Передплата 2024 «Добра кухня»

Товар, який не повинен бути лише жовтим

Орієнтири на скандали, сенсації, страх, смерть, секс, сміх і гроші – це хибні орієнтири, бо спрямовані на деградацію людини, громади, суспільства

Студенти ІІІ курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка опановують дисципліну «Інтелектуально-психологічні засади функціонування засобів масової комунікації». Під час лекційних і практичних занять вони з'ясовують як виникає та розвивається індивідуальна і громадська думка. Студенти готують власні журналістські матеріали, у яких розкривають чотири етапи морально-психологічного процесу формування своєї думки про той чи інший факт, подію, явище, особистість (політика, громадського діяча, письменника, вченого тощо).

Такий методологічний підхід дає можливість усвідомити, що компетентне відображення та формування індивідуальної і громадської думки — це двобічний психолого-педагогічний процес, у якому центральною, організуючою особою є журналіст. Тому оцінювати його повинні не лише як фахівця, який натренувався збирати факти, описувати і поширювати їх, але як такого, що володіє своїм словом, яке іде не лише із знання, а з душі, переконання, усвідомлення своєї національної гідності та ідентичності.

Адже журналіст перестає бути справжнім журналістом, якщо втрачає духовні, національно-моральні орієнтири. Його інформація — товар, але він не повинен бути лише жовтим. Орієнтири на скандали, сенсації, страх, смерть, секс, сміх і гроші — це хибні орієнтири, бо спрямовані на деградацію людини, громади, суспільства. Кожний засіб масової інформації обирає свою концепцію функціонування, але всі газетні, теле- і радіоматеріали, повідомлення у соціальних мережах (інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні) мають сприяти інтелектуальному, національному, духовному, моральному, естетичному вихованню читачів, глядачів, слухачів.

Запрошую ознайомитися з роздумами студентки Анастасії Диняк.

Василь Лизанчук, Доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка.

Час виходити із зони свого буденного комфорту

Ми живемо в час технологій, в час, коли будь-яка інформація може з легкістю розлетітися за декілька хвилин. Світ розвивається, з’являється все більше способів комунікації, і разом з тим збільшується можливість впливу на громадську думку. Чи варто говорити, що ми все більше і більше починаємо залежати від усього того, що нас оточує? Соціальні мережі, телебачення, інтернет-платформи поспішно проникають у наше життя та засідають у нашій голові. Ми починаємо забувати про критичне мислення, що є однією з найважливіших складових об’єктивної громадської думки.

Люди навіть не завжди помічають з якою швидкістю може змінюватися їхня власна думка. Це залежить від безлічі факторів, які проходять повз кожного з дня у день. Нова публікація улюбленого блогера в соціальній мережі, коментар ведучого ранкового шоу на радіо чи випадково почута фраза пересічного пасажира, який їде з вами в одній маршрутці. Все вищезгадане та ще неймовірна кількість всього проникає у нашу свідомість зі швидкістю світла і має свій вплив. Якщо навіть людина фільтрує інформацію, яку отримує, це не може повністю захистити її від чужого впливу. Все не проконтролюєш, та й не потрібно. Нагадую, що комунікація — це невід’ємна складова громадської думки. Потрібно навчитися слухати інших, аналізувати, думати та робити висновки і, головне, вміти захищати свої переконання та моральні принципи.

Скільки людей — стільки й думок. Неможливо випадково зібрати в одній кімнаті сто людей і щоби їхні думки збігалися. Так не буває, не в нашій реальності. Так влаштований соціум. Цікаво й те, що люди не діляться на «за» і «проти», все не так просто. У кожного свої переконання, ідеї, аргументи і «але». І ми маємо навчитися приймати чужі погляди і не боятися демонструвати свої. Об’єктивно оцінювати ситуацію та не боятися визнавати свої помилки.

На жаль, часто люди не прагнуть зрозуміти одне одного, аргументи не діють, і всі спроби розв’язати проблему часто розпалюють ще більший конфлікт. Важко повірити, але досі не вщухають гострі суперечки про Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», а ми маємо його дотримуватися. Та є люди, які категорично не погоджуються з цим і продовжують галасувати про утискання російської мови і надання їй в Україні статусу державної. До таких «уболівальників» насамперед належать партійці з «Опозиційної платформи — за життя», «Партія Шарія», чимало «Слуг народу».

Моя позиція зараз надзвичайно чітка. Та до цього я прийшла не одразу. Зізнаюся чесно, мені знадобилося чимало часу, щоби зайняти українську національну позицію. Зараз мені соромно, що я так довго не могла зрозуміти свого ставлення до української мови. А тепер детальніше про кожен з етапів формування моєї думки щодо мови і громадянської позиції.

Перший етап: байдужість. Я не зовсім розуміла ажіотажу навколо мовної теми, чому це так важливо. Ми жили стільки років, і, як на мене, усім було байдуже, а тут комусь прийшло щось в голову, і почалося. Я з дитинства жила в повністю російськомовному середовищі. Розмовляла російською (як і мої батьки, друзі та всі, хто мене оточував). Українську мову я чула лише в школі на уроках і, можливо, деколи на касі в магазині, коли запитували чи не потрібен мені пакет. У мене не було упереджень про «мову села» чи ще чогось подібного, але я не бачила сенсу кардинально змінювати те, до чого люди звикли, і виходити з зони свого буденного комфорту.

Другий етап: роздратування. Почалася найбільша хвиля обговорень з приводу державної мови. Політики на телевізійних шоу один голосніше за іншого кричали про всі свої «за» і «проти». Це обговорювали скрізь, і згодом ця тема набула шаленого резонансу. Чому ж це переросло у моє роздратування? Я не вважала, що мова зараз найважливіша проблема нашої країни. На Сході України війна, а ми сваримося через таку дрібницю, як українська мова. Яка різниця якою мовою розмовляє людина, якщо вона любить свою країну? І такий підхід тривав дуже довго. Російська мова, пісні російських виконавців в плейлисті та мрія погуляти вулицями Санкт-Петербургу. Все це здавалося надто нормальним, хоч я люблю Україну і розумію, що Росія — агресор. Проблеми для мене не існувало. І мене вибивали з життєвої колії люди, які робили з функціонування української мови велику трагедію.

Третій етап: розуміння. Я вже понад рік жила у Львові, але продовжувала спілкуватися російською. Тексти, до речі, на замовлення я теж писала російською. Мене злило, коли люди робили мені зауваження і просили розмовляти українською. Мені не подобалося ловити на собі косі погляди, коли я на зупинці розмовляла з подругою телефоном чи ж запитувала щось у консультанта в супермаркеті російською. Я зараз не зможу сказати, що стало для мене переломним моментом, але я почала помічати багато речей, які мене нервували, дратували. Перегортаю у пам’яті стрічки відео, де чую маячню про російського «старшого брата», де чергова сімнадцятирічна «лідерка думок» в інтерв’ю говорить про те, що росіяни та українці завжди були і будуть одним народом; або ж, коли столичні розумники розказують, що українська — це мова лише для селян. Все це почало викликати у мене відразу і, разом з нею, певне розуміння проблеми. Не дарма кажуть: «Щоб знищити націю, потрібно знищити мову». На це століттями була спрямована політика у царській Росії і Радянському Союзі. Дуже повільно змінювалася ситуація у відновленій незалежній Україні. Я навіть починала розмовляти українською, та далі спроб це не заходило. Тяжко побороти себе та свої звички, з якими ти жив від дня народження. Та все ж я почала бачити проблему і розуміти, що її потрібно розв’язувати. А це вже був неймовірний прогрес для мене.

Четвертий етап: сприйняття. Мені знадобилося не так багато часу з моменту переходу у четвертий етап формування позиції, щоб зібрати свої думки до купи і зробити висновки. Я все частіше намагалася розмовляти українською. Це було незвично, я почувалася дуже некомфортно і була переконана, що зі сторони це звучить просто жахливо. Мені важко давалася вимова деяких слів і у своїй голові я продовжувала будувати речення російською. На все потрібен час. І його знадобилося менше, ніж я очікувала.

Зараз я спілкуюся виключно українською, навіть зі своїми російськомовними друзями. Я не переходжу на російську в громадських місцях і прошу працівників сфери обслуговування розмовляти зі мною українською. Я перестала писати тексти російською і повністю відмовилася від російського контенту. В один день я відписалася від усіх російськомовних блогерів і, знаєте, багато я не втратила. Мої переконання змінилися так сильно, що зараз мені соромно згадувати свої думки, які я описувала спочатку. Це можна назвати усвідомленням? Я думаю, що так, і я неймовірно щаслива, що прийшла до українськості. Безперечно, довелося подолати свою межу комфорту і звичного життя, але зараз я розумію, що це була психологічна перемога над собою.

Я змінила ставлення до багатьох речей. Зараз усвідомлюю: те, що я вважала дрібницею, зовсім не дрібниці. З таких дрібниць і складається все, що навколо. Можливо, моє усвідомлення правильного і важливого сприйняття української сутності прийшло до мене трохи запізно, але все-таки це сталося. Я духовно збагатилася.

Очевидно, функціонування української мови в Україні і думки людей досі можуть кардинально відрізнятися від моїх переконань, але нам потрібно прийти до спільного українського.

Вибачте, я не розумію людей, які ігнорують українську і кричать про захист російської, мовляв, її треба захищати від загрози, необхідно надати їй статус офіційної (державної) в Україні. У таких випадках я кажу: «Валіза — вокзал — Росія». Хочете російську державну мову, то їдьте туди, де отримаєте бажане. Колись я шукала виправдання для зросійщених людей, але головне розвинути бажання, і станеш морально чистим українцем. Я не заперечую, що любов до своєї країни не залежить від того, якою мовою ти розмовляєш, але це вже питання свідомості кожної людини. Хочеться вірити, що зовсім скоро ми зможемо зрушити з мертвої точки застою і розв'язувати цю проблему назавжди. Українська мова запанує в усіх клітинах державної, суспільної, освітньої, культурної, спортивної життєдіяльності.

Анастасія Диняк, студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка.

Схожі новини