Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Коли спитаєте моїх дітей, нащо потрібен батько, скажуть: «Щоб ми не були биками» (відео)

Відверта розмова з лідером гумористичниго проєкту «Наші без Раші» Романом Гапачилом

Хто не дивився в Інтернеті скетч проєк­ту «Наші без Раші» під назвою «Росі­янин у Львівському аеропорту», той багато втратив. Кидайте все і негайно шукайте це відео! На сьогодні воно є рекордсменом за кількістю перегля­дів — понад мільйон! А засновником проєкту, автором скетчів і актором є львів’янин Роман Гапачило.

Свого часу він був капітаном львівської команди КВК «Набла», виступав у дуеті «Колєги», був од­ним з провідних акторів «Вар'ятів-шоу». І нарешті створив власний гумористич­ний проєкт «Наші без Раші». Це — якісний український патріотичний гумор. Нара­зі їхні скетчі можна подивитися лише в Ютюбі. Виявляється, такий гумор не ці­кавий провідним українським телекана­лам. Дуже шкода…

Я зустрілася з Романом і записала велике інтерв’ю, де ми поговорили і про його дитинство, і про виступ у Москві, і про бійку з Притулою, і, звичайно, про заробітки українських гумористів.

— Роман Гапачило… А ваш батько, наскільки я знаю, Гопачило? Чому так сталося?

— Було таке. Він мав радянський пас­порт, коли відбувся перехід до України, і лише у нього залишилося прізвище Го­пачило. Припускають, що воно походить від слова «гопак». Коли прийшли росій­ські рєбята, то казали на свій манір — «ґапак», то й написали Гапачило. Але за­раз тато змінив паспорт, і тепер усі ми маємо Гапачило.

— А не було думки зробити усім на­впаки — змінити на Гопачило?

— Не знаю, не знаю… Гапачил дуже багато. Особливо у Городку, що біля Львова. Там епіцентр Гапачил (сміється. Авт.). Одного разу я вів корпоратив, і у мене була співведуча. Знайомимося, я кажу: «Роман Гапачило», а вона: «Хрис­тина Гапачило». Питаю: «Ви хто?». «Міс Політехніка». Кажу: «Непогано, непога­но». Ми гарно провели цей захід і більше у житті не бачились.

— Розкажіть про своє дитинство. Яким воно було?

— Я народився на Патона. Це у Львові такий район, як у Києві Тро­єщина. У дев’яності роки там ди­тину треба було чимось зай-няти. І мама віддала мене на… народні танці. Батьки вибирали між народними танцями і футболом. Тато був футболіс­том аматорської ліги, а мама займалася народними танцями. Вважаю, це було дуже важливе рішення — віддати мене на танці. Там я звик до сцени. Об’їздив чи не всю Європу з танцями. Місяць в Італії танцював, заробив хворобу, піс­ля якої не міг ходити, бо дитина не ви­тягувала три концерти на день по 11 танців.

Був такий танець — «Миколка». Я і 15 дівчат.

— А як хлопці з двору чи зі школи ставились до того, що ви на танці хо­дили?

— А я був хамелеоном: після танців одягав хлопчачу робу, сємки… Мусиш бути частиною того хлопчачого колекти­ву, щоб виживати на районі. А на танцях виховувались певні цінності.

— Які?

— Що треба «пахати». Нічого так про­сто не дається. Наприклад, є трюк у го­паку, його треба зробити. А він не вихо­дить… І будеш «пахати», поки не вийде. Талант мати мало. Таланту, як кажуть, не проп’єш. Хоча у нас з Володимиром Жо­глом був дует «Колєги», і ми перед ви­ступом казали: «Зустрічайте, дует „Ко­лєги“ довів, що талант можна пропити».

— Як вас виховували? Це було су­воре виховання? Чи ви були улю­бленцем?

— У сім’ї була складна ситуація з ко­штами, батько поїхав на заробітки в Із­раїль. Сім’я не платила за комунальні послуги десятками років, мала «міль­йонні» борги. П’ять років батька не ба­чив. Якраз коли був тінейджером, років з 12-ти до 17-ти. Багато пропрацьовую з психотерапевтом цей момент, коли батька поруч не було саме тоді, коли я потребував його підтримки та поради. З іншого боку, тоді чітко розумів, що усьо­го мушу досягти самотужки. Мамі було важко зі мною. Був момент, що міг піти з дому… Мама працювала продавцем у магазині продовольчих товарів.

Коли батько повернувся з Ізраїлю, я вступив до університету ім. Франка. А потім тато поїхав на заробітки у краї­ну-агресор. Коли повертався додому, в потязі у нього вкрали всі гроші, що за­робив. Пам’ятаю, він прийшов до нас зі сестрою і каже: «Тепер кожен сам за себе». І я з дитинства сам заробляв гро­ші. У мене був перший комп’ютерний клуб на районі. Батько купив мені комп’ютер, коли був в Ізраїлі. І до мене приходили діти, щоб на ньому побави­тись. Один, другий, третій, п’ятий, шос­тий — уже ціла кімната. Тоді кажу: «Хлоп­ці, це все класно, але гривня пів години». Було таке, що я граю у футбол, вдома мама. Дитина приходить, кладе гроші, сідає за комп’ютер, і я ввечері «забираю касу». Мені тоді було 12 років. І я мав до 100 грн на місяць.

— Почуття гумору від кого? Мама з татом такі ж гуморні?

— Ні, вони дуже серйозні. Не можу сказати, що я гуморний. Я не комік. Мені подобається англійське слово «коміді­єн» — той, хто створює комедію. А ко­мік — це той, хто смішний, жартівливий. Я більше «кріейтор» — той, хто ство­рює. Мені 36 років, я віцепрезидент IT-компанії, попрацював в Азії, зокрема у Гонконгу, у Китаї. Тобто мав різний до­свід. А почуття гумору мені допомагає у житті.

— Як?

— Ось приклад. Я студент, живу на Па­тона. Це був 2001 рік, я студент першого курсу. Ходжу у зал, качаюсь. Одного разу йду із залу — він був у приміщенні Палацу культури, а в залі відбувається «Універ­ситетська осінь», тобто студентський КВК. Подивився, і мені взагалі не сміш­но. Кажу собі: «Я зроблю смішніше». Від­тоді почав дивитися усі ігри КВК. І зрозу­мів, що можу зробити краще…

Я купив собі блокнот, купив 25 віде­окасет і записав весь російський КВК. Усе передивився і виписував жарти, які мені сподобались. Аналізував, як фор­муються жарти. Знайшов п’ять-шість прийомів, як цей гумор працює. І потім створив команду «Набла», і ми одразу виграли «Університетську осінь».

Команді потрібні гроші. Обійшов всіх: Coca-Cola, «Галка», «Світоч», «Львів­ське пиво»… І прийшов в IT-компанію Softserve. Там мені кажуть: «Ви студен­ти-айтішники?» «Так, ми айтішники». «Це круто, ми IT-компанія, будете нас попу­ляризувати. Скільки вам треба?». Кажу: «Тисячу гривень». На той час за цю тися­чу я одягнув команду з 16 людей. Потім усю нашу компанію працевлаштували в Softserve. І от питання, як мені допома­гає гумор? Я знайшов першу роботу, на ній заробив свої перші гроші, купив пер­шу машину…

— Яку?

— До речі, досі на ній їжджу, вже 13 років. Mitsubishi Outlander. Тоді нову купив. Взяв кредит, авто коштувало 25 тисяч доларів. А у мене зарплата була 300 доларів. 7 років віддавав кредит. У 2008 році долар злетів. А у мене кре­дит був у доларах. Набрав весіль, був ведучим. Період новорічних корпора­тивів. І у мене кожен день — новоріч­ний корпоратив. Тоді працював у «Галі­ні Бланці», продавав кубики, вчився на 5-му курсі, тобто ще мусив їздити на пари, а увечері вів корпоративи. Спав по три години. І десь на 12-й корпора­тив, а святкував тоді Автобусний за­вод — 300 людей — я імена і прізвища всіх, хто виступав з тостами, переплу­тав, сказав: «Не треба мені ваших гро­шей, я спати». І під час забави пішов додому.

— Як познайомились зі своєю дру­жиною? Чим її взяли? Жартами?

— Напевно, ні. Ми познайомились на роботі, це був службовий роман.

— Як освідчувались?

— Це найкраще запитання, яке могли мені задати. Бо зробив неймовірну про­позицію. А Таня якось так: «Ну, окей». Ми тоді жили у Києві. Я підійшов до хлопців з «Мама хохотала». Кажу їм: «Хочу зроби­ти пропозицію. Маю ідею, допоможете реалізувати?». Ми винайняли кінотеатр «Жовтень». Це була неділя, кажу: «Таню, давай у кіно підемо?». Глядачі у кінотеа­трі були підставні. Ми купили квиток, сі­даємо на свої місця, йде фільм. Фільм я дав. І в кінці фільму, коли вже йдуть ти­три, з’являюся на екрані я і під її улюбле­ну пісню Creep групи Radiohead кажу: «Виходь за мене заміж!».

Вмикається світло, і всі люди в залі тримають шампанське. Вона каже «так».

— Яка у неї була реакція?

— Було темно, я не бачив. Потім пере­питував, сказала: «Було добре, сподо­балось, дякую тобі». Тетяна не дуже ро­мантична людина, вона раціональна.

— У вас двоє синів. Як їх виховує­те? Хто більше балує дітей — батько чи мама?

— Я балую більше. Я з ковідом лежав у лікарні 11 днів, то коли приїхав додому, діти були ідеальні. Такі чемні, виховані.

— А якщо хочуть, щоб їм щось купи­ли, кого просять — маму чи тата?

— Купити якраз маму просять. Коли спитаєте моїх дітей, нащо потрібен батько, скажуть: «Щоб ми не були бика­ми». Я кажу: «Тато для того, щоб вас на­вчити, як жити, а не — „купи“. Мене звати „купи“? Я Роман Степанович. До мене з таким словом не підходити. Якщо маю бажання вам щось купити, куплю». У них є власні гроші, які заробляють за певні досягнення. Вони ходять у школу «Віль­них і небайдужих», у них там є своя ва­люта, а в нас удома конвертація. Напри­клад, хочуть телефон. Кажу: «Мужики, є два старі телефони, мій і мамин, їх тре­ба зремонтувати. Ремонт — п’ять тисяч гривень. Назбираєте, будете мати теле­фони».

До речі, тільки недавно купив собі останній iPhone, довгий час ходив зі ста­ренькою Nokia. Коли їхав у відрядження до Лондона, шеф сказав мені: «У Лондон з таким телефоном не їдь». І я за годину до відльоту купив iPhone. Я не женусь за новомодними речами. За 2020 рік не ку­пив собі жодної речі…

— Повернімося до КВК. У 2008 році ваша команда «Набла» поїхала до Москви на масляковський КВК. Коли згадуєте ту поїздку, ту гру, які з’являються відчуття?

— (Довга пауза. Авт.). Що нас ви­користали. Ми були наївні. На що могли там розраховувати? Ми — україномовні хлопці і дівчата. Виступати російською вільно нам складно. Але нас запросив сам Масляков. Коли Масляков каже: «Я хочу видеть этих ребят в Москве», — це не обговорюється. З Мінська, з коман­ди Білоруського державного універси­тету, ми запросили авторів, щоб нам до­помагали готуватися. Нам потрібні були люди, які думають російською.

— Адаптують вас?

— Так. Ми приготували купу сміш­них жартів, а нам кажуть: «Про газ что-нибудь нужно». Всі наші жарти браку­ють. Кажуть, про Україну щось…

— Щось поганеньке?

— Так. У нас навіть були конфлікти в команді, декілька людей хотіли їхати до­дому, казали: «Не будемо цього роби­ти». Тоді ми вирішили, оскільки вже при­їхали, обведемо їх навкруг пальця. Якщо хочуть про газ, то щоб мінімально.

— Після КВК ви працювали у «Вар'ятах-шоу» і мали конфлікт з Сергієм Притулою. Навіть побилися. Що сталося?

— Думаю, я став токсичним. Мені не подобалось, як розвивається колектив, не подобалось, куди ми рухаємося.

— Наскільки я знаю, «Вар'яти-шоу» — це ваша ідея.

— Так, це наше шоу. У нас в Чернівцях було шоу, яке називалось «Чорний гу­цул». Я організував його разом з Іллею Климом, з яким зараз працюємо у «На­ших без Раші». Тоді ведучий був афро­американець — «Чорний гуцул». Але ко­лектив той самий, що у «Вар'ятах». Тобто все те саме, тільки інший лідер, ведучий. Одного разу Притула приїхав у Чернівці вести відкриття нічного клубу. Коли по­бачив наш виступ, що ми зробили з за­лом, запропонував робити шоу разом. Я тоді мав дует з Володькою Жоглом. І ми прийняли рішення, що «Чорний гуцул» закриваємо, а Притула стає ведучим за­мість нашого афроамериканського ко­леги. Робимо новий проєкт- «Вар'яти-шоу». По суті, проєкт «Чорний гуцул» перейшов у «Вар'яти-шоу».

— А що стало причиною бійки?

— Думаю, емоційна глупість двох лю­дей, спровокована мною.

— Що вас не влаштувало?

— Мені не подобалося, який робимо гумор. Крім того, у мене був конфлікт з Володимиром Жоглом, який і спри­чинив все. Володимир брав наші жар­ти і виступав з іншою людиною за гро­ші. Я про це випадково дізнався. Він попросив забрати його з ресторану, де начебто відпочивав, — ми маємо їхати на корпоратив. Сиджу в автомобілі, че­каю його під під рестораном. Його дов­го нема. Тоді заходжу у той ресторан, а він з іншим хлопцем перед публікою ви­ступає з нашим матеріалом. Я забираю мікрофон і кажу: «Дуже смішно, Володи­мире, можна замість Максима (той хло­пець, що з ним виступав), я зіграю цей номер?». І вийшов з ресторану. Ми ра­зом сіли в автомобіль, але не спілкува­лися… Після цього сказав, що більше з ним працювати не буду. Замість ньо­го взяв в дует Віктора Розового з «За­горецької». Притулі це не сподобалось, він казав миритись з Жоглом. Одне слово, конфлікт з Володею зіпсував

стосунки з Притулою. Він став на бік Володимира Жогла.

Коли я пішов з «Вар'ятів-шоу», од­ночасно звільнився з IT-компанії, в якій працював, і переїхав жити до Києва. Цей момент згенерував великі зміни у моє­му житті.

— З Притулою досі не помирилися?

— Ні. Ми раз бачилися у літаку, про­сто пройшли повз. Мене всі запитують про ту бійку… А була інша бійка, цікаві­ша, коли ми з Притулою бились по той бік барикад, в одній команді. Він у Севасто­полі святкував 30-річчя. І там якийсь чо­ловік попросив у нього автограф. Сергій йому сказав, мовляв, «іди звідси». Той: «Я лише прошу просто автограф». І Сер­гій його вдарив. Тут вибігає його друг, якийсь каратист, і починає нас всіх «глу­шити». Це все переросло у велику бійку. Можна було просто дати автограф…

— Ідея шоу «Наші без Раші» — Украї­на — це круто…

— Я у це вірю. Я працюю у такій країні, у своїй бульбашці. Працюю в IT-індустрії, де середня зарплата — 3000 доларів на мі­сяць.

— Але це виняток, а не правило.

— Але ця індустрія створилась, то чому згодом не утворяться інші індустрії? Комп­лекс меншовартості треба вбивати у кож­ному українцеві. В Україні ми робимо продукт для топових компаній світу. Всю навігацію для BMW чи Audi роблять у Льво­ві, у моїй компанії. В нашій індустрії пра­цює 200 тисяч інженерів, які створюють продукти і для Google, і для Facebook, і для YouTube.

— Ваше ставлення до президента Зеленського?

— Думаю, він справді хотів щось зміни­ти. Він не розумів, що таке Україна. Жив у своїй країні, для якої виступав. Країна — це не медіа-холдинг, який ти збудував і году­єш контентом людей. Коли ти президент, людей контентом, обіцянками не прого­дуєш. Він не має таланту, можливості і до­свіду щось зробити на посаді президента. У нас в команді є людина, яка за нього го­лосувала. Ми з ним працюємо, перевихо­вуємо. Йому з цим жити, ну, він вже виба­чився.

— Ваш найвдаліший жарт?

— Мабуть, перший, який написав. Це як перше кохання, яке пам’ятаєш все життя. Він студентський, примітивний, але колек­тив сказав: «Це смішно». «Одну ногу не го­лила і зв’язала собі светер. Другу ногу не голила, нащо мені другий светер?». Я його написав років 15 тому, і те, що зараз пишу, дуже відрізняється від перших жартів…

— Справді, зараз у вас не тільки соці­ально-політичний, а геополітичний гу­мор…

— Бо не можна стояти осторонь того, що відбувається. В моїй країні війна, у мене два сини, і я не воюю. Але маю щось роби­ти.

— Але ви їздили з виступами на пере­дову, були в Авдіївці… Гумор вам гроші приносить? Ви заробляєте на цьому?

— Фінансово не заробляю. Я реінвестую далі у продукт.

— Це зараз. А раніше?

— Це завжди був хороший плюс.

— А який період був «найжирнішим»?

— Мабуть, «Вар'яти-шоу». Я тоді заро­бляв більше, ніж в IT. Десь три-чотири ти­сячі доларів на місяць.

— А ви зараз ведете якісь заходи, ве­сілля?

— Ні, нічого не веду. Ще у 2008 році, коли був кредит на машину, останній раз провів весілля. Я колись сказав Притулі, що про­веду весілля дорожче, ніж він. Але там така цифра, що мало хто заплатив би.

— Скільки?

— 13 тисяч доларів.

— А якщо зараз запропонують 13 ти­сяч доларів?

— Відмовлюся. Можемо виступити на весіллі колективом «Наші без Раші».

— Коли востаннє на весіллі виступа­ли з номером?

— Місяць тому.

— Скільки коштує замовити вас на весілля?

— 1000 доларів. Ми вдвох з Іллею Кли­мом приїдемо, виступимо хвилин 15. Але це будуть люди, які мають зв’язок з нашим колективом, підтримують нас… Мені важ­ливо, для кого я виступаю.

Схожі новини