Футбол упереміжку з ворожою пропагандою
Багато емоцій, у підсумку — позитивних — викликала в українських уболівальників перемога нашої національної збірної над словаками. Вона дає шанси продовжити наші виступи на Євро-2024. Але сьогодні не про це. Крім емоцій на полі і трибунах, мені врізалася у пам’ять ще й тональність коментаря цього поєдинку, який на одному із міжнародних телеканалів мовою агресора робив футбольний «спец». Судячи з усього — не тільки футбольний…
На цьому турнірі, як і на багатьох інших, ставлення репортерів згаданого ресурсу до наших спортсменів вельми позитивне. Інколи, здається, навіть приязне, компліментарне, улесливе. Трохи запопадливе. Навіть тоді, коли, керуючись професійними стандартами, треба було за ті чи інші ігрові недоліки «врізати правду-матку». Не раз задумувався: звідки раптом така лояльність, симпатія, любов до нас у представників країни, яка дивиться на українців через ракетний приціл? У минулу п’ятницю я нарешті зрозумів, у чому причина.
Уже коли наші хлопці вели у рахунку, коментатор раптом взявся з’ясовувати їхній, так би мовити, родовід. Наголосив, що один український футболіст народився у Донецьку, інший — у Криму. Ще інший — у Ленінграді. Саме так і наголосив: не у Санкт-Петербурзі, а у Ленінграді. Тобто у місті із радянського минулого.
Всі карти розкрив цей «незаангажований» оглядач, коли почав згадувати, скільки легендарних майстрів радянському футболу дала… Ні, не Україна! А (цитую автора) Українська радянська соціалістична республіка!
Задум цього спецпропагандистського пасажу більш, ніж очевидний. Мільйонам телеглядачів, найперше — українським, нагадували, що вони родом із срср. З однієї, так би мовити, «колиски», з одного суцвіття «братніх народів». Мовляв, робіть висновки, шановні, як у ті часи жилося нам разом добре…
Тож коли чуєте фразу «спорт поза політикою», не вірте тим, хто це каже. Транслятори ідеологічних кліше брешуть. І свою чи чужу участь у спорті використовують задля великої імперської політики. Немало таких «нейтральних» спортсменів і спортчиновників є і у нас. У них, яким наша держава дала все, не піднімається язик допомогти чи бодай подякувати Україні. У них очі запалюються при згадці про росію, її православіє. Вони не назвуть росію агресором, навіть коли вона бомбить його рідне місто. Вони ніколи не скажуть, що Крим, Донецьк, Луганськ — українські, а тепер — тимчасово окуповані росією. І далі марять ленінградами-сталінградами…
Роблять це зовсім невипадково й ті, хто бере до рук мікрофон і намагається заволодіти гігантською аудиторією. Говорять нібито про футбол, а виходить «топорная» пропаганда, один з інструментів кремлівської війни. Маймо це на увазі, коли вмикаємо безплатні чужомовні канали…
