«Я поруч — навіть коли далеко»

6 листопада минає дев’ять днів, як цей світ покинув військовий медик, майор ЗСУ Антон Шевчук з позивним «Растішка». Він витягував з поля бою поранених бійців, але своє серденько 36-річний майор врятувати не зміг.

Він був учасником Револю­ції Гідності, виганяв воро­га з України з перших днів 2014 року, захищав Донецький аеропорт. Попри поранення, після реабілітації знову повер­тався туди, де на його допомогу чекали поранені військові, які на передовій захищають Україну.

Оксана Рубаняк з позивним «Ксена» розповідала, що Антон у званні майора разом із солда­тами заступав на бойові позиції, бо не міг допустити, щоб через нестачу кадрів загинули бійці. Своїм прикладом показував, що і майори сидять в окопах. «Він був справжнім, щирим, людя­ним, ідейним, — розповіла мені Оксана Рубаняк. — Зі стійкими моральними принципами. За­вжди боровся за справедли­вість, навіть якщо його позиція могла нашкодити йому особис­то. Легко ставився до непро­стих ситуацій, мав впевненість, що здолає будь-які проблеми. Таких щирих і простих людей зустрічаю з кожним роком все менше. Тому знайомство з Ан­тоном, дружба і спільна служба були мені за щастя».

Не може повірити у те, що Ан­тона більше немає, і його дру­жина — Ліля.

— Він завжди буде поруч, — Ліля не приховує сліз. — Антон часто надсилав мені квіти. І в букеті була листівочка «Я поруч — навіть коли далеко».

Ліля Шевчук — начальник від­ділу спортивно-масової роботи Білоцерківської міської ради. У Білу Церкву перебралася зара­ди коханого, коли він був заступ­ником начальника військово­го госпіталю, звідки «Растішка» поїхав на війну. До речі, позив­ний отримав ще під час Майда­ну. Побратими охрестили Шев­чука «Растішкою», ймовірно, вирішивши, що, тільки вживаю­чи йогурт, можна сягнути майже двох метрів зросту, як у Анто­на. Спочатку Шевчук із друзями охороняв сцену, з якої виступа­ли учасники Майдану, а 30 лис­топада став співорганізатором Першої сотні Майдану.

І Антон, і Ліля свого часу жили у Червонограді (тепер Шептицький), познайомилися у 2014-му у соцмережах. Антон тоді був в АТО, йому було 26 ро­ків, їй — 25. Багато спільних зна­йомих, море тем для цікавих розмов. Згодом Ліля поїхала за кордон. Але далека відстань не поставила крапку у їхніх стосун­ках. Через вісім років, мабуть, сам Всевишній вирішив цих за­коханих поєднати.

У часи коронавірусу Ліля по­вернулася в Україну. Антон при­їхав у службових справах до Львова, де народився, а вже че­рез день — у Червоноград, де провів дитинство і юність. Зу­стрілися, випили кави, зрозумі­ли, що мають бути разом.

— Він мені подобався ще з 2014-го, — каже Лілія. — Його не­можливо було забути. Коли у нас були стосунки на відстані, Антон запропонував, щоб я перебра­лася до нього — у Білу Церкву. У моєму житті було багато переїз­дів, тож мені спакувати валізку і поїхати за своїм коханням було легко. Це було у липні 2022-го. 28 лютого 2024-го офіційно ста­ли чоловіком і дружиною.

Ліля уявляла, що Антон буде працювати у військовому госпі­талі, вона — вдома чекатиме на нього. А поруч — величезний со­бака Фердинанд породи італій­ський кане-корсо — вірний друг її коханого. Одного разу коха­ний повернувся з роботи і ска­зав: «Ти мене відпустиш? Лише на три місяці. Там на мене чека­ють хлопці».

Антон мене залишив у чу­жому місті зі своїм величезним Фердинандом, що важив більше від мене. Сподівалася, що він скоро повернеться, але це було не на три місяці. Спочатку Запо­різький напрямок, де він служив у 82-й бригаді. Антон завжди за­певняв: у нього все добре. Обе­рігав нас від стресів.

Але була одна домовленість: щоранку Ліля отримувала від коханого голосові повідомлен­ня: «Доброго ранку, сонечко. Спокійного тобі дня, кохана. У мене все добре». Це означало, що Антон живий.

— Антон був дуже романтич­ним, — зітхає Лілія. — Попри те, що був великим і сильним, у душі це було таке сонечко… Про таких кажуть: як за кам’яною сті­ною. Стільки доброти, щедрості і позитиву було в одній людині. Завжди робив так, щоб я відчу­вала його присутність. Навіть коли був дуже далеко. У мене завжди були букети квітів — без приводу, просто так. Навіть вос­таннє, коли я приїжджала до нього у Харків… Його відпус­тили на кілька днів, ми гуляли у парку. Кажу: «Як гарно. Тут так багато лілій насаджено. Лю­блю лілії». І коли я повернулася у Білу Церкву, кур'єр приносить величезний букет білих лілій. А у тих квітах листівка: «Я поруч — навіть коли далеко». Коли я за­хворіла, мені додому приноси­ли тістечка — дбав про мене за тисячу кілометрів. При ньому я була маленькою беззахисною дівчинкою. Тепер я маю бути сильною…

— Як Антон освідчувався вам?

— У День святого Валентина попросив, щоб вийшла за ньо­го. Казав: «Поки смерть не роз­лучить нас». Не знаю, для чого він це сказав… Мріяв на мій день народження подарувати мені своє прізвище. Моє свя­то — 20 лютого, однак для Ан­тона це була особлива дата, пов’язана з Майданом, тому ми розписалися 28 лютого.

Коханий обіцяв, що весілля відгуляють після перемоги, бо всі його друзі воюють.

— Ви знали, що у чоловіка хворе серце?

— Для мене це болюча тема. Він нічого не казав. Недавно я знайшла папку з документа­ми — історію хвороби. Ні мама, ні я не знали про хворобу сер­ця. Приховував від нас. Боявся, щоб його не комісували за ста­ном здоров’я, завжди повторю­вав: «На мене хлопці чекають». В його останній приїзд дав мені якусь папку: «Кинь ту папку до документів». Я не дивилася, бо багато різних паперів приво­зив… А коли згодом побачила, жахнулася. В АТО у нього була травма хребта!

— Чи було у вас передчут­тя?

— У мене є відео, це якась містика. Дивлюся і щоразу пла­чу. Мені ніхто нічого не казав, не дзвонив. Я не знала, що його вже нема. Це був понеділок, 28 жовтня. Мені стало зле на роботі. Попросила колегу ви­йти зі мною на вулицю. Вона запропонувала поїхати — по­близу Білої Церкви є дуже за­тишна церква. Поїхали — там справді дуже гарно. Я захотіла сфотографуватися біля фігури ангела, зробила відео. Раптом нізвідкись з’явився великий ру­дий собака. Підійшов і почав мене облизувати, ластитися до мене. Я це відео виставила у соцмережі, але Антон жодним чином не зреагував. Подумала: важкий день, може, на завдан­ні. Пізніше відпише. Наступного дня, коли дізналася, що Анто­на вже нема, згадала про того собаку. Мені здається, це була душа коханого.

— Антона Шевчука 1 лис­топада поховали на Марсо­вому полі у Львові. Це ви так захотіли?

— Ні. Це було його бажання. Про це казав мамі і мені. «Тут мої пацани. Як зі мною щось трапиться, поховайте мене по­руч з ними». Мама живе у Льво­ві. Тут Антон народився.

— Як мама Антона сприй­няла вас — як невістку?

— Зі свекрухою мені пощас­тило. Це — надзвичайна жін­ка. Ми з нею зідзвонювалися щодня. От я зараз у мами Ан­тона вдома. Він був єдиною дитиною. Тепер мій обов’язок — підтримувати її. Мама виховала доброго сина, а мені - найкра­щого у світі чоловіка…