«Біль і образи від рідних — це ціна близькості»

«Якщо боїтесь бути поганим, не треба бути керівником»

— З вересня ви очолюєте Український вільний універ­ситет, що у Мюнхені. Як вам керівна посада ректора, як почуваєтесь у новій іпостасі?

— Про університет можна ді­знатися на сайті закладу, або на Фейсбуці, де є моя інавгурацій­на лекція про ресурси україн­ської ідентичності. Український вільний університет заснований у 1921 році, і це єдиний украї­номовний університет в екзилі, тобто за кордоном. Він заснову­вався як осередок збереження української науки, культури, іден­тичності світу. Його засновники прагнули зберегти свої попере­дні досягнення для своїх потом­ків, не розчинитися в іноземному світі. Започатковувався заклад у Відні, але Відень — дороге міс­то. Згодом переїхав у Прагу, але Прага стала частиною Варшав­ського договору і частиною соці­алістичного табору. Щоб вряту­ватись від засилля тоталітаризму, університет переїхав до Мюнхена і залишається там донині.

Якщо запитати, нащо мені потрібне ректорство, то доте­пер не знаю відповіді. Але у до­брих традиціях святої Галичи­ни — хай буде. З одного боку, посада ректора — це спокусли­во, це новий статус, нові мож­ливості. Але, з іншого боку, я з тих «круглих» відмінників, для котрих «п'ятірка» не була само­ціллю, бо означала відповідаль­ність. Є дві категорії людей, які хочуть мати владу. Чим відріз­няються добрі вчителі від по­ганих? І ті, і другі мають владу над учнями, але одних дітки лю­блять, а других — ні. Чому? Коли до влади приєднане слово «від­повідальність», тоді все гаразд, бо всі отримують те, що потре­бують. Але є ті, котрі хочуть вла­ди, але не готові до відповідаль­ності. І такі зазвичай нарікають: «То електорат поганий», або «То учні дурні». Я з тих, хто до сло­ва «влада» завжди приєднували відповідальність, тому для мене це не лише про нові можливості, а й про нові обов’язки.

— Окрім відповідальності, які ще обов’язкові якості чи риси характеру повинен мати керівник?

— Так званий емоційний інте­лект, тобто чутливість до того, що переживають інші люди, вміння це зрозуміти та правиль­но зреагувати. XX століття — час толерантності, гуманізму, роз­ширення меж… Є ще одна кон­че потрібна якість: він пови­нен бути достатньо сміливим, щоб не боятись непопулярних рішень. Якщо владу не прояв­ляють, її відбирають. Якщо ви людей хвалите, нагороджує­те, дякуєте, то ви для підлеглих — чудова людина, бо їм подо­бається таке ставлення. Про­те, якщо керівник лише хвалить, натомість не звільняє порушни­ків дисципліни, не виносить до­гани тим, хто не виконує своїх обов’язків, він не буде ефектив­ним. Якщо боїтесь бути пога­ним, не треба бути керівником.

— А ви на посаді ректора не боїтесь бути «поганою»?

— Уже ні.

— Раніше боялися?

— Боялась все життя!

— І як вам вдалося подола­ти цей страх?

— Через психотерапію. Пси­хотерапія — це шлях до себе, це можливість довідатись про себе не тільки райдужну правду, а й всяке різне. Лише коли ми приймаємо різні частини себе, не тільки свої здобутки і успі­хи, а й свої недоліки, дефіци­ти, тільки тоді можемо бути ці­лісними. А коли ти цілісний, ти стабільніший. Пригадуєте ле­генду про Ахілла? Якщо у тебе буде вразливе місце, воно може тебе вбити. Психотерапія до­зволяє не боятися своїх враз­ливих місць, визнавати їх у собі, приймати, і тоді тебе не можна знищити.

— А чого керівник не пови­нен робити у жодному разі?

— Самостверджуватись за ра­хунок інших. Чому люди прагнуть влади? Для самореалізації, са­моствердження, для підвищення соціального статусу, для фінан­сової переваги. Також це сатис­факція: я зміг досягти того, чого не змогли інші. Світ конкурент­ний. Коли ви виходите на старт з 30 спортсменами, то разом із золотою медаллю отримуєте 29 ворогів. Вони теж хотіли мати зо­лоту медаль, але вам вийшло, а їм ні. Анна Фрейд, донька Зиг­мунда Фрейда, казала ще в 1963 році: «Найбільша біда сучасної людини — її одночасне прагнен­ня бути першим і улюбленим, що явно неможливо».

«Серед українських біженців є категорія паразитів…»

— Хочу поговорити про на­ших біженців у Німеччині. Чи не змінилося ставлення нім­ців до українських біженців?

— Я ніколи не казала, що є правильне і неправильне рішен­ня щодо того, як людина розпо­ряджається своїм життям. Це її відповідальність, але кожен з її виборів матиме ціну. Українці, які втікали за кордон після початку повномасштабного вторгнення, вибрали такий спосіб для сво­го порятунку. Чи всі мали на то підстави? Більшість так, бо це переважно жителі сходу Украї­ни, окупованих територій, або хто втратив житло. А далі відбу­вається селекція. Є три катего­рії біженців. Ті, які чекають, поки все закінчиться і вони повер­нуться додому. Ті, хто користу­ється можливостями і перевага­ми соціальної допомоги. Є третя категорія — які спочатку думали, що поїдуть і повернуться, а зго­дом знайшли себе у Німеччині: вивчили мову, адаптувалися до соціуму, діти пішли до школи… Мабуть, найбільше претензій — до другої категорії. Бо це спожи­вацька, паразитуюча категорія. Вони спокусилися на соціаль­ну допомогу країни і намагають­ся витягнути з неї по-максимуму. Але Німеччина вже ставить філь­три — на знання мови, напри­клад. Німеччина вважає, що за три роки людина або знайшла себе в тій країні, або намагаєть­ся країну дедалі використовува­ти. І ось таких Німеччина буде фільтрувати — зокрема, відправ­ляти на роботи. Не примусові у табори, а припинятимуть допо­могу. Гостям радіють двічі: пер­ший раз, коли приходять, і дру­гий раз, коли йдуть.

— За вашими відчуттями чи багато українських біженців повернуться на батьківщину? Вважається, з кожним роком цей відсоток буде все мен­шим і меншим…

— Ми усі умовно рефлектор­ні. Якщо рефлекси не підкрі­плювати, вони згасають. Ко­лись ми десять років ходили до школи, але у дорослому житті до школи вже не тягне, хоча ко­лись це був єдиний спосіб на­шого життя. Бути студентом — це також умовний рефлекс. Але зараз студентське життя нас не вабить. Те саме стосується емі­грації. Тобто умовний рефлекс жити на рідній землі, бути в рід­номовному оточенні, мати свої соціальні зв’язки поволі зга­сає. Натомість нові умовні реф­лекси формуються: вивчаєш мову, звикаєш до нового спо­собу життя. Наприклад, зручно, що на всіх зупинках написано, о котрій годині та хвилині приї­де транспорт, і він приїде саме у цей час. Це може затягувати… Але за статистикою, і це відомо ще з довоєнної еміграції, при­близно третина навіть концеп­туальних емігрантів, які свідомо залишали країну, аби спробува­ти себе у нових можливостях, повертається.

— Ви щодо певної катего­рії українських біженців вжи­ли слова «претензія». Мені здається, оця претензія тих, хто залишився в Україні, до тих, хто виїхав з країни, у на­шому суспільстві все більше і більше визріває… Чи бачите у цьому небезпеку для фраг­ментації суспільства?

— Єдине, чого б я не робила за­раз, не посилювала цієї конфрон­тації. Війна і так поляризує, ділить на своїх і чужих. Якщо будемо по­силювати це протистояння, то ллємо воду на млин путіна. Всі ці претензії можна з’ясовувати по­тім, а зараз завдання — на консо­лідацію. Той, хто виїхав, і той, хто залишився, не є погані і хороші чи більші патріоти або менші патрі­оти. Маємо стільки корупційних скандалів зі «слугами», які не вте­кли, але чому не втекли? Можли­во, тому, щоб більше награбувати: у мутній воді найлегше рибу рука­ми ловити. Пані Марія Пришляк, яка була попередньою ректоркою вільного університету, народжена у Мюнхені, в депортаційних табо­рах. Її батьки після Другої світо­вої війни не могли повернутися в Україну, бо це було небезпечно. Їх або вбили б, або відправили до Сибіру. Вона пів життя жила у хаті, де стояли зібрані валізи. Її батьки мріяли повернутися на рідну зем­лю, вони не зраджували Україну, але так склалися обставини. На­томість вони залишилися її патрі­отами, зберегли мову, традиції, ідентичність. Мали Україну у сер­ці, хоча більшість життя прожили за кордоном.

«Кажу студентам, що ми працюємо унітазом»

— Як і чому ви захопили­ся саме психологією? Це був вибір професії зі самого ди­тинства?

— Коли я писала випус­кний твір на тему «Ким ти хо­чеш бути?», я написала, що буду дресирувальницею тигрів. У час моєї юності професії психолога не існувало. Було два факульте­ти психології на весь радянський союз — у москві і ленінграді, і де­кілька відділень на решту 15 рес­публік. Україна мала два відді­лення психології - у Харкові при університеті Каразіна і у Київ­ському університеті. Коли ми з мамою приїхали у Харків, пані в деканаті каже: «Дитино, тут 28 претендентів на місце, може, ти інший факультет вибереш». Я отримала п’ятірки з історії, з тво­ру, а пані, яка приймала у мене біологію, була російськомовною і поставила мені четвірку. А я мала друге місце по області з олімпіа­ди з біології, я все відповіла до­бре. А потім я зрозуміла, що вона ні слова не знала українською. А я відповідала українською. На іс­питі вона весь час повторювала: «хорошо, хорошо»… Мама мені потім сказала: «То вона й поста­вила тобі «хорошо».

Я ніколи не пошкодувала про те, що вибрала це ремесло. Воно не є найлегше, це мазо­хістична професія, бо постійно маєш справу з чужими пробле­мами. Я кажу студентам, що ми працюємо унітазом, адже на нас скидають усе токсичне, усі люд­ські страждання… Але є і пере­вага у тому, що ти можеш до­помогти людям, можеш бути корисним. Люди під час терапії зазвичай нарікають одне на од­ного, осуджують одне одного, ти при цьому залишаєшся ней­тральним, але не байдужим.

— Це, мабуть, найскладні­ше — залишитися нейтраль­ним і небайдужим…

— Це і є суть психотерапев­та. Приходять люди, які розпові­дають, що їхні жінки, або чолові­ки, або діти — жахливі створіння. З цього зазвичай починається візит до психотерапевта. Осно­вні герої клієнтських запитів — це мама-тато, чоловік-жінка, діти, котрі виросли, брати-се­стри. Це є ціна близькості. Бо якщо вас скривдив сусід через три під'їзди, вам не буде дуже боляче. Але якщо вас образить ваша дитина чи ваша дружина, буде боляче. Нам байдуже до чу­жих людей, і це є відстань бай­дужості і безпеки. Щодо рідних — це відстань близькості і не­безпеки. Тому клієнти скаржать­ся на тих, хто на близькій від­стані. Натомість саме ці люди у разі халепи прийдуть вас ряту­вати чи допоможуть вам фінан­сово. Коли психотерапія закінчу­ється, коли людина вже пройшла шлях до себе, шлях рефлексії і самоаналізу, вона вже не нарі­кає на близьку людину, а каже: «Що я роблю такого, що зі мною це трапляється?». І це головна трансформація психотерапії: коли людина стає господарем власного життя, коли розуміє свою відповідальність або обме­женість у можливостях впливу на інших. Моя свобода закінчується там, де починається свобода ін­шої людини. І це є місце найбіль­шого напруження, найбільшого конфлікту інтересів. Бо людина швидше погодиться бути нещас­ною, ніж неправою. Ми хочемо, щоб було по-моєму, але інший теж хоче, щоб було по його. Є ді­тки, з якими ніхто не хоче дружи­ти. Це дітки, які завжди хочуть, щоб було по-їхньому, хочуть за­вжди вигравати. Наприклад, він буде у грі лише лікарем, а інші - пацієнтами, чи вчителем, а інші - учнями. І з цими дітками ніх­то не хоче бавитись, бо з таки­ми дітьми нема шансу бути пе­реможцем, залишається опція переможеного І в стосунках так само. Якщо хочемо, щоб наші сімейні чи наші дружні стосунки тривали, то цього разу має бути по-моєму, але наступного разу я маю бути готовий, що буде по-твоєму.