«Нас чекають 5 складних операцій на обличчі»

«Такого ніхто не чекав! Воїн може самостійно приготувати їжу, одягнути протез та вдягнутися — усе це результати більш як року реабілітації Володимира Овсянікова, — повідомили у реабілітаційному центрі Unbroken. — Після вкрай важкого поранення у липні 2023 р. захисник перебував на межі життя і смерті. Уламки посікли все тіло Володимира. Він втратив праву ногу (нижче коліна), праву руку, частину пальців на лівій руці та праве око.

Через п’ять місяців піс­ля поранення його у кри­тичному стані доправили до Львова — у Національний ре­абілітаційний центр Unbroken. У гострий період від Володи­мира буквально не відходила його мама — пані Віра — вчитель­ка фізики та математики, яка водночас встигала проводити онлайн-уроки. Робочий стіл об­лаштувала на підвіконні лікарня­ної палати.

«ВЗ» писав про Володими­ра Овсянікова (позивний — Дру­жаня) з Дніпропетровщини рів­но рік тому. Стаття називалась «Проводжу урок, а син каже: «Мамо, дай водички». Володя був одним з найважчих пацієн­тів у лікарні, йому зробили 38 складних операцій! У чоловіка троє дітей та онучка. Старший син — військовий, служить у Тре­тій окремій штурмовій бригаді.

Рік тому стан Володимира не виглядав обнадійливо. Та коли я побачила відео про нього з лі­карні, була вражена. Він сидів на кріслі колісному, вправно ке­рував «залізною рукою» (про­тезом). Усміхався. Наполегли­вість, сила волі, терпіння і любов та самовідданість його мами — дали нечуваний результат!

Журналістка «ВЗ» поспілку­валась із мамою захисника, 71-річною пані Вірою, яку, без перебільшення, можна назвати героїнею нашого часу.

— Тиждень ми були у Пер­шій обласній клінічній лікар­ні, що у Києві, — розповідає пані Віра. — Приїхали зі Львова до Ки­єва евакуаційним поїздом. Во­лоді зробили усі обстеження та заміри обличчя. Зараз перебу­ваємо у реабілітаційному центрі Recovery. Син рік був лежачим… Але завдяки львівським реабілі­тологам його фізичний стан від­чутно покращився. Зараз пере­сувається на електричному кріслі колісному. Володю навчили ко­ристуватися «залізною рукою».

Він може відкрити пляшку, води напитися, поставити під­пис… Сам одягається та роз­дягається, може одягнути на­віть шкарпетки (для поранених є адаптивні пристрої для столо­вих приборів та шкарпеток. З їх­ньою допомогою значно легше все робити. — Авт.).

На телефоні клацає лівою, те­лефон підтримує «залізною ру­кою» … Їсть лівою. Каже, йому так зручніше, бо протез важку­ватий.

У Львові під час реабілітації Володимир їздив на змагання зі стрільби. З десяти цілей вибив сім. Стріляв лівою рукою, безіменним пальцем. Зі слів матері, син мріє повернутися на службу в ЗСУ.

— Волонтери зібрали для Во­лоді 110 тисяч грн на оплату імп­ланта для реконструкції облич­чя, — продовжує розмову пані Віра. — Нас чекають щонаймен­ше п’ять складних операцій. Во­лоді треба буде вставляти імп­ланти в око, ніс, чоло, вуха… Імпланти друкують на 3D прин­тері. Це — ювелірна робота. Піз­ніше будемо вирішувати питан­ня щодо протеза ноги.

— Я зустріла знайомого ме­дика з лікарні, де ви лікува­лися. Запитала його, як вда­лося так швидко покращити стан Володимира, адже, коли я його бачила раніше, він ле­жав, у нього були страшні болі… Лікар відповів: «Сила волі воїна та допомога мами, яка була весь час із сином у палаті, зробили диво».

— Так, у Володі твердий ха­рактер. Він впертий, наполегли­вий. Вдався в мене… На днях він їде до лікарні своєю «тач­кою» (так пані Віра називає кріс­ло колісне, на якому пересува­ється її син. — Авт.), а лікар його питає: «Володимире, як спра­ви?». «Краще, як до поранення», — відповідає. Він — оптиміст. На­прикінці лютого буде 1,5 року, як ми в лікарні. За цей час я була вдома три дні і шість днів у до­розі. Усі дні була поруч з ним.

— Чи зараз маєте мож­ливість викладати у школі онлайн?

— З 1 вересня я відмовилась від роботи. У мене 49 років пе­дагогічного стажу! Дітям мають викладати молоді та креатив­ні педагоги. Старшим вчителям бракує тієї енергії.

— Скучаєте за дітьми?

— Скучаю! Із загальної гру­пи не вийшла. І колеги, і діти мені часто телефонують. Коле­ги дуже допомагають, підтриму­ють. Отримувала посилки і від батьків, і від колег. Щиро усім вдячна!