«Я продаю не стільки виріб, як емоцію»

Людмила Лавровська народилася і постійно живе у Чернігові. До повномасштабного вторгнення росії в Україну працювала у торгівлі. 43-річна жінка каже, що її Чернігів — найгарніше місто на Землі, тому навіть, коли почали летіти перші бомби на її рідний Чернігів, не мала наміру його покидати. Сподівалася, як і більшість українців, що ця війна дуже швидко закінчиться, і Перемога ось-ось прийде…

— До повномасштабного вторгнення я працювала у салоні краси адміністратором, — розповіла журналістці «ВЗ» пані Людмила. — У салоні, коли випадала вільна хвилина, робила прикраси — брошки, кольє. Частину із зробленого залишала собі, дарувала друзям, а якщо хтось хотів купити, то із задоволенням продавала.

За словами жінки, такі прикраси вона почала робити ще 5 років тому. У Чернігові є відома Алея тюльпанів. Чернігівські майстрині облюбували собі це популярне місце, і приходили зі своїми столиками, на яких розкладали власні вироби.

Про мініярмарок на Алеї тюльпанів знали не лише жителі міста, а й туристи.

— Одного разу задумалася: а чому я не можу вийти і продемонструвати свої вироби на цій алеї? І почала виходити у вихідні з власними прикрасами. А далі прийшов ковід, який зачинив нас усіх по домівках. І моє хобі мене у цьому затворництві просто рятувало. Робила прикраси, виставляла в Інстаграмі. А далі настали чорні дні - до нас вторгся російський агресор. Знаєте, ще 2014-го, коли росія напала, ми знали, що у нас війна, але ж ми цього жаху не відчували повноцінно. Я подружилася з дівчиною, яка приїжджала у Чернігів з Горлівки, що на Донеччині. Вона ще тоді казала: «Ти взагалі не розумієш, що це таке — війна. Бо у вас такого ще не було. А ми вже знаємо, що це таке». І я справді не розуміла. Бо у нас у той час і фонтани ставили, і плитку клали, і економіка начебто розвивалася… А коли 24 лютого прилетіли перші ракети, я зрозуміла: ми стали тією ж Горлівкою. Ховалися у підвалі. Через 10 днів з підвалу і виїжджали. Думала, насамперед, про безпеку свого 11-річного сина. Мої всі вироби, матеріали та інструменти залишилися у салоні краси.

Родичі запросили Людмилу зі сином до Тернополя. Знайшла магазин, купила новий інструмент і взялася за своє улюблене хобі, яке заспокоювало. Але її прикраси набули іншого сенсу — вони стали патріотичними. Перші дві брошки — це був прапор і мапа України. Перша брошка з Тернополя поїхала до Варшави.

— З яких матеріалів виготовляєте прикраси?

— З різних, але вони мають бути високої якості. Це і перлини та кристали Сваровскі, і японський бісер, і перо страуса, додаю трохи чеського скла.

Два місяці Людмила Лавровська зі сином жили у Тернополі. Жінка каже, що родичі - чудові люди, тепло приймали, але вона мріяла повернутися додому. «Коли нападники відійшли, інші потопилися у нашій Десні, ми повернулися додому», — каже жінка.

— Я розуміла, що повинна допомагати армії. У вартість кожної моєї брошки закладено донат. Щомісяця віддаю частину від свого прибутку на ЗСУ.

— Це скільки?

— Іноді 10 відсотків, іноді й більше. Це може бути 1000 гривень, був випадок, що й 5 тисяч задонатила. Усе залежить від продажу. Окрім того, я допомагала і жителям Чернігова, оскільки наше прикордоння дуже постраждало, точніше, агресори розбомбили приватний сектор, люди залишилися без даху над головою і одягу. Волонтери збирали кошти на потреби першої потреби для них.

— Яка цінова політика ваших виробів?

— 20−35 євро коштує брошка. Усе залежить від складності прикраси. Я продаю вироби українським жінкам, які живуть за кордоном. Продаю не так виріб, як емоцію. Мої брошки розлетілися по всьому світу — у США, Канаду, Нідерланди, Швейцарія, Швеція, Люксембург, Нова Зеландія, Австралія, Франція, Велика Британія, Данія тощо. Усі вироби виготовляю сама. Кожну бісеринку пришиваю вручну — вона не відпаде. Ця робота вимагає більше часу. Якщо це кристал, тоді на брошку йде менше часу. До прикладу, Тризуб вимагає багато часу і вміння. Ця брошка — двостороння. Треба так зробити, щоб з обох боків Тризуб виглядав однаково. Але я зосереджуюся на виробі, на точності. Це відволікає від того жаху, у якому ми щодня живемо.