Вирощував із мамою квіти. Попри інвалідність, вмовив знову відправити себе на фронт…

Львівщина віддає останні почесті 27-річному захиснику України зі Старого Самбора Василю Пелишу. Від отриманого біля села Костянтинівки на Донеччині важкого поранення у голову відважний воїн помер днями у лікарні Дніпра. Аграрій за фахом, цей хлопець ще 2014 року, з початком російської агресії, узяв до рук зброю. Через вісім зим, коли війна розгорілася ще дужче, знову без вагань став до оборони України. Хоча на той час автомата в руках тримати вже не міг…

Щоб не потрапити у полон, хотів себе підірвати гранатою

Історія життя цього юнака приголомшує карколомними вивертами. Студент, майбутній землевпорядник, він помчав з друзями на Майдан, був на ньо­му у найважчі моменти. А зго­дом, коли росія окупувала Крим і стала зазіхати на наші східні терени, влився до доброволь­чого батальйону «Айдар», вою­вав на Луганщині. Там і відбу­лося те, що радикально змінило його життя.

Ось що писав про це «Висо­кий Замок» вісім років тому.

«Біда з Василем сталася 26 серпня. У боях під Новосвіт­лівкою важко поранили товари­ша. Хлопці взялися везти його до найближчої лікарні у Хря­щуватому. По дорозі потрапи­ли у засідку «колорадів». Ма­шину обстріляли з підствольних гранатометів, потім у неї вці­лив танк. Отямився, поране­ний, коли довкола все горіло. З живих, що їхали у салоні, за­лишився сам. Стікаючи кров’ю, відповз від підбитої машини, в якій вибухали боєприпаси. Ду­мав і себе підірвати гранатою, щоб не потрапити у руки воро­га. А потім вирішив пробирати­ся до своїх. Пошкутильгав до найближчої позиції, думав, що там — українські бійці. Побачив­ши людей з автоматами, крик­нув: «Я — свій, з «Айдару»!». А йому у відповідь: «Да какой ты, на х.., свой?». «Свої» виявилися бойовиками.

Подумки приготувався до розстрілу. А його, хоч волів кра­ще померти, узяли в полон. Били прикладами по всьому тілу — так, що відчував кожну кісточ­ку. Здерли одяг і аж заскреготі­ли зубами, коли на правій руці Василя побачили ненависне їм татуювання «Слава Україні!». Його галичанин зробив місяць перед тим у художників з Май­дану (на лівій руці намалювали тризуб). Мама була категорич­но проти цих наколок, пережи­вала, що ними Василь на фронті може видати себе. Ніби відчува­ла, що станеться лихо…

Уздрівши гасло на руці по­лоненого «айдарівця», один із терористів (за деякою інфор­мацією — найманець із Сербії) витягнув із танка сокиру, шарп­нув Василя за руку і рубонув по ній майже при плечі.

Скривавленого хлопця бойо­вики кинули на танк і відвезли у своє розташування, місяць зну­щалися з нього. Цивільні меди­ки у Луганську, які зашивали об­рубану руку, ледь не мліли від побаченого. І дивувалися стій­кості українського солдата. Зго­дом терористи обміняли Ва­силя на одного з родичів свого ватажка".

Із воїнів — у волонтери

На малій батьківщині Василя зустрічали як героя — короваєм, квітами. Найперше ступив не до рідної хати — до церкви. Вкритий державним прапором, трива­лою молитвою дякував Всевиш­ньому за щасливе повернення.

Довго поправляв здоров’я у госпіталі - турбувало ще й пора­нене коліно. І терпляче чекав на біонічний протез, що, як запев­няли іноземні фахівці, майже за­мінить втрачену руку. Час пока­зав, що без протеза почувався краще, природніше…

Із перших своїх післяфрон­тових днів Василь Пелиш за­нурився у волонтерство. До­бре знав, що саме потрібно воїнам на передовій. Щойно зажили рани, почав возити по­братимам теплий одяг, маску­вальні халати, інші потрібні речі. Брав участь у багатьох акціях на підтримку воїнства. А ще вва­жав своїм обов’язком віддати останню шану загиблим края­нам. Ми не раз бачили Василя на похоронах захисників Украї­ни — їздив вклонитися їм у різні куточки країни.

З початком повномасштаб­ного вторгнення росіян в Украї­ну знову подався туди, де вирі­шувалася доля держави. Як це було, ми дізналися від його по­братимів, від найріднішої люди­ни.

Не переносив показухи

Ростислав ПАВЛИЧАК, учасник російсько-україн­ської війни, волонтер

Ми з Василем у складі 31-ї Сотні були на Майдані, потім ра­зом воювали у добровольчому батальйоні «Айдар». Комуніка­бельний. З ним було легко спіл­куватися. Водночас у серйозних ситуаціях, як ми казали — «дві­жах», поводився відчайдушно. Він один з тих, хто не дав роз­ростися харківському антимай­дану. Завжди опинявся там, де було тяжко, не уникав складно­щів.

Знав його щирим, справед­ливим і водночас скромним. Не переносив показухи. Сильно образився на одного зі своїх ко­лишніх товаришів: той вирішив іти у депутати і на рекламному плакаті розмістив спільну фото­графію з Василем — не питаючи згоди у нього. Ці білборди по­розвішував по всьому району. Виглядало, що використав Ва­силеве поранення зі своєю ме­тою…

Мій побратим повсякчас жив Україною. Його очі світилися гордістю, коли на виготовлено­му для нього протезі побачив герб-тризуб.

Обманув військкоматівців — сказав, що повнолітній

Олег ОБЛОЧИНСЬКИЙ, учасник російсько-україн­ської війни

Я поважав Василя за його на­дійність. Міг звернутися до ньо­го з будь-якого приводу. Та й навіть без такого звернення він завжди допомагав. Коли по­чалося повномасштабне втор­гнення росіян, я і мої побрати­ми, зайняті відбиттям ворожого наступу, не мали змоги подба­ти про своїх дітей під Києвом, який у той час атакували орки. А Василь, нікому з нас нічого не розповідаючи, разом з моєю мамою взяв і поїхав туди, до­правив дітей у безпечне міс­це на Львівщині. Хоча йому, лю­дині без руки, це було зробити нелегко. Зворушувало і те, що коли я лежав у госпіталях (лі­куюся там і досі), він привозив мене додому…

Познайомився я з Василем під час Революції Гідності. Йому ще не було 18-ти, як потрапив на фронт. Обманув військкома­тівців — казав їм, що він повно­літній.

Це була людина високих принципів. Людина з великої літери, яка відповідала за свої слова і вчинки. Хоча був мо­лодшим від нас, багато в чому перевершував досвідченіших. Коли після Майдану виникла по­треба захищати Україну на схо­ді, ні хвилини не вагався. Ні про яку зарплату, пільги не було й мови…

Після війни він закінчив Аграрний університет, займався садівництвом, вирощував дере­ва-квіти. Я зі своїм шваґром за­мовляли у нього туї, інші деко­ративні рослини. Попри це своє заняття, постійно цікавився життям свого батальйону, спра­вами побратимів, допомагав їм.

Василь мав кілька бойо­вих нагород, але не чіпляв їх на форму, не хизувався ними. Він і протеза не хотів носити. Не про­сив ні від кого жодної помочі. Злився, коли йому пропонува­ли допомогу. Не хотів, щоб його сприймали як інваліда. Єдине, що просив мене, — зав’язати шнурки на кросівках.

Це була людина життя! Усе любив, від усього «балдів». Брався за будь-яку роботу. До­помагав усім. Навіть бетон мі­шав. Останній раз подзвонив: мені потрібна сітка, щоб пересі­яти пісок на будові…

Він так вірив у нашу Перемогу…

Тетяна ВІЧИСТА-ПЕЛИШ, мати

З початком великої війни мій Василько вступив у Самообо­рону Києва, а потім потрапив у найгарячіші точки. Інвалід, але знову пішов на фронт! Моя ди­тина домоглася, щоб її знову взяли туди…

Василько дуже хотів допома­гати побратимам. Він все лівою рукою робив: писав, кермував, завантажував, розвантажував. Дружина пішла разом з ним слу­жити, щоб йому допомагати.

А до того разом зі мною ви­рощував квіти: тюльпани, нарциси, хризантеми. На моїй ава­тарці у соцмережах фотографія цих квітів. Коли почалася війна, Василько сказав: «Я повинен і далі допомагати нашому вій­ську». Просив про допомогу у во­лонтерів, у тому числі - з Канади. Писав їм, що потрібно для їхньої військової частини — і незабаром усе це вони отримували.

Як тільки почалася друга війна, Василь помчав машиною до Києва і привіз звідти малюків свого побратима. Казав мені: «Мамо, треба їхати по дітей — там стріляють…»

На фронті Василь був зі сво­єю машиною. Розвозив воїнам усе, що було потрібно. Його «Пежо-308» десь з місяць тому потрапило під обстріл «іскан­дерів», було розбите вщент. Але він про це не шкодував. Казав: «Не біда, то все метал. Головне — допоміг хлопцям, багато чого їм підвіз…»

Через проблеми з рукою Ва­силько їздив машиною з авто­матичною коробкою передач. Дуже добре водив авто, дотри­мувався всіх правил. Був кра­щим водієм від тих, у кого є оби­дві руки.

Ніколи не повірю, що мого Василька більше нема. Він так багато мені хотів допо­могти. У нього стільки пла­нів було. Він так вірив у нашу Перемогу…