«Лібералізму доведеться вступити у війну з ультракрайніми силами. Невідомо, хто виграє…»

— Європа розуміє, що Украї­на — це плацдарм для путіна для просування в Європу?

— Звичайно. Такі політики, як Ві­ктор Орбан чи Роберт Фіцо, хочуть, щоб війна закінчилася у тих кор­донах, які зараз контролює росія. Їм не потрібно, щоб російська ар­мія дійшла до Ужгорода. Тому і хо­чуть, аби війна чимшвидше закінчи­лася. Нехай на поганих умовах для України, але Україна буде буфер­ною державою між ними і росією. Це логічно з їхньої точки зору. На­віщо їм потрібно, щоб російська ар­мія через три роки дійшла до Ужго­рода. Нехай зараз залишається в Донецьку…

— Але політики з оточення Ор­бана самі претендують на Ужго­род…

— Угорщина — частина НАТО і Єв­ропейського Союзу. Вони не будуть контролювати Ужгород. Та навіть якщо у страшному сні уявити, що вони контролюватимуть Ужгород, це буде означати, що поруч з ними стоятимуть російські війська. Якщо не в Ужгороді, то у Львові. Навіщо їм такий контроль над Ужгородом, якщо під боком російська армія? І, до речі, невідомо, хто тоді буде що контролювати: угорці Ужгород чи росіяни Будапешт. Угорці про 1956 рік пам’ятають.

— Власне Орбану закидають, що він забув про 56-й рік…

— Думаю, він якраз пам’ятає. Тому і хоче стримати російську ар­мію у межах Донецької, Луганської областей та перетворити решту те­риторії України на буферну держа­ву, щоб спокійно і безпечно жити. Щоб самим не воювати. Вони вва­жають, що тоді росіяни до них не дійдуть, оскільки їм доведеться йти через Україну.

— Що ви думаєте про Ілона Маска? Що з ним відбувається?

— Він реалізує свої політичні по­гляди. Щеплення після Другої сві­тової війни вже минуло. Згадай­те американську бізнес-еліту 30-х років XX століття. Скільки у цій елі­ті було симпатиків Адольфа Гітле­ра і Беніто Муссоліні. Величезна частина американського бізнес-іс­теблішменту, як і величезна час­тина німецького бізнес-істебліш­менту тих часів дотримувалася ультраправих політичних погля­дів. Ультраправа ідеологія допома­гає інтересам корпорацій, вона ви­користовує натовп на догоду цим корпораціям. Тим вона відрізня­ється від ультралівої, яка викорис­товує натовп на догоду автори­тарній державі. радянський союз був цією ультралівою державою. Все радикальне — просте, це про­сті погляди. Тому у Європі будемо бачити все більше постфашистів та постнацистів, а в Америці - все більше прихильників ультраправих поглядів. Лібералізму та демократії доведеться витримати цю бороть­бу. Лібералізм і демократія як ра­ніше досягали успіху? Починалася війна із мільйонами жертв, і ця ві­йна показувала людям, що так не можна. Крайні погляди — це сірни­ки, які запалювати не можна. За­раз такої глобальної війни може не бути у зв’язку з ядерною зброєю. Тож доведеться вигравати у цього лайна — ультраправих і ультралівих радикальних політичних сил і їхніх прихильників з великими грішми — у мирних умовах. І невідомо, чи ми виграємо. Насувається нова істо­рична епоха, і Ілон Маск викорис­товує її, щоб досягти своїх інтере­сів, своєї реалізації. Як бізнесмен він досяг максимуму — є найбагат­шою людиною світу. Тепер рухаєть­ся до реалізації своїх політичних пріоритетів. Тому купив Твіттер, за­раз, можливо, купить ТікТок…

— Яка навичка для людей з огляду на нові реалії зараз буде найбільш корисною?

— Зберігати критичне мислення, не втрачати здорового глузду. На­приклад, я чудово розумію, чому, коли усе це людям пояснюю, стика­юся з шаленим хейтом, з негатив­ними реакціями. Мене намагають­ся скомпрометувати…

— Але кількість ваших слухачів і прихильників зростає…

— Більше людей починають слу­хати, відтак більше людей почи­нають ненавидіти. Це завжди ви­пливає одне з іншого. Людина зі слабкою нервовою організацією сказала б: «Навіщо мені все це по­трібно». А я намагаюся йти вперед. Я весь час пояснюю, що Україна може вижити тільки у демократич­ному, ліберальному світі. Україн­ське політичне майбутнє буде тяж­ким. Але для того, щоб у цьому переконатися, нам зараз потрібно насамперед державу зберегти.

— Чи представники україн­ської влади колись на вас вихо­дили, щоб ви їх консультували?

— Звичайно, що ні. У них немає платформи. Навіщо таким людям мої консультації. Зрештою, те, що я кажу, це абетка.

— Інтелект Портникова їм не потрібен?..

— Думаю, я можу тільки виклика­ти роздратування. Мене запрошу­вали виступати перед військовими, у військових академіях, я катего­рично відмовляюсь.

— Чому?

— Не хочу виступати в державних установах, коли державне керівни­цтво здійснюється в такий спосіб. Я ніколи не виступаю перед дер­жавними службовцями будь-яких рангів, вважаю, неправильно в цих умовах розповідати їм, якою неефективною є держава, на яку вони працюють.

— Знаю, ви раніше часто по­дорожували світом. Уже три роки не виїжджаєте за кордон. Чим замінюєте ці емоції?

— Я — людина, яка народилася у радянському союзі. Ми звідти ні­куди не виїжджали. Вперше пої­хав за кордон у 23 чи 24 роки. Я ще й людина єврейського походжен­ня, нас взагалі нікуди не випуска­ли, хіба в один бік. Нічого, якось жив. Я останні три роки не їжджу за кордон не тому, що мене не випус­кають, у мене, за бажання, немає жодних проблем із виїздом за кор­дон. Не сумніваюся, що Міністер­ство культури і інформації дозволи­ло б мені виїжджати…

— Ви звертались з таким про­ханням?

— Не звертався, але жоден його очільник ніколи не казав, що я не можу кудись виїхати. Навпаки, вони запитували мене, чому не їжджу, не виступаю з лекціями?

— Чому?

— Власне, тому, що не хочу звер­татися по дозвіл. Не хочу, щоб дер­жава регламентувала мої подорожі - ділові чи особисті. Це моя прин­ципова людська позиція.

— Це протест проти заборони чоловікам виїжджати за кордон?

— Це небажання брати участь у такій системі, небажання ко­ристуватися своїм прізвищем чи кар'єрою, щоб отримати те, чого не можуть легально зробити інші люди. Я так не хочу жити. І не буду. Бо вважаю це неповагою до влас­них співвітчизників. Якщо мені до­віряють, що можу на 30 чи на 15 днів поїхати за кордон, а іншій лю­дині не довіряють, бо вона, умов­но кажучи, не Віталій Портников, я ніколи так робити не буду. Я хочу жити в суспільстві рівноправних людей. Через два роки буду спокій­но їздити, куди вважатиму за по­трібне. Буду виступати на конфе­ренціях тощо.

— Коли вам виповниться 60 років…

— Так. Буду мати право легаль­но це робити без будь-яких дозво­лів від держави. І буду ще більше сприяти Україні у її війні з росією. Не виключаю, що війна ще буде тривати. І я це кажу з лютого 2022 року, з перших запрошень. Коли до мене звертаються, приїдьте — ви­ступіть, відповідаю, що після трав­ня 2027 року до ваших послуг.

— Куди ви вперше поїдете, коли з’явиться така можливість?

— Можу сказати, куди вперше поїду, якщо відкриються кордони: поїду до Єрусалима. Тому що я — єврей, я ностальгую. Три роки не можу бути там, де завжди був, щоб відчувати спорідненість з власним народом. Я завжди сполучав свою українську ідентичність зі своєю єв­рейською національною ідентич­ністю саме тому, що міг бути в Єру­салимі.

— Де ви бачите свою старість?

— Я не бачу своєї старості. Я не збираюся жити в старості. Я збира­юся працювати і розвиватися. Ста­рість — це коли ви перестаєте роз­виватися і працювати. А цього не буде.

— Я до того, чи не хотіли б ви на схилі літ жити в Ізраїлі?

— Не знаю, чи це буде порядно щодо самої держави Ізраїль. Я її не розбудовував, за неї не воював, не ризикував життям. Я не з тих лю­дей, які живуть на фундаменті, по­будованому іншими…