Передплатити Підтримати

«На Мадейрі ми з дружиною прожили місяць. Я і там примудрився продати квартиру…»

Ріелтор Сашко Мількович – про секрети ринку нерухомості


Сашко Мількович

Про львівського ріелтора Сашка Мільковича я дізналася від свого знайомого. Сашко в Instagram показував підписникам, як будує для себе суперсучасний будинок. Усі будівельно-ремонтні роботи демонстрував «наживо». Було цікаво дивитися, як на очах глядачів виростає дім… А потім я прочитала, як Сашко пожартував, що на площі Ринок продається двокімнатна квартира… за 35 тисяч доларів. Уже через дві години мусив зізнатися, що це першоквітневий жарт. Бо охочих придбати «халявне» житло у самісінькому центрі міста було чимало. Були такі клієнти, які готові були й завдаток скинути на картку… Журналістка «ВЗ» розпитала 37-річного Сашка Мільковича про його життєві пригоди та львівський ринок нерухомості.

Сашко Мількович — весе­лий і дотепний. Колись зви­чайний агент із нерухомості став власником ріелторської ком­панії. «Зіркової хвороби» не має, хоча про Сашка говорять, що він у місті Лева номер один із прода­жів. Коли розповідав про те, як пе­реплутав квартири (замість тре­тього поверху зайшов на другий), і при господарях показував кварти­ру клієнтам, у мене аж сльози ви­ступили від сміху…

— Сашко, справді є такий по­пит на квартири на площі Ри­нок? Ви часто так жартуєте?

— Люблю жартувати. У нас по татовій лінії усі такі, — усміхаєть­ся Сашко. — Не думав, що буде та­кий ажіотаж. Мені дзвонить люди­на і каже: «Я дам тобі 40 тисяч! Я вже виїхав з Києва, доїжджаю до Житомира». Я шокований, кажу йому: «Я перепрошую, це ж 1 квіт­ня, я пожартував». У мій бік — купа матюків… Думаю, що я наробив?! А люди дзвонили й дзвонили. Я через дві години написав, що я пожартував: «Люди, є ж ринок, є пропозиція. Такого не може бути». Таке враження, що мене ніхто не чув. Мені готові були скинути за­вдаток на картку.

— Кажуть, на площі Ринок по­стійно люди не живуть. Що усі квартири продані іноземцям, багато житла — в оренді…

— Ще багато людей живуть на площі Ринок. У Львові, так само і в Одесі, Харкові, Луцьку, люди мрі­ють мати квартиру і здавати її в оренду. А площа Ринок — ексклю­зив, висока вартість оренди за житло. Best of the best! Перспекти­ва заробітку, звісно, у такій справі є. Але дохід від оренди житла — не­високий. Ну що це за бізнес: вкла­даєш 70 тисяч доларів у житло, а отримуєш заробіток — 300 доларів на місяць? Хоча таке капіталовкла­дення — надійне, бо нерухомість не впаде в ціні й не пропаде.

— Як ви у ріелторство потра­пили?

— Коли мені було 18 років, бать­ки продавали одну квартиру, купу­вали іншу. Потім я для тітки шукав квартиру. І мені стало цікаво. Я хо­тів влаштуватися на роботу в одну агенцію з нерухомості, але досві­ду у мене не було, і мене не взяли. В іншій агенції сказали заповнити анкету. Офіс-менеджер каже: «Ві­таємо, ваша анкета сота». Я кажу: «Як сота? А скільки ви ріелторів бе­рете на роботу?». «Два-три візьме­мо!» — відповідає. Я кажу: «Дай­те мені назад ту анкету, бо я дещо не дописав». І я там написав, що у мене економічна й історична осві­та. Досконало володію німецькою, англійською, французька — віль­но. Що я програміст — вищої ланки. Через тиждень мені телефонують і кажуть, що я пройшов головний відбір. Тепер я разом з 20 претен­дентами маю прийти на співбесіду. Після розмови з психологом нас залишилося десятеро. Далі — усі до директора. І він до мене каже: «Сашко, мені 35 років. А вам — 20. Я не уявляю, якою розумною лю­диною ви будете в 35, якщо ви у 20 вільно володієте трьома інозем­ними мовами! Це все добре, у вас круті показники. Але нерухомість треба вміти продати». А я кажу: «Ви дивіться, як я себе класно про­дав. Ви зі ста людей обрали мене. А англійською я знаю… два слова». У нього почався істеричний сміх. Я цю розмову пам’ятаю, ніби це вчо­ра було (усміхається. — Авт.).

На роботу мене взяли. У тій агенції я працював рік. У перший місяць продав чотири кварти­ри. Для жінки, яка приїхала з Іта­лії, треба було знайти двокімнатну. Мені вручили газету «Ваш мага­зин» — і вперед. Я за ніч знайшов тридцять варіантів, вона була шо­кована. Усіх видзвонив. У мене до­брі організаторські здібності. Я був старостою чотири роки в тех­нікумі. Можу будь-що організу­вати. Ось зараз можу подзвони­ти, ми вийдемо з офісу, і тут буде червона доріжка до Водоканалу… (усміхається. — Авт.). У світі немає нічого неможливого!

— Ви писали у соцмережах, що коли вчилися в технікумі харчової промисловості, то за іспит викладачеві треба було дати хабар. Ви зі всієї групи зі­брали гроші, але купили на них квиток…

— У технікумі був державний іс­пит. Хтось ідеально знав хімію, хтось гірше. Але потрібно було на­брати високі бали. Я зібрав гроші з одногрупників і за них купив кви­ток у Сургут, щоб поїхати на заро­бітки. Мені було 18 років. У мене не було вибору. Ми жили в маленькій квартирі. Мама була вчителькою біології у школі. Грошей не було. Ситуація була складна. Заводи не працювали. Роботи не було.

— Якою була реакція викла­дача?

— Він не міг і слова вимовити. Я приніс список. Кажу: «Ось квитки — Львів-Москва. Москва-Сургут. Я мушу поїхати». Він забрав той спи­сок і каже: «Іди, щоб я тебе не ба­чив». Оцінки всім поставив. Я у групі про це нікому не сказав. Тільки кіль­ка днів тому в Instagram зізнався…

— Важко було на тих заробіт­ках?

— Дуже важко. Я приїхав, було мінус 20. Пальці мерзнуть. Ти надворі кидаєш той розчин… Це була школа життя. Ми зі сестрою швид­ко стали самостійними. Мама зму­шена була підробляти — маслом торгувати, шпондером. Металеві завіси у Польщу возила. Потім лі­кувалася, бо спина її боліла. За­раз мама практикуючий психолог, працює вже багато років, закінчи­ла МДУ. Коли я повернувся із за­робітків, продавав компакт-дис­ки. Відкрив у Львові п’ять «точок». Заробив непогано на дисках, вони були піратські. Я їх по долару ку­пував, продавав по десять… Але в той час я зрозумів, що не тре­ба шукати легких грошей. Бо лег­ких грошей не буває. Після дисків шукав нішу, в якій міг заробити, де є найдорожчий товар. Спершу ду­мав, що квартиру так само легко продати, як диск…

— Як у Львові розподілений ринок нерухомості?

— Є ціна — і все. Люди шукають найвигіднішу ціну на певний вид товару. Мене часто питають: «Чи добра ціна на квартиру у того чи ін­шого забудовника?». Якщо клієнт знайде квартиру за ціною, ниж­чою, ніж ринкова, це буде добра покупка. «Чи добре купити кварти­ру на Тракті Глинянському?». Якщо ти ту квартиру знайдеш за 25 ти­сяч доларів, а всі решта квартири продаються за 30 тисяч, то це до­бра покупка.

— Якою є ринкова ціна за ква­дратний метр житла на Сихові, у центрі та на Левандівці?

— Сихів — 1000−1100 доларів за квадратний метр, Левандівка — 800−900 доларів. Центр залежить від якості будинку, якщо залізобе­тонне перекриття — це від 1500 доларів, якщо дерев’яне — 1000−1200 квадратний метр.

— Під час бурі новий будинок на пр. Чорновола «поплив», паркінг та під’їзд були у воді. Вікно було відчинене, то вода була і в кімна­ті, вітер вирвав дверну коробку…

— Погано зробили! Там пробле­ма з колектором. Якщо той колек­тор заб’ється, все місто матиме проблеми з каналізацією. Усе до того йде… Від цього ніхто не за­страхований. Тому що все зале­жить від генпідрядника. Одне ві­кно може вставляти Василь, а друге — Петро. Петро в той день не мав настрою, посварився з дру­жиною і погано запінив відкос. Ві­тер подув, і те вікно вибило. І таке буває, це людський фактор. Бага­то людей думають, що забудовник тільки хоче заробити гроші… Є чи­мало добросовісних забудовни­ків. Хочуть залишити своє ім’я в іс­торії Львова. Є багато фірм, яким ти здаєш роботу, і вони її переві­ряють. А є фірми, які мають великі обсяги робіт і не так контролюють якість їх виконання. Та фірма, яка контролює якість робіт, змушує майстрів переробляти. А та, яка байдужа, так все і залишить… Я знаю, як працює та чи інша фірма.

— А як щодо будівельних афер? Місто виставляло спи­сок забудовників із закликом: «У них не купуйте квартиру, вони будують без дозволів».

— Комусь дозвіл дали за ха­бар, а хтось не хотів хабара дава­ти. Є фірма-забудовник, яка зве­ла будинок, і у них залишилося 50 тисяч доларів на озеленення ди­тячого майданчика. А їм вставля­ють палиці у колеса і кажуть: «Ви не здасте той будинок, давайте нам хабар». Придеруться до чого хо­чеш! Чого клямки зелені, а не жов­ті? Вони перефарбують клямки у жовті, а чиновники далі будуть роз­глядати три місяці термін здачі бу­динку в експлуатацію. А люди, які купили квартири, звинувачують у всьому забудовника… Є багато забудовників, які борються з ха­барництвом, і через те у них інко­ли термін здачі в експлуатацію до­вший, ніж заплановано. Але людям це «по барабану», кричать, пишуть заяви. А забудовник не здав буди­нок, бо чиновники не підписали до­кументи.

— А які курйозні випадки бу­вали з клієнтами?

— Показую квартиру, відчиняю балкон, а звідти свиня вибігає в хату. Хрюкає. Людина тримала сви­ню на балконі… Був випадок, чо­ловік не мав у квартирі санвузла і зробив туалет-бутафорію. Две­рі зробив з гіпсокартону. Поста­вив унітаз (каналізації у квартирі не було). Я цього не знав. А клієнт, який прийшов дивитися квартиру, захотів у туалет. Таємниця «виліз­ла». Для мене це був досвід. Гос­подар, по суті, мене підставив… Був курйоз такий, що я переплу­тав поверхи. Мав показати кварти­ру на третьому поверсі, а потрапив у квартиру на другому. Стукаю у двері, відкриває жіночка: «Пані На­таля?» — питаю. Каже: «Так». «А ми до вас!». Я відчиняю двері, з тими клієнтами заходжу. Чоловік сидить, як зараз пам’ятаю, їсть курячу лап­ку. У нього була така майка, «ма­троска». Я кажу: «Ось тут кухня — 5 метрів. Будинок — „хрущовка“, але місця не бракує». Далі розповідаю клієнтам про квартиру. А той чо­ловік не витримує і каже: «Наталю, що тут відбувається?!». А я кажу: «Ви що, чоловікові не сказали, що квартиру продаєте?». Це було дуже смішно…

— На Привокзальній є квар­тири з дуже високою стелею. Там в одній кімнаті роблять два поверхи. Ви таке бачили?

— Я бачив квартиру на вул. Б. Хмельницького, де заїзд на вок­зал «Підзамче». Зліва є будинок — там найвища стеля у Львові — 5,60. Я купив ту квартиру, хотів робити у ній дизайнерський ремонт, але тоді настільки швидко росли ціни на не­рухомість, що за місяць продав її на 10 тисяч доларів дорожче, і вже не встиг нічого зробити. Її купи­ла мама для сина, який навчався у Львові. Родина з Тернополя. Мама хотіла, щоб сину було близько йти з банками-склянками від електрич­ки. Я вам розкажу про захцянки од­ного пана. Він кіноман. Мав карто­теку величезну. Тисячі фільмів. Ми продавали його квартиру на Ле­вицького. Ця квартира була дуже сонячна. А його старий монітор, де він дивився ті фільми, мав по­гану яскравість. І він одне вікно по­вністю забив цвяхами. Ми розселя­ли ту сім’ю — діти і батьки окремо. Він поставив таке завдання, щоб одна кімната була без вікна. Хотів мати кінозал. Я йому знайшов дво­кімнатну квартиру на Личаківській, де одна кімната була без вікна. Не­зрячим також знайшов таку квар­тиру на Привокзальній, квартира була на 20% дешевша, бо у кімнаті не було вікна. Їх це влаштовувало.

— Яку найдорожчу квартиру ви продали?

— На вул. Римлянина я продав за мільйон двісті тисяч доларів чо­тириповерховий офісний будинок. Квартири дворівневі продавав по шістсот тисяч доларів на Погулян­ці. За останній рік продав, грубо кажучи, сто об’єктів.

— У чому ваш секрет?

— Стараюся продати людині те, що їй справді потрібне. Бо прода­ти можу «любе». Наприклад, бачу, що прийшла сім’я. Поруч з будин­ком є гарний дитячий майданчик, школа. Сонячна квартира. Я ро­зумію, що цей варіант класний, і його треба брати! Вони ще це мо­жуть не розуміти. Можуть сказати: «Ми думаємо, вагаємось — купу­вати цю квартиру чи ту у Сокільни­ках, в полі…». То я вже знаю, що у цій квартирі у Львові їм буде кра­ще. Бо тут є двір, де такі самі діти, як у них. Діти будуть бавитися ра­зом. Двір закритий. І тут безпечно.

— Зчитуєте клієнтів…

— Без цього ніяк! Хоча є клієнти, яким відмовляю. Перш ніж зі мною познайомитися, дзвонять і кажуть: «Ненавиджу ріелторів. Я би їх усіх повбивав. Але вам дають хоро­ші рекомендації… Я знаю, що моя квартира коштує 80 тисяч доларів. Але ви ж можете зробити нереаль­не: продайте мою квартиру за 100 тисяч». Це «не мій» клієнт. Кажу: «Я би дуже хотів вам допомогти, але, на жаль, я не настільки крутий про­фесіонал. Вам треба ще кращого — у Києві шукайте!».

— А ще ви жили у Португалії, на острові Мадейра… Розка­жіть про цю поїздку.

— На Мадейрі ми з дружиною прожили місяць. Я примудрився і там продати квартиру. Серйозно! (Усміхається. — Авт.). Мені було цікаво, як у Португалії працюють ріелтори, знайшов одну агенцію. Скептично до мене поставили­ся, мовляв, що ти нам розказуєш, яких ти сто об’єктів на рік прода­єш?! Кажуть: «Нам з клієнтом тре­ба рік ходити, два роки». Я кажу: «Я клієнту три об’єкти показав, і він забирає. Не спить, думає, який обрати. Бо всі три — класні! А ви не слухаєте клієнта. Не вмієте прода­вати! Якщо клієнт у ресторані за­мовив салат «Цезар», дайте йому цей салат. Навіщо ви йому про­понуєте оселедець чи котлети?! Тут так само. Якщо клієнт прий­шов і сказав чітко: «Мені потріб­на двокімнатна квартира з видом на океан», то запропонуйте йому таку квартиру. Не показуйте йому квартири з видом на ліс! Може, він живе у Карпатах, йому той ліс на­брид… Вони дали мені одеситів, півтора року з ними «махалися». Я їм обрав три об’єкти зі всієї бази. Продав їм квартиру, заробив ма­клерські. Мене з руками і ногами забирали на ту роботу…

Читайте також: Ростуть і новобудови, і ціни на них…