«Медики, які мене рятували під час поранення, сказали, що їм потрібен РЕБ. Як можу про них забути?»

60-річний Джон Ющенко — канадієць українського походження (однофамілець експрезидента Віктора Ющенка). Його дід і баба — уродженці Тернопільщини. Ще у дитинстві батько Джона навчав його української мови… Коли 2014 року розпочалась Антитерористична операція, Джон не знаходив собі місця, так переживав за Україну. Нон-стоп слухав новини з фронту. Тоді вирішив покинути високооплачувану роботу на канадському заводі і приїхав в Україну як волонтер. Ремонтував для 80-ї Окремої десантно-штурмової бригади важку техніку. Далі була служба в ЗСУ за контрактом. А коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Джон пішов на війну добровольцем. П’ять років у ЗСУ називає найкращими у своєму житті!

Журналістка «ВЗ» зустрілась з Джоном Ющенком у Львові. Розповів про службу в ЗСУ, своїх побратимів… У кожному його слові відчувається любов до України. Джон не дозволяє нікому навіть погано думати про нашу країну! А ще розповів про свою трирічну донечку Надію, яка є його надією на краще майбутнє.

— Коли в Україні почався Майдан, я розумів, що маю щось робити, — каже Джон Ющенко (добре розмовляє українською). — Тоді почав волонтерити. На той час я ще працював механіком на заводі у Канаді, дуже добре заробляв. Але я думав так: як можу говорити, що я українець, якщо сиджу на дивані, плачу за Україною, заробляю і ніц не роблю… І я вирішив, що таким українцем я не хочу бути.
Як волонтер я ремонтував для 80-ї Окремої десантно-штурмової бригади важку техніку (за фахом я спеціаліст з ремонту локомотивів). А 2015 року президент Петро Порошенко підписав закон про те, що іноземці легально можуть служити в ЗСУ. Я зрозумів, що це моя доля! Попрощався з родиною, сказав їм, що маю бути в Україні, і поїхав… 2016 року я продав усе майно в Канаді, і вирішив, що буду жити й служити в Україні.

Джон Ющенко розповів, що зі своєю дружиною, уродженкою Львова, він розлучився. У них було прекрасне життя, доки не прийшли москалі… Колишня дружина залишилась у Канаді, а Джон поїхав на службу в Україну.

— Побратими вас не підколювали — у вас колоритне прізвище?

— Була смішна історія… 2015-го я був у Житомирі у навчальному центрі. Усі вишикувались у ряд. Загалом було близько 400 осіб. Командир каже: «Ющенко!». «Я!» — відповідаю, але розумію, що є ще один Ющенко. Потім я дізнався, той народився у Сибіру. Далі чую: «Тимошенко!». Якийсь жартівник каже: «Янукович!». Нарешті черга дійшла до мене… (усміхається. — Авт.).

Я знаю, що мій дід, Іван Ющенко, під час Першої світової війни воював за Канаду. А перед війною, 1912 року, покинув дружину і сина в Україні. Можливо, шукав кращої долі за кордоном. Сина теж звали Іваном. Про їхню долю дотепер нічого не знаємо… Але в Україну дід більше не повернувся, бо більшовики його б одразу розстріляли.

— 2016-го усі отримали контракт, окрім мене, — продовжує розмову Джон Ющенко. — На той час я був у Житомирі у навчальному центрі. У військкоматі не знали, як мене оформити, я був у них першим іноземцем… Окрім того, згідно із законом України, іноземці можуть перебувати на території держави 90 днів. А навчання тривало понад сто днів. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність…
Та коли я працював волонтером у боксі, ремонтував важку техніку, до мене підійшов полковник Ковальчук, подякував за службу і сказав, якщо мені буде потрібна допомога в Україні, звертатися до нього. Я про це не забув (усміхається. — Авт.). Сказав у військкоматі, щоб зателефонували до полковника Ковальчука. «Ти знаєш Ковальчука?» — скептично спитали у військкоматі. Але все ж подзвонили до нього, тож контракт на три роки я мав вже наступного дня.

— Джоне, розкажіть про вашу службу в ЗСУ? Важко було?

— У навчальному центрі в Житомирі сказали, усі, хто має зріст 1 м 80 і вище, буде служити в артилерії. У мене зріст 1 м 78, тому мене взяли танкістом. Я служив в станиці Луганській, у Пісках… Був танкістом три роки. Було важко, але все залежить від мислення. З хлопцями ми любили жартувати. Вони мене називали «Шерифом» (усміхається. — Авт.). У мене були такі чорні окуляри, як у шерифа… Ще один мій позивний — «Гарний». Я за віком був найстаршим, а той, що був молодшим, мав позивний «Старий». А я був просто «гарний» (усміхається. — Авт.).

Перед виїздом на завдання (а це було переважно вночі), я завжди молився. Якщо Бог зі мною, значить, все має бути добре! Так і було.
Зустрічався недавно зі своїм екіпажем, вони були у відпустці. Всі живі! Окрім медика Валерія Чорного, який зі мною служив, — він загинув. Молодий, гарний. Я відвідав його могилу на Кіровоградщині. Поспілкувався з його мамою.

— Коли почалася повномасштабна війна, ви пішли на фронт добровольцем…

— Я на той час був вдома, на Івано-Франківщині. Ще коли служив в АТО, купив там будинок. У пріоритеті був краєвид і ціна… Зранку 24 лютого 2022-го дзвонить до мене друг і каже: «Дивись новини!». Я у той же день поїхав у військкомат (сумка у мене була вже складена). Мені на той час було 58 років… Спершу мені сказали служити на Івано-Франківщині, там, де я живу, але потім все ж взяли у «вісімдесятку». Я сказав, що раніше там служив, мене чекають! У «вісімдесятці» служив аж до поранення…

У вересні 2023 року, під час одного з виїздів у село Кліщіївку (Донеччина), осколок від міномета прилетів мені у чоло (Джон показує шрам на лобі, який залишився у нього з того часу. — Авт.). Я бачив, як той осколок летів… Навіть секунди не минуло. Ми часто там їздили, цю дорогу я називав дорогою смерті… Далі був шпиталь.

— Що ви зрозуміли за час служби про Україну та українців?

— Увесь світ тепер знає про Україну та українців. Знає, який сильний дух в українців! Я коли звільнився з заводу і поїхав в Україну, італійці, які зі мною працювали, мене запитували: «Ти їдеш на війну, хочеш померти?». Багато хто навіть на карті не міг знайти Україну…

— Ви тепер знову волонтерите…

— Медики, які мене рятували під час поранення сказали, що їм потрібен РЕБ (антидронова система). Як я можу про них забути? Зроблю все можливе, аби вони мали РЕБ.

Зі мною у «вісімдесятці» служив Олександр Юрченко з Черкаської області. Орки його вбили. Йому було 32 роки. Я зустрічався з його мамою, «сидить» на таблетках. Це був її єдиний син. Його не могли ідентифікувати. Я мав фото його татуювання. За цим тату його й упізнали… Мама поїхала забирати тіло, яке було без голови…

— Війна дуже вас змінила?

— Не хочу зустрітися на вулиці з росіянами, бо не знаю, як можу з ними повестися. Я страшенно не люблю їхній «язик»… Якщо хтось, наприклад, у магазині розмовляє російською, я розвертаюся і йду геть. Коли був малим, ходив у Канаді до суботньої школи, там вчив українську мову. Та школа дотепер існує.

— Ви сумуєте за Канадою?

— Сумую лише за лісом та озером. Але в Україні я як у раю! (усміхається. — Авт.). Нікому не дозволяю погано говорити про Україну. Якщо комусь щось не подобається, йди і роби краще! Якщо не подобається влада, йди і змінюй владу!

— Хочу запитати про ваших дітей…

— У мене три доньки. Ванесса і Джесіка — від попереднього шлюбу, живуть у Канаді. Моя гордість — трирічна Надія. Вона моя надія на краще майбутнє. Донька зараз з мамою у Канаді.

— Чи полюбилася вам українська кухня?

— У Канаді немає національних страв. Я, наприклад, люблю італійську пасту. На Різдво ми зазвичай готували індичку. З української кухні люблю все: банош, вареники, борщ… Особливо люблю сало з чорним хлібом.

Примітка автора: *РЕБ — радіоелектронна боротьба, тобто йдеться про пристрої, що допомагають боротися з ворожими дронами.