Пораненого воїна ЗСУ перевозили через ворожі блокпости у… дивані

У жительки села Правдиного на Херсонщині Софії Білої троє рідних дітей — син і дві доньки. Але ще троє людей, два одесити і киянин (двом по 24 роки, іншому — 56-ть), від серпня 2022 року кличуть її мамою. Бо їм, важкопораненим, ця жінка зі своїм чоловіком врятували життя: кілька місяців переховували під самісіньким носом у російських окупантів. Перенесені стреси позначилися на здоров'ї: нині Софія Василівна перебуває у лікарні. Серед тих, хто підтримує хвору пенсіонерку на відстані - врятовані нею солдати. Як випадає змога, телефонують, з фронту передали названій мамі Прапор подяки з автографами побратимів.

Софія Василівна — колишня дояр­ка, працювала на зерновому току. У Правдиному живе сорок років. Ніколи не сподівалася, що на старші літа побачить те пекло, яке творилося на її очах 5 березня 2022 року.

— Добре пам’ятаю той день, коли при­йшли у наше село росіяни, — згадує пані Софія кореспондентові «Високого Зам­ку». — Ми саме були вдома. Я сиділа біля воріт і рахувала ворожі танки, маши­ни, «бетеери», які повзли через село… На початках сільських людей окупанти не чіпали. Якось я запитала: «Ви надов­го до нас?» А вони: «Надолго!» А потім — «Ми єщьо хорошіє парні, а от прідут єщьо другіє, плохіє…» От і прийшли ті «плохіє» — стріляли по хатах. Мої вікна-двері про­дірявили. Божечку, що ми тільки не пере­жили!..

У Правдиному окупанти убили сімох односельців пані Софії, будинок спали­ли. Захоронити останки замордованих не дозволяли — понівечені тіла убитих мі­сяць лежали просто неба…

Софія Василівна згадує нам чи не най­більш драматичний момент окупації.

— У кінці серпня був наступ ЗСУ з боку Миколаївської області. Наші хлопці заї­хали до центральної вулиці, якраз туди, де ми живемо. І тут розпочалася бійня, багато наших, які потрапили в оточен­ня, тут полягло. Прибіг мій чоловік Олег, кричить: «Треба врачиху, бо одного на­шого поранено». Ми затягнули того воїна до себе на кухню. Наступного дня чоло­вік пішов через дорогу собакам дати їсти — а там ще двоє наших поранених. Вно­чі всіх їх, Женю, Тьому, Сергія, забрали у свій підвал. Жили вони у нас місяць і тиж­день. Обладнали їм дерев’яні лежаки, потайки носила їжу, ліки, спідню білизну, передавала і забирала сміттєві пакети з відходами…

17 вересня у Правдино зайшли чечен­ські бойовики. Як побачила Софія Васи­лівна 16 бородатих головорізів у себе на подвір'ї, у неї підкосилися ноги, втрати­ла свідомість…

— Коли прийшла до тями, кадировці запитували мене: «Укропов нєту?» «Нєту нікого…» — відповіла їм. А собі подумала: «Господи милий, щоб вони тільки той під­вал не побачили з нашими хлопцями!».

Підвал у пані Софії кам’яний, зарос­лий травою і квітами, відразу його не по­мітиш. Щоб ще більш замаскувати його, прикрила вхід старою ганчіркою. Як тіль­ки небезпека минула, підійшла до люка і каже: «Хлопчики, ви все чули?» «Чули…» — відповідають сумно.

А через тиждень на обійстя Білих зно­ву занадилися чечени і категорично зая­вили господарям: «Забирайтеся звідси, ми будемо жити у вашій хаті!» Наляка­на Софія Василівна стала радитися з чо­ловіком, як вивезти поранених воїнів до знайомих у Білозерку. Вона хоч теж була окупованою, але жилося там людям не так скрутно, як у Правдиному.

— Ми знайшли причеп, — поринає у болючі спогади колишня доярка. — За­вантажили на нього старенький диван. Хотіли сховати там пораненого Женю — але він задихався у тому дивані, не міг би перенести дорогу. Тоді я кажу до ін­шого хлопця, з Києва: «Давай, Тьомчик, ти!» А він: «Я все витерплю, тільки везіть — щоб я живим залишився» Ми запхали його у той диван, зробили дірку для ди­хання, прикрили килимами, ганчірками, зверху ще й шістьок качок прилаштува­ли. Їдемо. Перейшли один російський блокпост, другий, третій. На четверто­му стали шмонати наші речі. Штрикали автоматами у диван. Кажу їм: там нема нічого, меблі веземо. Як тільки минули останній, шостий пост, я розплакалася…

Так з горем наполовину сімейство Бі­лих вивезло у Білозерку ще двох воїнів, кожному з них придумало для ворогів правдоподібну легенду — тож росіяни не могли розпізнати у них «укропів».

У Білозерці поранених наших солда­тів протримали місяць і два тижні. А коли це село визволили воїни ЗСУ, хлопців за­брали у тил на лікування. Переконав­шись, що вони у цілковитій безпеці, чо­ловік пані Софії і собі пішов на фронт.

Після пережитого пані Софію розбив інсульт, вона у лікарні. Врятовані хлопці телефонують їй з передової, підтримують. Обіцяють, як тільки ситуація поліпшиться, приїхати до своєї рятівниці зі своїми бать­ками. І з гостинцями. Один подарунок уже отримала — бойовий прапор.

Від журналістів херсонської газе­ти «Новий день» цю історію дізнався на­чальник Херсонської обласної військової адміністрації Олександр Прокудін. І най­перше, що зробив, — розпорядився за­безпечити Софії Василівні належне лі­кування. Як на мене, ця жінка-героїня разом зі своїм геройським чоловіком за­слуговують на більше. На державне ви­знання. Ордени у нас ще не закінчили­ся…