«Захоплююся словом, пластикою, кольором»

Я знайома з Богданом Білінчуком ще з тих часів, коли він у молодіжній газеті «Молода Галичина» надрукував свою замальовку «Паркетна дошка». Тоді навколо газети об'єднувалось чимало молодих літераторів, діяло обласне літоб'єднання «Гроно», яким я керувала. Тож в той час велися зацікавлені розмови про літературні події, про мистецькі цінності. Це все дуже цікавило Богдана…

У 1994 році він видає свою першу книжку прози «Ключі», потім «Черевички», а згодом повісті «Львівський кентавр» і «Кентавр повертається». Захоплюючись художнім словом, Богдан працює хірургом. І у 2018 році стає членом Національної Спілки письменників України.

З юних літ він любив малювати, його дитинство пройшло в Карпатах, тож закономірно, що очима і серцем він увібрав всю красу, легенди і побут цього мальовничого краю. Як сам згадує, завжди любив казки, любив фантазувати, вирізати з дерева, створювати казкові образи — костюми, що приносили йому перші премії в школі. Та батьки заохочують до іншої професії.

Богдан закінчує Івано-Франківський медичний інститут — лікувальний факультет і працює хірургом.

— Потяг до мистецтва я відчував завжди, — розповідає митець. — Коли працював у Челябінську хірургом, куди поїхав сам, бо тут не знайшов роботи за спеціальністю, відвідував студію, де навчався рисунку. Тоді вперше виліпив з пластиліну кілька скульптурних робіт. Це був дружній шарж на моїх колег. Намагався відтворити характер людини, її поведінку, манери в малій формі скульптури, передати гротескно, бо це запам’ятовується. Коли приїхав до Львова, вперше заявив про себе в 1981 році на виставці у Львівській картинній галереї. Там презентував роботи «Операція» і «Дружній шарж на лікарів», що були створені ще на Уралі в 1979 році.

— Чи не було страшно входити у львівське мистецьке середовище?

— Я шукав себе, думав про самовираження, вдосконалення свого стилю. У цьому допомогли досвідчені митці, з якими запізнався. А це Еммануїл Мисько, Дмитро Крвавич, Василь Одрехівський. Вони, як класики скульптури, були добрі до мене. Бував у їхніх майстернях, бачив, як вони працюють, слухав їхні поради. Еммануїл Петрович навіть відвідав мою майстерню, оглянув мої роботи. Я отримав підтримку.

— На виставках притягують увагу глядача твої скульптури жінок, вони такі пишні, «рубенсові».

— Ці твори розповідають про моє шанобливе ставлення до жінки, бо це найкраще творіння Бога. Пластика жіночого тіла — вершина досконалості. Вона стимулює творчість багатьох митців. Я зображаю жінку в різних іпостасях: у побуті, на природі, в роботі, на дозвіллі… Мої твори про жінок розказують про них те, про що іноді самі не здогадуються.

— Любиш ліпити тварин? Чим вони тебе приваблюють?

— Тварини пластичні, у них різна форма, своєрідна поведінка, часто схожа на людську. Наприклад, птахи. Вони гніздяться, створюють сім'ї, б’ються, сваряться, допомагають один одному. Мої композиції «Пташиний базар», «Весна», «Добрий кіт», «Нахаба» та інші подобаються людям, бо вони впізнають у них щось своє з характеру чи поведінки. Про ці роботи часто кажуть, що вони, як живі, бо в них поєднуються усмішка, жарт, гротеск і щира емоція.

— У малій пластиці скульптури у тебе є цикл політичних робіт…

— Так. Мене цікавить все, що робиться в світі. Ми не можемо стояти осторонь нашого часу, бо він проходить через наше серце, а воно тривожиться і болить. Взяти хоча б мою роботу на «Осінньому салоні-23» — «Бартер на F-16». Це я гротескно пропоную поміняти руку путіна на літак F-16. Або твір «Баден-Баден» — про політичні відносини в Європі між першими особами держав. У цих роботах відображаю суспільні настрої нашого тривожного часу.

— Розкажи про живописні твори, бо ж вони презентуються на виставках разом із скульптурою малої форми.

— Я самоук. Багато вчився, читав книги про мистецтво, цікавився сучасним світовим мистецтвом. Двадцять років тому почав малювати картини. Спочатку пастельними олівцями, згодом перейшов на олійні фарби. Я виріс в селі Татарів біля Ворохти, а там чудова природа. Вона закарбувалась у моїй пам’яті, в серці. Тож колір веде мене, щоб на площині була рівновага у всьому, щоб висвітлювалась ідея твору. Мене цікавить створення оригінальних, самобутніх робіт.

Я малюю чистими кольорами, які відображають мій задум, акцентую на живописному середовищі, вводжу народні мотиви в картину, а це — гуцульська доріжка, побутові речі в кімнаті. Це створює атмосферу життя, де відбувається подія.

У 2008 році я став членом Спілки художників України. Ця подія дала мені крила для росту. У мене понад 200 пастельних робіт, 70 — олійних. Я брав участь у 103 різних виставках, з них 13 — персональних. Люблю відчувати, що я у творчій формі, а фантазія — це моя природна стихія.

У моєму живопису домінують колір, завершений композиційний простір і сюжет. Сюжет, як правило, є іскоркою гумору. Взяти хоча б мою картину «Фламінго», в якій я зміг передати елегантну пластичність, різноманітність птахів, які танцюють, їдять, спілкуються. Це начебто веселка кольорів життя, радість існування всього живого на землі.

— Хто першим бачить твою закінчену роботу?

— Звичайно, дружина Оксана. Ми з нею разом вже 25 років. У неї бездоганний смак, відчуття прекрасного. Вона, як справжній друг, мене підтримує і дає цінні поради. Я їй довіряю. Моє мистецьке захоплення знаходить щирий відгук у її серці.

Розмовляла Марія Людкевич