«Ангел Степан» із Моршина

Вони обидва дуже молоді, майже ровесники. Схожі між собою високим почуттям обов’язку і відповідальності. Незнайомі, раніше не бачилися, але споріднені душі. Їхні домівки в Україні за якихось сорок кілометрів одна від одної. А випало їм переткнутися в екстремальних умовах у далекій чужині. Один підставив плече іншому. Як звикли це робити раніше кожен з них на своєму місці…

Богдан — офіцер-десантник із ле­гендарної 95-ї бригади, кавалер ордена Богдана Хмельницького. З перших днів повномасштабного росій­ського вторгнення був на фронті. Спо­чатку під Горлівкою, а потім їх перекину­ли зупиняти прорив ворога під Ізюмом. Там його рота потрапила у засідку. Лей­тенант був у перших рядах тих, хто пішов на прорив. Своїм прикладом запалював побратимів. У тому бою його важко по­ранило чергою з кулемета. Ледь живого Богдана доправили у Лиман. А звідти — у госпіталі Дніпра, Києва, Львова. На реабілітацію повезли у Німеччину. Та після піврічного лікування прогрес виявився незначним: пальцями на руках ще сяк-так рухає, а от ноги… Без сторонньої до­помоги не обійтися.

Степан — молодий український під­приємець у Чехії. Давно працює за кор­доном, але думками постійно в Україні. Активно включився у допомогу фронто­викам, цивільним, які постраждали від війни. Разом із братом своїм транспор­том, своїм коштом перевозили до укра­їнського кордону допомогу від таких же діяльних волонтерів з Німеччини: ліки, теплий одяг, харчі, засоби гігієни. На зво­ротному шляху так само безплатно вози­ли в Європу українських біженців.

Доля розпорядилася так, що цим не­знайомим хлопцям суджено було зустрі­тися.

Сказав лікарям: я таки встану!

Прикутого до лікарняного ліжка Бог­дана втомлювала невизначеність, злила безпорадність медиків. Німецькі світила з жалем прирікали його на інвалідний ві­зок, а він хотів більшого. В очі казав їм: ось побачите — я таки встану! На мені ще дисертацію захистять!

Війну за власне здоров’я Богдан ви­рішив продовжити в Україні. Мама Марія зібрала всі свої заробітчанські заоща­дження, знайшла сучасний реабілітацій­ний центр. Одна доба відновного ліку­вання там коштує чиїсь дві місячні пенсії, але ця жінка не хотіла рахуватися з ви­тратами — лиш би її син якнайшвидше одужав. У Львові найняли спеціалізовану медичну бригаду, яка перевозить важко­хворих, у тому числі з-за кордону. І виру­шили з-під Штутгарта до України.

Той день був просто мерзенним. Хо­лодно, сиро, слизько, з неба сіє мжичка. А тут ще на півдорозі, неподалік Праги, двигун у «швидкій» забарахлив — вий­шов з ладу генератор. На акумулято­рі протягнули недовго. Ніч, чужа країна, чужі люди. Було сподівання, що іноземне авто на «аварійці» помітять патрульні по­ліцейські й допоможуть вийти із ситуації. Її погіршувало те, що у Богдана, який ле­жав на каталці, підвищився тиск…

Ковтаючи сльози, Марія молилася про допомогу. І вона несподівано прийшла. Раптом їхню нерухому «швидку» на узбіч­чі обігнало якесь авто, взяло вправо і зу­пинилося. Розвернутися не було як, тож водій десь добрих пів кілометра їхав за­днім ходом, щоб добратися до місця «НП». Серце підказувало йому: там якісь негаразди. Від водіїв «швидкої» цей хло­пець — українець із Моршина Степан — ді­знався про причину зупинки та про особу пацієнта у салоні. І його втома від влас­ного напруженого трудового дня немов­би кудись поділася…

— Глибокої ночі цей хлопчина почав об­дзвонювати найближчі готелі, де нас усіх могли би поселити, — згадує пані Марія. — Коли вже їхали туди, домовлявся те­лефоном зі станцією техобслуговування, щоб там відремонтували нашу машину. Вчепив її на трос і потягнув на сервіс… Виснажені, ми добре відпочили у затиш­ному готелі. А коли зранку я хотіла розра­хуватися за нічліг і за сніданок, на рецеп­ції нам відповіли: за все вже заплачено. Я зрозуміла, хто той добродійник.

Згодом Степан доставив наш авто­мобіль зі справним генератором. Від­ремонтував його своїм коштом. Я була вражена. Збираємося їхати додому, про­щаємося. Обіймаю Степана і кажу: «Ви — наш рятівник, наш ангел…». А він та­ким благальним поглядом просить мене прийняти ще одну свою допомогу — 200 євро. Каже: все, що можу наразі. Навід­різ відмовляюся. А Степан мені: «Вашо­му Боді гроші на відновлення ой як бу­дуть потрібні…»

Пані Марія жалкує, що не встигла за­питати прізвище цього хлопця. І розпо­віла нам ще одну дуже делікатну деталь цієї зустрічі. Її син Богдан, розчулений виявом такої уваги від свого ровесника, перепитав у мами, чи вона справді не взяла у Степана його грошей — мовляв, той і так потратив на допомогу їм шале­ну суму. Щоб не хвилювати сина, пані Марія відповіла ствердно — не взяла. А тепер мусить піти до церкви і ще раз ви­сповідатися. Бо сказала синові неправ­ду…

Ми перед нашими воїнами у великому боргу

Нам вдалося розшукати у Чехії отого «доброго ангела Степана». Хлопець не приховував хвилювання від подорожньої зустрічі.

— Я не міг вчинити інакше, — каже уродженець Моршина. — Не уявляю, як би я тієї ночі лежав у своєму тепло­му ліжку, а ці люди залишались би на­одинці зі своїми проблемами. Бодя — моїх років. На фронті залишив своє здоров’я. А я, і тисячі таких, як я, — у безпеці. Ми перед цими людьми у ве­ликому боргу. Чим можу, тим допома­гаю їм. Я піду на роботу — Бог дасть, зароблю. А у Боді зараз трохи гірша си­туація. Він не може зараз собі зароби­ти. А йому потрібні кошти на реабіліта­цію. Моя допомога — мінімальна річ, яку міг зробити. Мама цього воїна не хоті­ла брати грошей, але я наполіг. Так ви­йшло, що тієї ночі я майже не спав. Моя мама дуже хвилювалася через те, що мене не було вдома. А коли дізналася, в чому причина, розплакалася і попро­сила: «Допомагай, Степанку! Роби, щоб у цих людей все було добре!».

У той вечір, продовжує Степан, у мене було багато несподіваного. Я вза­галі не повинен був їхати тією дорогою. По прямій до Праги міг їхати 30−35 км, а я чомусь вирішив їхати трасою, яка тяг­нулася майже 50 км… Випадково, кра­єм ока помітив машину на українських номерах. Випадково зупинився. Їжджу дуже багато, бачу багато наших машин. Ніколи не відчував потреби зупинитися, але того вечора щось мені підказувало це зробити…

Користуючись нагодою, я, журна­ліст, хотів би подякувати батькам «ан­гела Степана з Моршина» за пре­красне виховання сина. Достойний українець! Степан, до речі, дуже ві­рить, що справи у нашого лейтенан­та складуться якнайкраще. Що Бодя одужає, і одного разу приїде до Пра­ги випити з ним смачного чеського пива…