Передплатити

Софія Федина: «Наш з Марусею стрім зупинив Зеленського від подальшого «оборзіння»

Про складне та голодне дитинство, шлях у політику, головні претензії до Зелен­ського, стосунки з Порошен­ком та секрети особистого життя Софія Федина роз­повідає в ексклюзивному інтерв’ю


Балючі теми

«Після Майдану мені пропонували іти у Верховну Раду всі, навіть „риги“…»

— Ти яскраво увірвалася в українську політику, стала дуже помітною особою. Осо­бливо після резонансного стріму з Марусею Звіробій… Ця популярність допомагає як народному депутату чи за­важає?

— Вона дуже ефективна, щоб доносити свою позицію, але му­ляє очі Офісу президента. А те, що мене «потерпілий» страшен­но боїться, це своєрідне коло, обсипане сіллю як проти нечис­ті, — вони бояться його пересту­пати.

— Хто серед колег у Вер­ховній Раді на тебе справляє найбільш позитивне вражен­ня, від кого чогось вчишся?

— Найбільше надихає Яна Зінкевич. Моя мама пережива­ла, як у такому фізичному стані вона зможе працювати… А Яна так локомотивить, що ми за нею не встигаємо. Зараз на Пара­лімпійських іграх здобула кіль­ка золотих медалей, збираєть­ся їхати на міжнародні змагання з веслування, з плавання і ще з чогось… Вона сильна, цілісна і справжня.

— А хто найбільш комфорт­ний, якщо не брати своє се­редовище?

— Це кіборг Андрій Шарас­кін (позивний «Богема») з фрак­ції «Голос». Хоча він не є у партії «Голос», там взагалі зараз дивні речі відбуваються. Він військо­вий, а мені з військовими ком­фортно, все зрозуміло. Хоча з військовими з фракції «Слуга народу» не можу спілкуватися. Їхні військові навіть відмовилися підписувати подання-звернен­ня до президента України щодо надання звання Героя України Ярославові Журавлю, який за­гинув на передовій, чотири дні стікаючи кров’ю. Вони сказали: «Ні, ми не можемо такого під­писати, бо там є питання». І це показник того, наскільки ницо вони впали.

— Як пояснюєш таку пове­дінку?

— Фракція сказала, партія сказала, цар сказав. Вони лише тикають кнопку і роблять речі, які їм дозволяють. Своєї позиції не мають. Мовчазні кнопкодави. Партія на них всіх має компро­мат, тому є настільки слухняни­ми. Люди, які пройшли Майдан і війну, не можуть бути настільки слухняні. З іншого боку, кажуть, їм за це непогано платять. Я не бачила, не можу того стверджу­вати, правда десь посередині…

— Поговоримо про твій шлях у політику. Ти людина творча: співачка, телеведу­ча. І раптом політика…

— Серйозно замислилась над цим питанням після обрання Зе­ленського. Якби Петро Поро­шенко виграв вдруге, швидше за все, я би в політику не йшла. Але точно знала, що Зеленський буде знищувати армію, знищу­вати все те, що є фундаментом моєї держави. Після Майдану мені пропонували іти у Верховну Раду всі, причому навіть «риги», як згодом виявилось. Тільки не мені особисто, а просили моїх знайомих зі мною поговори­ти. Ті сказали: «Якщо не хоче­те, щоб було смороду на весь Львів, краще до неї не підходь­те». Тоді всім відмовила, бо вва­жала, що як викладач кафедри міжнародних відносин та ди­пломатичної служби, працюю­чи зі студентством, можу наба­гато більше зробити. Та настав момент, коли треба було визна­читися: чи готова я здати все, за що боролася п’ять років, чи піду у Верховну Раду і буду продо­вжувати цю роботу, буду захи­щати військових. Найбільше ва­гання було через те, що в Київ не хотіла.

— Чим Київ такий поганий?

— Далеко. Пів тисячі кіло­метрів. Коли мене питають, де живу, у Львові чи Києві, відпові­даю — у потязі. Київ для мене за­великий, там забагато людей.

Зранку їдеш у метро, і це на­віть не натовп, а величезний ма­сив людей. Це не моє, моє — це атмосфера Львова, тут усі одне одного знають. Але цікава шту­ка: більше заздрісників у Львові. Людей, які були друзями, прия­телями, а зараз готові колоти зі всіх боків. Десь мене невдало сфотографували, вже розпису­ють гидоту. Десь не дослухали, що я сказала, і гидота, гидота, гидота…

— Ти пояснюєш це заздріс­тю?

— Частково заздрість, част­ково бажанням хайпонути і собі бали заробити. Колишній до­брий знайомий, тепер уже ні, вздовж і впоперек пройшовся по моїй колежанці Оксані Юри­нець. Таку гидоту виписував. Причому по її міжнародній ді­яльності, по допомозі військо­вим. А я знаю, скільки Оксана зробила! Я йому кажу: «Ти що, звар’ював?». А він: «Це речі, про які треба писати, їх замов­чувати не можна». Кажу: «Ти ж знаєш, що Оксана самовіддано працює». А він: «Ну, може, так, а може, ні. Хай спростовує». Спо­чатку обгадити, а потім спрос­товуй. Це не журналістика, не підхід цивілізованих людей. Особливо, коли бачиш, що ця людина робить, а купу тих, що не роблять, махінаціями займа­ються, ніхто не рухає. І пояснен­ня: «Що з них візьмеш?». Такі пояснення були і щодо Януко­вича, і зараз щодо Зеленського. Порошенка поливають брудом, я кажу: «А як щодо Зеленсько­го?». У відповідь розводять ру­ками: «А що з нього візьмеш?».

Критичне мисленням відсо­тків на 80 відсутнє у громадян нашої держави. Днями мала зу­стріч зі студентами одного ко­леджу і була здивована: молодь не те що не хоче чути про полі­тику, вважає крамолою навіть бути у середовищі, де перебу­вають політики. Їм то не цікаво, їм то не треба. Я їм пояснюю, що політика — це вибір, який ви ро­бите для держави, в якій буде­те жити.

«Зеленський зробив неоціненний внесок у розкрутку бренду «Європейська Солідарність»

— Ми символічно робимо інтерв’ю у кафе «На бамбет­лі», де відбувся знаменитий стрім, який, очевидно, змі­нив твоє життя. Що, власне, змінилося з того часу?

— Зеленський Володимир Олександрович зробив неоці­ненний внесок у розкрутку брен­ду «Європейська Солідарність» і, зокрема, в розкрутку персо­нальних брендів Софії Федини та Марусі Звіробій. І чим довше він буде тягнути цю справу, тим більше наші рейтинги будуть зростати. Саме з нашого стріму почалося різке зростання рей­тингів «Європейської Солідар­ності». Багато людей кажуть, що ми з Марусею були перші, хто наважився гостро сказати правду про те, що відбуваєть­ся. Нещодавно зустрілася з вій­ськовими активістами, які ка­жуть: «Ми всі так думали, але ви це сказали. І ми після цього так само почали говорити про речі, які відбуваються з армією, — про відведення військ, про скоро­чення озброєння і так далі». Ще один важливий момент: Зелен­ський після обрання президен­том дуже борзо поводився з військовими…

— Ну, і не тільки з військо­вими, взагалі борзо поводив­ся.

— Але після нашого з Мару­сею стріму він перестав хамити військовим.

— Це був своєрідний вихов­ний момент для нього.

— Це його зупинило від по­дальшого «оборзіння». І голо­вне, ми привернули увагу до того, що відбувається на пе­редовій. Нещодавно на пози­ції у Золотому, звідки були від­ведені війська, проти чого ми протестували з Марусею і, зо­крема, вже покійний Денис Ян­тар, якому хамив безпосеред­ньо потерпілий, туди, за звітами ОБСЄ, підтягнули «Гради». Від­ведення військ спровокувало те, що ворог зайняв сіру зону, тож маємо ще ближче москов­ського окупанта. Кожен день по­казує, наскільки ми з Марусею були праві.

За допитами Зеленського, які я вже бачила в матеріалах справи, «потерпілий» не бачив нашого стріму в оригіналі. Він за ним не спостерігав. Йому хтось показав конкретні моменти, в результаті чого він вважає по­грозами слова двох не відомих йому жінок.

— Я дивилася цей стрім, і я скажу свої враження. По суті, я згідна на сто відсотків. І жодних погроз там не бачу. За формою це питання. Мені здалося, що ти потрапила під Марусин емоційний вплив. Десь, може, так повелася, ви одна одну, мабуть, заводили.

— У Львові є люди, які розпо­відають, що Маруся мене під­ставила, спровокувала. Вона ледь не агентка ФСБ… Маруся говорила так, як завжди говори­ла у багатьох стрімах до цього часу. Мене судять за три фрази: «А знаєш, там стріляють». «Зна­єш, там розриваються гранати». «Хтось думає, що він безсмерт­ний». Ці фрази Зеленський вважає погрозами, за які мені хочуть дати від 5 до 8 років. Ба­чимо, суд розуміє, що все без­перспективне. Тому відклада­ють і відкладають… Мені прикро за суддів, яких хочуть підстави­ти. Бо на рівні Європейського суду з прав людини, Європей­ської конвенції з прав людини, навіть будь-якої пристойної ор­ганізації — всі шоковані тим, що відбувається.

«На «Голосі країни» мені сказали: «У вас немає голосу»

— У тебе було насичене ди­тинство. З трьох років мама тебе віддала на…

— Танці, музику, англійську, співи, малювання, естетичне виховання. Мама хотіла, щоб у мене була можливість вибира­ти, що я хочу. Щоб мати можли­вість, треба було мати цю всю палітру.

— Вона пішла з роботи і в тебе вкладала весь свій час, свої знання. Вона через тебе самореалізовувалася? Хоті­ла тебе бачити великою лю­диною, знаменитою?

— У той час працівники куль­тури, а тато і мама працювали у музеях, майже нічого не за­робляли. А працювати і нічого не заробляти сенсу не було. Це була одна з причин, чому мама повністю зайнялася мною.

— Які риси характеру ти пе­рейняла від мами?

— Жорсткість, безкомпро­місність у певних питаннях. На­віть не від мами, а радше від діда, маминого тата. Вона ба­гато взяла від нього. І ця така кремінна твердість щодо укра­їнської позиції — це тяглість по­коліннєва.

У мене мама — як вибухо­ва суміш. Ця риса складна, але я навчилася перечекати вибух і далі продовжувати.

— Мама у дитинстві тебе не перетискала? Бо так дитину навантажити…

— У жодному разі. Інколи мені за маму, навпаки, було прикро, бо з’являлися «доброзичлив­ці», особливо, коли я підрос­ла… У мене концерти, захо­ди, і мама завжди зі мною. Як художній керівник, костюмер, людина, яка ставить флешку з моєю музикою, яка припиль­нує, як я виглядаю, зробить фо­тографію. «Ой, що вона весь час з мамою ходить!». Спочатку мама відгризалась, потім я по­чала кидатись на людей. Кажу: «А ви мені сукню будете засті­бати. Ви будете мені мікрофон перевіряти, чи добре звучить? Ви будете зі звукорежисером і звукооператором працюва­ти? Це все робить моя мама. Якщо вам щось не подобаєть­ся і ви таким тоном спілкуєтесь з моєю мамою, значить, до по­бачення. Мені вас поруч не по­трібно!». Я від маси мала шале­ну підтримку. В якийсь момент з татом стало важко, особливо після того, як в Картинній гале­реї вбили двох його колег, тато­ві вибили зуби…

— Це коли на початку 90-х було резонансне пограбуван­ня Львівської картинної гале­реї?

— Так, і з того часу тато мо­рально підупав. Мама мусила на собі то все витягувати. Мама стала ломом, який прорубував стіни, що були по дорозі.

— Ти колись розповідала, що був період у сім’ї, коли не було що їсти…

— Було. Це був початок дев’яностих. Я у дитинстві рад­ше була голодна, ніж сита. І коли ми ходили на заняття зі співу, викладачка, бувало, їла бульйон з курки, а я за цей день з’їла бу­лочку за три копійки, вона пере­ді мною їсть, а я співаю. Мама каже: «Ми пішки додому підем, я тобі шоколадку куплю». Виби­ралося між їжею і тим, чи поїха­ти транспортом на заняття че­рез весь Львів. Щоб купити їсти, йшли пішки.

Тоді я у 13 років пішла гро­ші заробляти. У мами на городі позривала квіти і пішла прода­вати. За ті гроші купила їжу. По­тім ми з мамою вийшли на Вер­нісаж, мама робила автентичні вироби з бісеру, а я їх продава­ла. Для мене львівський верні­саж — не базар, як дехто каже. Це когорта неймовірно творчих людей, які через біду залиши­ли професорські посади і піш­ли малювати, вишивати, щось робити своїми руками, аби ви­жити. Я закінчила універси­тет завдяки Вернісажу. Знаю, скільком людям та площа допо­могла у житті, саме тому актив­но включаюся у процес захисту творчого об’єднання «Верні­саж».

— Чому ти не пішла кар’єрою співачки, так би мо­вити, однією стежкою?

— Бо бачила, що творчі пра­цівники не мають грошей навіть на хліб… Ми вирішили, що має бути професія, яка приносить стабільний дохід. Оскільки мені легко давалися іноземні мови, цікавили міжнародні відносини, громадська діяльність, вибра­ли міжнар. Для початку ти є пе­рекладачем з трьох мов і маєш хліб з маслом. З іншого боку, я була недостатньо хороша для факультету культури в нашому університеті, де також складала іспити, паралельно з міжнаром.

— Скільки ти знаєш мов?

— Англійська, польська, ні­мецька. На початковому рівні японська і французька.

— У вісім років почала вчи­ти японську мову. То мама на­полягла…

— Мама хотіла, щоб я вчи­ла арабську. Вона казала, що ця мова дуже важлива для пев­ного регіону світу. Але викла­дач арабської сказав, що в чо­тири роки вчити таку складну мову зарано. Коли мені було вісім років, не було куди мене вести на арабську, і мама зна­йшла вчительку японської. Ду­маю, мама з книжок знала, як японці виховують дітей. Япон­ці вважають: що закладеш у ди­тину до п’яти років, це буде базою для подальшого роз­витку. Японські школярі по­чаткової школи мають зна­ти 300 японських народних пісень. Мама каже, було б добре, щоби в нас так було, тому що зразу асоціюєш себе з певною нацією, з пев­ними можливостями.

— З ким зі знакових лю­дей світового масштабу ти би мріяла познайомитися?

— З Браяном Адамсом. Я шалена його фанатка, у ди­тинстві мріяла разом заспі­вати.

— Чому не подавалася на популярний проєкт «Го­лос країни»?

— Я подалася на другий сезон, прислала свої записи. Вони мені відповіли: «Вибач­те, у вас немає голосу».

— Хто з українських ви­конавців твій найулюбле­ніший?

— «Kozak System», «От Вінта», «Мандри». Святос­лав Бойко і «Широкий лан», Христина Панасюк, «Зеник зі Стрия» і гурт «Кулі». Оце здорове середовище, яке не тільки співає, а й займає державницьку позицію.

— А Святослав Вакар­чук?

— Я люблю спів, тобто во­кал як такий. А після того, як він мене обізвав старою вла­дою, чого я буду його слуха­ти?

— Що за скандал був з російським репером Мор­ґенштерном, якого ніби­то через тебе не пустили в Україну?

— У мене люди запита­ли, чому в Україну їде чер­гова нечисть, яка підтримує окупацію Криму. Я сказала, якщо є доказова база, де він це говорив, цитати, надси­лайте, я подам в СБУ. А потім дізналася про якийсь скан­дал, що я погрожую Мор­ґенштерну, що я там чи не персонально стою на кордо­ні і його не пускаю…

А люди почали збирати інформацію про нього, вна­слідок чого йому заборони­ли в’їзд в Україну. Та він і сам злякався сюди їхати. А наві­що нам тут будь-який пред­ставник країни-окупанта? Їм своєї «необ'ятної» Мос­ковії бракує? Чого до нас лі­зете і свою псевдокультуру несете? Страшенно тішуся, що «Go-А» за кількістю про­слуховувань випередили на всьому пострадянсько­му просторі Морґенштерна, який давно тримав там лі­дерські позиції. Тож «Go-А» рулять!

«Чи то не Єрмак тримає Зеленського як маріонетку?»

— Три головні претензії до президента Зеленсько­го?

— Знищення армії та по­слаблення обороноздат­ності держави. Повернення «русського міра» і промос­ковських совєтських нарати­вів у нашу гуманітарну сфе­ру. І третя претензія: якщо ти клоун, залишайся у цирку, не берися керувати державою, чого не здатний робити. Він воює з Порошенком, шукає, де Порошенко винен, але на­справді гробить українську державу.

— Чому він так цілеспря­мовано воює саме з Поро­шенком? Боїться його як конкурента на наступних виборах чи це щось глиб­ше?

— Як тільки оприлюдню­ються чергові соціологіч­ні опитування і Порошенко має все кращі позиції, на­ближається до Зеленсько­го, з’являються чергові плівки, чергове оббріхуван­ня. Тут концентрована осо­биста образа. Для мене це дико, як дико й те, що Зе­ленський хвалиться закор­донним партнерам, що він жодного разу з Порошенком не зустрівся. Ідіот, що не зу­стрівся. Порошенко був пре­зидентом, у нього багатий досвід…

— Чому Зеленський досі тримає Єрмака?

— Єрмак виконує не на­лежні йому функції. Він, по суті, секретарка Зеленсько­го, яка забезпечує роботу офісу. А він займається зо­внішньою політикою. У мене питання: чи то не Єрмак три­має Зеленського як маріо­нетку? А якщо взяти до уваги його зв’язки з московською федерацією, то чи не мос­ковська федерація тримає Єрмака, який тримає Зелен­ського…

— Закон про олігархів — це закон проти Порошен­ка?

— 100 відсотків. Цей закон є тотальною маячнею, він не має нічого спільного з реаль­ним відокремленням олігар­хів від державної системи. Для початку мав би працю­вати антимонопольний комі­тет, який очолює людина Зе­ленського. Тут ідеться про цікаву річ: «Я можу тебе про­голосити олігархом, приходь домовлятися».

«Все, що треба про нього знати, — він моє щастя»

— Хто у тебе найближ­чий друг?

— Моя половинка.

— Коли ми домовляли­ся на інтерв’ю, ти попере­дила, що про особисте не будеш говорити. Чому?

— Домашнє, рідне має бути сховане від чужих очей. Даша Щаслива (жур­налістка на Прямому те­леканалі. — Авт.) постійно намагається у мене щось вивідати. Я кажу: «Дашо, у мене все добре!». Вона роз­повідала, що про мене пліт­ки ходять у Верховній Раді, нібито у мене неймовірний «папік», крутіший від По­рошенка і Коломойського. Тому, мовляв, я така борза.

— Ходили чутки, що ти коханка Порошенка…

— О, так, так. Ми з Мари­ною Анатоліївною (дружи­ною Порошенка. — Авт.) лю­бимо про це говорити. У нас пів фракції «коханки Поро­шенка», якщо слідувати за цією логікою. Вони просто не знають, наскільки він лю­бить свою дружину.

— Ти щоразу приходиш на інтерв’ю зі своїм моло­дим чоловіком, його звати Олег. Розкажи про нього.

— Все, що треба про нього знати, — він моє щастя.

— Ви вже давно зустрі­чаєтеся, але ще не офор­мили стосунків. Будь-яка жінка хоче сім’ю, дити­ну…

— Я, навпаки, вдячна, що мене терплять таку, як я є. Мене постійно немає вдома, навколо мене купа чоловіків, їсти у хаті не зроблено, при­бирати часу не маю, а мене люблять, цінують — і це най­важливіше.