ДЗІДЗЬО: «Щоб звернути на себе увагу, треба у публіку кинути камінь»

«Люди у мені себе впізнають»

— Я подивилася ваш новий фільм «Де гроші?». Йшла з дещо скептич­ним настроєм і була приємно здиво­вана, бо очікувала іншого. Мені спо­добалось. Хоч це комедія, але мене пробило на сльозу. Ставили це за мету?

— Ставив за мету підкручувати емо­ції. Фільм для мене — велика можливість творчо висловитися. Це важко зроби­ти: організувати, сам фільм придумати. Спочатку у своїй голові, потім намовити людей, зібрати команду. Коли робив пер­ший фільм, мені сказали: «А ти не боїшся обі… на всю Україну?». Кажу, не боюсь! Помилка для мене — дорога до правиль­ного рішення, до написання своєї книж­ки успіху.

— Єдине, що мені не дуже сподоба­лося, або я не зовсім зрозуміла — це назва фільму. Трохи «топорна», пря­молінійна.

— А воно так в житті і є, отак «топорно», прямолінійно. Коли сперечаєшся з про­дюсером, розповідаєш про свої фанта­зії, а він каже: «Де гроші?». У мене був ви­падок у житті… Мабуть, у кожної людини щось подібне було. Щойно у руках три­мав гроші і не можу їх знайти. Перерив всю хату. Нема. Пішов без грошей. Сер­йозні зустрічі були, а у мене цілий день в голові: «Де гроші?». Увечері дивлюся, а штани були легенько по шві розірвані, і вони впали вниз.

— Цей випадок так запам’ятався, що пішов проєкцією на фільм?

— Так. Це ж вічне запитання: де гроші? Гроші потрібні для того, щоб реалізову­вати мрії.

— Але ж фільм не про гроші…

— Далеко не про гроші. Про талант, який часто зраджуємо. У мене було два рази в житті, коли ледь не зрадив собі. Один раз у дитинстві. Вчився у 5-му кла­сі. Діти їздять на ровері, бавляться, біга­ють надворі, а я ходжу у музичну школу. Не маю дитинства, цілий час вчуся. Кажу мамі: «Мені набридло у музичну школу ходити, більше не піду…» А зранку встав, і мені соромно, що мамі таке сказав.

— А мама що вам на те?

— Мама у мене емоційна, сказала: «Бу­деш вирішувати, коли борода виросте. А поки я плачу за музичну школу, будеш хо­дити». І я закінчив музичну школу, дяку­ючи мамі і тому моменту, коли мені ста­ло соромно перед нею. І другий випадок. Я три місяці стажувався на митниці, мав бути митником. Тоді то було дуже модно. Коли я запитав у мами: що робити, ска­зала «Іди, навіть не думай». Прийшов на­чальник з Києва і побачив, як я вмію все організовувати, йому сподобалось і каже: «Давай до нас». Відстажувався, перечи­тав «Закон про корупцію», якраз мав скла­дати. А того начальника, що мене покли­кав, перевели. І мене вже не було кому курирувати, нікому я вже на тій митниці не був потрібний. Але я зрозумів за ті три місяці, коли плакав у вікно, що це не моє. Моє — це творчість. Головне — не розча­руватися у собі, не опускати рук, не піти туди, де легкі гроші, але де не твоє. Не приміряти чужий одяг і чужі коштовності на себе. Саме про це фільм «Де гроші?».

— І про мрію, яку треба здійснити…

— Так. Але з мріями треба бути обе­режним, бо я переконався, що збуваєть­ся все, просто треба дуже сильно віри­ти у то. Навіть пісню таку написав — «Мені повезло»…

— А чому потрібно бути обереж­ним?

— Щоб мрії не були чужі. Свої мрії мати. Часто хочемо чужі бажання. Багато людей не люблять свою роботу, і від того нещасливі. Я свою професію обожнюю, люблю людей…

— За що ви їх любите?

— Спостерігаю за ними, себе впізнаю у людях. Кожна людина — то я. Завжди див­люсь і думаю: «Чому він так поводиться, чому так зробив?» А потім це все — у ряд­ки пісень. Люди чому люблять ці пісні? Себе впізнають у мені.

— Якою є найкраща риса людини?

— Чеснота, чистота, чесність.

— А негативна?

— Негативною, руйнівною рисою лю­дини є образа. Я не ображаюсь навіть на своїх ворогів. Навпаки, кожна люди­на, яка навіть зробила мені щось недо­бре, змусила мене стати кращим, зрозу­міти це.

У фільмі є фрази, які взяв зі свого жит­тя, наприклад, як заробляються гроші у житті? Заробляються тоді, коли не маєш часу їх тратити. 20 концертів поспіль! Кажу: «Хлопці, зупиніться на заправці хоч, ні помитись, ні нічого. Так не можна». І гроші є, а нічого не можеш купити, бо ми з машини на сцену. І зрозумів формулу: коли працюєш і не маєш часу витрачати гроші, тоді вони заробляються.

— На що ви витрачаєте гроші?..

— Вкладаю у себе, у людей, яких лю­блю. Я люблю робити подарунки… Від­кладати гроші — неправильно. Вони так само псуються.

«З Адою Роговцевою були знайомі у минулому житті»

— У фільмі грає Ада Роговцева. Яка мета була запросити саме її?

— За сценарієм — є стара багачка, в бу­динку якої шукаємо гроші. Хто може її зі­грати? Ада Роговцева! Кажу, вже шукай­те її телефон! Коли маю ідею, не хочу чекати: не цікавить, друга ночі, третя… Ми не були знайомі. І коли перший раз зустрівся, зачитав їй синопсис, подивив­ся в очі і… впізнав її. Колись ми зналися, у минулому житті. І вона впізнала. То хімія відбувається між людьми? Хто я проти Ади Роговцевої? Вона почала зніматися у фільмах у 1958 році. Уявіть собі! А коли ми потиснули одне одному руки, і вона мені сказала «так» — я був щасливий.

— Це було одразу чи вона думала?

— Одразу. До речі, маю мрію, ще ніко­му не розповідав. Попроситись на ма­леньку роль у театрі. Хочу спробувати відкрити у собі нові грані.

— Чого Ада Роговцева вас навчила?

— Вона мене заспокоїла. Що все пра­вильно відбувається. Ми про фільм май­же не розмовляли, розмовляли про жит­тя. Відчував, впізнаю себе у ній. Коли ми писали фільм, то я написав оду Аді: «Як добре, що ми зустрілись з тобою у цьо­му житті, в кіно життя прожили хвили­ни золоті. Хтось так красиво придумав, сценарій написав. На мене ти, на тебе я ціле життя чекав. А ти така, а ти така, така сама, як я. І все твоє, моє життя — кінокомедія… А ти така натуральна у ка­дрі і в житті, за щирі сміх і сльози я дякую тобі. Хто ж так красиво продумав, сцена­рій закрутив, щоб ти мене, а я тебе наза­вжди полюбив? А ти така, а ти така, така сама як я. І все твоє, моє життя — кіноко­медія…».

— Ви їй прочитали?

— Так. Вона плакала…

— Для чого ви робите фільми? Це ж така затратна і важка справа…

— Знову себе пізнаю. Просто розумію, що не можу не займатись цим. Оце від­чуття себе я висловив у новому коротко­метражному фільмі. Його робоча назва «Воля». Напевно, поїдемо з ним на між­народні фестивалі. Це містична драма про те, що людина має згадати. У мене таке враження, що я ціле життя маю щось згадати. У фільмі тільки я і ще двоє лю­дей, епізодично. Це монолог зі собою.

Там є такі фрази: «Пробудись. Згадай, хто ти насправді. Відчуй всю силу і тво­ри. Тільки пам’ятай: час на землі не про­ходить, а минає». Це ключова фраза. І «всі сили світу не розірвуть тієї нитки, яка зв’язує мене і тебе».

«Всім дякую, але і я багато зробив, щоб стати Дзідзьом»

— У мене таке враження, що ви по­чали себе шукати, зокрема і твор­чо. Мені здається, що вам вже на­бридло грати вар’ята. Можливо, настав час себе справжнього показа­ти. Вас Дзідзьо не втомив?

— Не втомив. Дзідзьо мав бути для того, щоб звернути увагу. Як я, бідний хлопець із села, в якого помер тато, мама виїхала за кордон, мав звернути на себе увагу? Ніхто мене не чув. Для того, щоб звернути увагу, треба, як мінімум, у публіку кинути камінь або голосно крик­нути. Течія іде, великий потік. Змусити себе переодягнутися, жартувати — на це ж треба мати сміливість, поборотися зі собою. Соромно… Люди хочуть чути дур­ниці, але стараються самі їх не казати. Ми закомплексовані. Дзідзьо мене роз­комплексував, і людям це сподобалося. Це був мій шанс звернути на себе увагу. У мене була і нецензурна лексика. Таке виговорював. Кузьма якось каже, приїж­джай, щось будемо знімати. Я переодяг­нувся, питаю: «Що говорити?». «Говори щось». Я заматюкався. Дивлюся, Кузь­ма лежить на підлозі — сміється, не може. «Це геніально. В Інтернет заливаємо», — каже… «Та як? А як моя мама побачить, а як священник зі села побачить?». Потім до мене дзвонять професори: «Так клас­но! Це мистецтво».

— Гарно поматюкатись?

— Смачно! Священник каже: «Гарно, але трохи менше матів».

— Розкажіть, як народився образ Дзідзя? Є багато суперечливих міфів. Давайте один раз і на все життя роз­вінчаємо їх. Хто автор?

— Міфи закінчились. Був гурт «Друзі», співаємо по весіллях, шалена популяр­ність. Співали до п’ятої-шостої ранку. З шостої до восьмої треба апаратуру за­брати. Коли дуже втомлений, намагаєш­ся ситуацію розрядити. І я тим старим го­лосом, тим Дзідзьом, почав розказувати анекдоти та різні історії. Всі сміються, всім подобається. Показали Кузьмі, він сказав, що це круто.

— Показали що?

— Пісню. Я зробив ремікс на пісню «Ка­лендар» для Лесика. Під польку, як дід старий співав. Ми показали на Київ, Київ каже: геніально! Кузьма каже: «Можете мою пісню так зробити?». Кажу: «Давай у стилі польки «Старі фотографії на стіл розклади…». Потім: «А ти можеш щось розповідати, якісь історії?». Тоді перша була «Мацьонька». Людям сподобалось, тоді ще не було Інтернету, люди блюту­сом одне одному перекидали. Я це з го­лови говорив, імпровізував. А люди ви­вчали напам’ять.

— Звідки ота борода гротескна?

— А це візажистка каже: «Давай тобі бороду наклею». Що я пережив з тою бородою, ви собі не уявляєте. З Німеч­чини, з Польщі замовляв ті бороди, той клей. Сам себе клеїв, сам здирав. Це та­кий біль. Минуло багато років, і Анатолій Безух (продюсер. — Авт.) каже: «А ти не можеш свою бороду відростити?». Я і не знав, що у мене своя така є…

— А як прокоментуєте, що терно­пільський співак і продюсер Андрій Підлужний сказав, що то у нього вкра­ли цей образ?

— Коли почув таке, почав дізнавати­ся, хто це. Ніхто ні у кого не крав… У ньо­го більше російський Дід Мороз, а у мене такий західний дідо, який міг послати на три букви будь-кого. Всім дякую, хто до­поміг, але і я багато зробив для того, щоб стати Дзідзьом. Дзідзьом називали мого діда-поляка, він був ветлікарем. Пита­ли: «Дзідзьо дома?». Я чув це тисячу ра­зів. Слова «Дзідзьо» ніхто не сприймав. Навіть Кузьма сказав: «Щось не йде те слово». У Києві перепитували: «Что, что? Дзюдо?».

«Одружились трикутник і квадрат…»

— Резонансне було ваше розлучен­ня, колишня дружина Слава дала ба­гато інтерв’ю. Ви мовчали. Яка при­чина розлучення?

— Я знайшов формулу, як пояснити. Одружились трикутник і квадрат, і приду­мали собі ідеальні круглі двері додому. Як можуть жити трикутник з квадратом і ходити додому через круглі двері? Не за­ходиться. Щоб це стало зрозуміло, треба було пожити разом багато часу, бо спо­чатку не відчувається, коли молоді.

— Коли зрозуміли, що «не захо­диться»?

— Коли була пандемія. Зрозумів, що ми різні люди, треба чесно подивити­ся одне одному в очі і визнати. Мене так не влаштовує, я так не хочу. Хочу бачити і себе щасливим, і тебе щасливою. Для цього треба було набратися сміливос­ті. Не думав, що до мене так причеплять­ся. Славу покликали наговорити різних речей. Що я тиран, егоїст, засранець… Якщо мама не дає дитині цукерків, це означає, що мама її не любить? Шоу-біз­нес — непроста штука, я багато вивчив, пройшов, я тільки оберігав. Пісні завжди писав, продюсував, давав гроші. Казав: «Слава, у тебе є унікальна можливість, не така, як у всіх. Просто твори. Якщо хочеш у шоу-бізнес, треба буде гроші вкладати: утримувати команду, платити за зйомки, за макіяж, за пісні… І така рутина цілий час». А було спотворене сприйняття, що я себе створив, тепер давай мене. Ніх­то нікого не буде створювати. Колись ду­мав, що Кузьма має для нас щось роби­ти. Кажу: «Чому він нічого не говорить?». А він собою займався. Я потім зрозумів, через три роки, якщо не візьму кермо у свої руки, не буду сам тим займатись, не буду писати пісні, нічого з того не буде. Мені у голові не вклалось, що у Слави є бажання займатися шоу-бізнесом. Вона

бачила, який я втомлений приїжджав, біль у гру­дях від перевтоми. Треба було чесно сказати мені: «Я хочу бути на сцені».

Але я не міг займатися нею, бо я займав­ся собою. Паралельно не виходить. Коли бу­дуєш великий супермаркет, має бути у родині злагоджено… Коли збудував супермаркет, ди­вишся, а хтось будує ларьочок збоку. «Слава, то ти? То говори щось, ти що, мене боїшся через те, що вимогливо ставлюся до шоу-бізнесу?». Для мене, як для чоловіка, важливий результат. Може, для жінки це не головне, для мене дуже. Її творчість завжди підтримував. Але був проти, щоб вона їздила на конкурси вокальні, бо за­прошували для того, аби розказала, що Дзідзьо робив удома.

— Багато хто казав, мовляв, у важкі часи були разом, а як з’явилися гроші і популяр­ність, Дзідзьо розлучився…

— То вже було пару раз таке, не у популярнос­ті річ. Раз серйозно розходились. Але мені ста­ло шкода, я повернувся. А не треба було жаліти, треба було чесно все сказати.

— В яких ви залишилися стосунках?

— Ми спілкуємося…

— Готові допомагати їй?

— Так, порадою.

— Фінансово?

— Фінансово я так влаштував, що все можна зробити. Тепер вже треба на свій ризик брати відповідальність. Вкласти гроші у пісню…

— У неї є гроші, ви залишили?

— Я залишив і гроші, і квартиру. Я не йшов за принципом розподілу майна навпіл. Я ще собі зароблю на квартиру. Квартира дуже красива. Виходиш — і озеро, що відбиває небо. Як у склі живеш, і там така гора. Це під Києвом…

— Де ви живете зараз?

— Винаймаю.

— Ваш продюсер і партнер Анатолій Безух вклав гроші у кліп Славії «Я тобі не мамка». Вона сказала, що це був подарунок. Вигля­дає як відкупне…

— Подарунок на Новий рік. Це було таке тро­хи… Я сказав Анатолію, забила у свої ворота гол.

— Чому?

— Це було трошки підколоти мене… Він зро­зумів, які там слова.

— Якби ще не було цієї історії з Ольгою Цибульською, провокативні пісні у дуеті… Ви цим підігріли відповідні настрої. Я не знаю, чи це було свідомо, чи несвідомо, чи так збіглося?

— Це несвідомо було. Оля для мене — профе­сійна людина, яка дуже багато пройшла.

«Я вихований українськими повстанськими піснями»

— Як вам вдалося заспівати гімн? Ця ж ніша була зайнята Олександром Понома­рьовим.

— Я мав багато разів пропозиції заспівати гімн і відмовлявся. Я у пір’ї, вони ж запрошують Дзідзя. Думаю, як маю співати в пір’ї, може, зні­му пір’я? А що люди скажуть…

— Тобто були заручником образу?

— Я просто не знав, як це зробити. І тут, без мого відома, домовились вже. Розумієте, яка це відповідальність? Я в другому фільмі написав: «Чому не взяли в хор?». «А його запитали, хто написав гімн». «І що він сказав?». «Тарас Шев­ченко». «Правильно». Люди не знають, хто гімн написав! Хто такий Вербицький, яка історія на­шого гімну, як створювався. Я це все дізнавав­ся…

— Морально готувались?

— Я вихований українськими повстанськими піснями. Уявіть собі, що всередині живе, мене бабця викупала у тому. Я вихований на таких піснях, і для мене це дуже відповідально. Впер­ше заспівав у Харкові два роки тому на стадіо­ні. Уявляєте, що таке наживо на стадіоні співа­ти?! Наступного дня, куди би не зайшов, така хвиля від людей, і я зрозумів, що людям це по­трібно, що вони хочуть чути наш гімн. І вирі­шив, що треба зробити його з молодіжним ор­кестром: щоб Оксана Линів продиригувала, вклала жіночу енергію. Зрозумів, що треба спі­вати войовничо, так, як мене бабця виховала. Але коли записував гімн, ще захотів заспівати «Боже великий, єдиний». Це неповторний гімн для України, він зараз духовний, але він дуже пасує за словами. Якщо поставити «Боже ве­ликий, єдиний» поряд з гімнами європейських держав — він дуже достойний. Там такі гарні благословенні слова!

— Але це так дисонує з образом Дзідзя, тобто для вас — це новий етап життя так?

— Так, поворотний. Я одразу захотів записа­ти український альбом, і першу пісню вже пока­зав: «Стоїть гора високая». Вже є п’ять готових пісень.

Також дивіться інші випуски проєкту «Балючі теми»:

• «Можливо, через п’ять років перестануть казати, що нищу вишиванку, і зацінять те, що роблю…«
• Софія Федина: «Наш з Марусею стрім зупинив Зеленського від подальшого «оборзіння»
• Ярослав Рущишин у проєкті «Балючі теми»: розкол у «Голосі», мовний закон, ставлення до Вакарчука, перший мільйон…
• Колоритне Закарпаття: мадярські села, контрабанда, кухня, сакури
• «Коли спитаєте моїх дітей, нащо потрібен батько, скажуть: «Щоб ми не були биками» (відео)
• «Небезпека ковіду у тому, що смерть може настати у будь-який момент…«