Миколаївська фортеця, за яку воюють досі

"У жодній цивілізованій країні ніхто не допустив би руйнування будь-якої форте­ці"

Кілька останніх місяців в українських ЗМІ часто з’являється словосполучення «Миколаївська фортеця». Статті на цю тему мають тривожний підтекст. Одного із дослідників згаданої пам’ятки — керівника департаменту охорони пам’яток культури та історичної спадщини Львівської облдержадміністрації, архітектора Василя Петрика — брали під варту і звільняли з роботи, звинувачуючи у зловживаннях із мільйоном бюджетних гривень. Щоправда, йшлося вже про участь цього науковця у долі іншого об’єкта — Древнього Звенигорода. Кримінальне переслідування Василь Петрик пов’язував саме з Миколаївською фортецею. Мовляв, він перейшов дорогу нечесним бізнесменам, які на місці цінної історичної споруди прагнуть облаштувати кар’єр з видобутку піску. За словами пана Петрика, допомагають їм у цьому деякі псевдонауковці, стверджуючи, що жодної Миколаївської фортеці не існує у природі. Ці звинувачення адресовано (тепер уже колишньому) керівнику нині ліквідованого комунального підприємства Львівської облради «Реставрація та управління замками й палацами Львівщини» Валерію Потюку. Він, по суті, написав у поліцію донос на свого колегу… То є ця історична реліквія — «Миколаївська фортеця», чи її немає?

Розставити крапки над «і» ми попросили доктора наук, головного редактора тритомної «Історії війн і військового мистецтва» Леонтія Войтовича. Професор, до речі, мешкає у Миколаєві, досліджує його історію…

— То що таке Миколаївська фортеця? Чим вона цікава і цінна?

— Заперечувати існування Ми­колаївської фортеці — великого комплексу оборонних укріплень, споруджених австрійською вла­дою перед Першою світовою ві­йною поблизу міста Миколаєва на Львівщині і прилеглих сіл — може тільки повний анальфабет, неук. Рештки цих фортифікацій­них споруд у цілком пристой­ному вигляді збереглися досі. В архівах Австрії і Росії є не тільки точні їх плани, а й уся хроноло­гія побудови, боїв довкола них. Дуже цікавою, зокрема, є істо­рія викрадення цих планів росій­ськими шпигунами…

— Розкажіть її нашим чита­чам…

— Начальника контррозвід­ки австрійського генштабу пол­ковника Альфреда Редля (на­родився у Львові, мати була українкою) знали як доблесно­го офіцера. Але він мав згубну пристрасть — любив… вродли­вих чоловіків. Про це дізнала­ся російська розвідка і підіслала Редлю свого агента, якого вида­ли за італійця з Тиролю. Під час любощів російські розвідники сфотографували високопостав­леного австрійського офіцера і шантажували його цими знім­ками. Військова кар’єра Редля була під загрозою. Щоб запо­бігти цьому, він, на вимогу росі­ян, вчинив акт зради — скопію­вав і передав їм мобілізаційний план австро-угорської армії (так званий план «R»). Серед цих се­кретних документів був план фортифікаційних споруд побли­зу Миколаєва. До слова, керу­вав цією спецоперацією росі­ян військовий аташе, полковник Митрофан Марченко, виходець із Волині…

— Виходить, Миколаїв був на багатьох військових кар­тах Першої світової…

— Про Миколаївську форте­цю у своїх мемуарах згадували безпосередні учасники Галіцій­ської битви, один з епізодів якої розгортався саме тут, на бере­гах Дністра. З російського боку про цю фортецю писав відомий генерал Брусилов, армія якого штурмувала Миколаївську фор­тецю. А також — не менш відо­мий генерал Денікін. З австрій­ського боку про цю фортецю згадували два генерал-фель­дмаршали — Едуард Бем-Ермолі (саме його армія обороняла фортецю) і начальник генераль­ного штабу Конрад фон Гетцен­дорф. В усіх фахових історіях світових воєн цей епізод згаду­ється.

В уяві багатьох фортеця — це якась громіздка споруда з тов­стими стінами, вежами, які іс­нували у римські часи, у серед­ні віки. Миколаївська фортеця докорінно змінює цю уяву. Цей об’єкт почали споруджувати у першій половині XIX століття, коли вже не було бастіонів. А завершили, коли артилерія пе­реходила на стрільбу із закри­тих позицій. Миколаївська фор­теця — одна з перших, де цю ідею було втілено…

— Як з’явилася ця оборон­на споруда?

— Згадаймо той час. У ХІХ ст. в Росії і Австро-Угорщини були спільні стратегічні інтереси. Ро­сія прагнула освоїти гирло Ду­наю і рвалася на Балкани під гас­лом «допомоги православним народам у боротьбі проти тур­ків». Для Австро-Угорщини (на території якої тоді розташову­валася Галичина) це було дуже небезпечно. Кожна чергова ро­сійсько-турецька війна викли­кала у Відня тривогу. Після того, як до складу Австро-Угорщини увійшло Королівство Галіції і Во­лодимерії (тобто Галичина), те­риторія перед Карпатами була відкрита для ворога. Стояло пи­тання, як її захистити. Австрійці вирішили, що найкращим варіан­том буде оборона по Дністру. По­чинаючи від Устя поблизу Мико­лаєва вздовж Дністра до верхів’я Сяну — смуга боліт, які форсува­ти було досить важко. Тому лі­вий фланг цієї оборони мав бути у Перемишлі, де почали спору­джувати потужну фортецю. Пра­вий фланг мав спиратися на За­ліщики і Галич, де були важливі мости. А центр — на Розвадів, де перша фортеця на переправі че­рез Дністер була споруджена ще на початку ХVII ст. Після того, як було збудовано залізничні колії, значення мостів ще більше зрос­ло. Австрія мала широко розви­нуту мережу колій, ними легше було перекидати війська…

Після Кримської війни, в якій армію Росії було розбито, а її флот на Чорному морі — ліквідо­вано, фортеці законсервували. Пізніше, коли почалася наступ­на російська-турецька військо­ва кампанія, повернулися до ідеї використання цих фортець.

Найбільш інтенсивно Ми­колаївську фортецю розпоча­ли будувати після зради Редля, коли Росія вже мала план цієї фортеці і коли у російській вій­ськовій пресі 1913−1914 років обговорювали її вразливі міс­ця. Австрійці вирішили ці враз­ливі місця усунути й збудува­ти нову північну захисну лінію. Її споруджували за останнім сло­вом техніки.

— Що це за об’єкти?

— Усього їх було понад 50. Ґрунтовно вивчали цю тему ки­ївський вчений Максим Ющен­ко (пише монографію на цю тему), Роман Піняжко (працює в Австрії), а також згадуваний львів’янин Василь Петрик. З ар­хівів вони взяли плани Микола­ївської фортеці, прив’язали їх до місцевості, тобто визначили координати кожного, а за ними знайшли всі об’єкти фортеці. Виявилося, що з усіх укріплень Першої світової війни на тери­торії України вони збереглися найкраще. У цьому їхня цінність.

— А у чому унікальність?

— У тому, що на той час вона була останнім словом фортифі­каційного мистецтва. До кінця ХІХ ст. гармати вели стрільбу із відкритих позицій. Перед стріль­бою їх викочували на якусь гору або на барбет (верхній майдан­чик) бастіону — й стріляли звід­ти. Противника було видно у підзорну трубу, у біноклі. Під час англо-бурської (1899−1901 рр.) і російсько-японської (1904−1905 рр.) воєн польова артиле­рія спробувала стріляти із за­критих позицій. Тоді передові артилерійські спостерігачі теле­фоном передавали координати цілей, і з допомогою панорам­ного прицілу артилеристи стрі­ляли з-за схилів горбів, не ба­чачи противника, а останній теж не бачив їх. На маневрах у 1908−1910 рр. спробували присто­сувати фортифікацію до такої стрільби. І у новій лінії оборони Миколаївської фортеці таку сис­тему було застосовано однією з перших в Європі. Артилерію, яку раніше розміщали на підвищен­нях, разом зі складами снаря­дів, почали ховати за схилами горбів у так званих тунелях-по­тернах, непомітних для ворожих аеростатів і літаків. Там же було розміщено бліндажі, в яких пе­реховувався і відпочивав осо­бовий склад. Якщо стріляти по бетонному чи кам’яному пере­криттю фугасними снарядами, які з’явилися наприкінці ХІХ ст., — ви його роздовбаєте. А якщо на камінь зверху насипати метр землі, фугасні снаряди захище­ному каменю чи бетону нічого не зроблять…

Передові артилерійські спо­стерігачі сиділи у захищених спостережних пунктах, які були з’єднані підземними кабелями із батареєю (в Миколаєві такий пункт управління вогнем непра­вильно називають дзотом (дзот, з російської — деревянно-зем­ляная огневая точка). І ця бата­рея із закритої для противника позиції вела по ньому вогонь…

Артилерійські позиції тре­ба було прикривати піхотою. А для прикриття піхоти будували кулеметні гнізда, траншеї, під­земні ходи сполучення з цими траншеями. Так виглядала піз­ніше «лінія Мажіно» (система французьких укріплень у 1929−1934 роках на кордоні з Німеч­чиною). Подібні фортеці були також у Бельгії. На той час це було останнє слово фортифіка­ційної техніки. На основі таких споруд будували оборонні спо­руди Другої світової війни. Такі укріплення оснащували також броньованими вежами з гар­матами, які піднімалися/опус­калися. Про це писала росій­ська преса, але в Миколаєві їх не було. У Першій світовій війні таких фортець, як під Миколає­вом, було небагато, вони тільки почали з’являтися. У Миколаїв­ській фортеці використовували останні фортифікаційні новин­ки, які обговорювали в євро­пейській військовій пресі після російсько-японської війни. Є ін­терес до подібних споруд у сві­ті і сьогодні.

Ще одна унікальність Мико­лаївської фортеці у тому, що її укріплення не зруйновано до­тла, їх пошкоджено частково. На тому місці, де збираються добу­вати пісок, вони збережені ціл­ком нормально. Туристам є на що подивитися. А якщо вклас­ти сюди кошти і відновити цю пам’ятку, як зробили це фран­цузи під Верденом, вони вигля­дали б, може, і краще.

— Які масштаби «Миколаїв­ської фортеці»?

— Її периметр досить вели­кий. Укріплення були з двох сто­рін Дністра — у селах Надіти­чі, Устя. Периметр півколом до Дністра — від Надітичів, включав Верин, Розвадів. Так звані пів­денні гори, значно знищені нині кар’єрами — то була перша, пів­денна лінія оборони. Дещо за­лишилося в Усті та Дрогови­жі. А друга, північна, була з боку Львова — Тростянець, Велика Воля, Радів…

— Відколи у вас особисто з’явився інтерес до Микола­ївської фортеці?

— Я звернув увагу на неї ще у дитинстві, коли лазив по цих укріпленнях, бавився там з дру­зями… Потім прочитав мему­ари Брусилова і Денікіна, до­слідження Зайончковського. А вже у процесі праці над тре­тім томом «Історії війн» ознайо­мився з роботами сучасних фа­хівців. Значення цього об’єкта не варто недооцінювати. Він може стати важливим турис­тичним центром Галичини. Ро­весник нашої фортеці — Тара­канів форт під Дубном — який лежить осторонь головних ту­ристичних маршрутів, збирає численні екскурсії. А Миколаїв­ська фортеця розташована при трасі до моршинських і труска­вецьких оздоровниць (якась го­дина їзди від них). З багатою миколаївською мистецькою спадщиною гріх таким турис­тичним об’єктом не скориста­тися. Місцезнаходження зруч­не також для поціновувачів історії із закордону. Тут могли б знімати історичні фільми…

— Чи заслуговує Миколаїв­ська фортеця бути пам’яткою культури національного зна­чення і, образно кажучи, мати захисну грамоту від держа­ви?

— У жодній цивілізованій країні ніхто не допустив би руйнування будь-якої форте­ці, тим більше, якщо вона до­бре збереглася. І не має зна­чення, хто її будував, захищав чи здобував. Це — пам’ятка іс­торії! У всі епохи весь інтелект нації, досягнення розуму вкла­дали, перш за все, в оборону, у зброю. Якщо брати технічні рі­шення, технології, матеріали, які використовували у Микола­ївській фортеці, то серед них є багато новинок. Руйнувати по­дібні речі — абсурд! Солідар­на підтримка львівської еліти, у тому числі жителів Миколаєва, одного із захисників Микола­ївської фортеці Василя Петри­ка показала, наскільки важлива для них ця історична пам’ятка. А ще показала, що не все мож­на купити за гроші…

А тим часом…

У п’ятницю, 3 вересня, у Миколаєві, просто неба, не­подалік фортифікаційних укріплень Першої світової, відбудеться міжнародна кон­ференція істориків, присвя­чена Миколаївській фортеці. Очікується приїзд до 30 зна­них вчених, у тому числі — з Австрії, Італії та Польщі.

Схожі новини