приїхав у Трускавець лікуватися і там помер. І ще один брат молодший, йому було 12 чи 13 років, теж в ліс пішов, де застудився на запалення легень в теж помер.

Сестра вийшла заміж перед війною і створила свою сім’ю.

— Коли ви повернулися?

— Сестра приїхала сюди у 1979 році, а я у 1981. Мама, коли помирала, казала, що «я нічого не хочу, тільки, щоб діти повернулися на Батьківщину». Так мені ті слова запали в душу і я виконала її настанову.

Талановитий рід

— Знаю, ви маєте хобі — вишиваєте…

— Моя старша сестра вчила мене вишивати хрестиком. Ниток не було, то розплутувати трикотажні вироби і з тих ниток вишивали.

Вона швидше приїхала в Україну, може, хтось навчив її вишивати. Знаєте, як то раніше: передавалось від бабці до мами, а наша мама рано померла. У мене є альбом, який від мами лишився після тюрми: такі листочки пожовтілі, просто склеєні, але зверху обтягнутий чорною тканиною і вишитий цікаво, стіжками. Лише тепер дізналась, що лиштва називається — техніка вишивки не хрестиком, а стіжками, лініями різнокольоровими. Вони можуть бути довшими чи коротшими.

Моя мама гарно малювала. У тому альбомі є картиночки чорні, напевно, олівчиками. Вони слинили олівчики, не було ні фарб, нічого, і малювали такі картиночки. Вірші писали.

Батько мій гарно соломкою викладав, шкатулку мамі зробив. Дід був дуже працьовитий, столяр гарний, меблі робив. У моєї тітки, яка минулого року померла у 96 років, ще шафа залишилась від нього: вирізьблена, покрита лаком.

Ольга Володимирівна скромно розповідає про своє хобі і не вважає себе вишивальницею, хоч вишивала вже й рушники та сорочки чоловіку та синам.