«Усі члени НАТО підтвердили, що двері для нас відчинено, і що ПДЧ Україна матиме. Але потрібен прогрес у здійсненні реформ»

В умовах російської агресії великі надії щодо свого захисту Україна покладає на НАТО, на вступ до цієї оборонної організації. У Конституції закріплено курс на інтеграцію із Північноатлантичним альянсом, щороку у нас проводять спільні військові навчання із західними союзниками, держави-члени НАТО надають нам значну фінансову, організаційну і матеріальну допомогу, називають стратегічним партнером. Однак до фіксованого членства у цій військовій спілці, навіть до «кандидатства» у ній не доходить. Це дратує Київ і тішить Москву. Про те, що заважає нам стати під НАТОвську «парасольку», розмовляємо із кандидатом політичних наук, головою Громадської ліги «Україна — НАТО» Сергієм Джерджем.

— Пане Сергію, українська влада почувалася ображе­ною через те, що її представ­ників не запросили для учас­ті у червневому саміті НАТО. Наш президент ледь не в уль­тимативній формі вимагав від американського колеги чіткої відповіді на запитання: нададуть нам План дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО чи ні? Ще раніше Зеленський пу­блічно дорікав Заходу: чому Україна досі не в НАТО? На­скільки обґрунтованими і ко­ректними, з точки зору ди­пломатії і фактичного стану справ, були такі претензії?

— Претензії — необґрунтова­ні, завищені. Я би сказав, вигля­дають наївними. Молодий полі­тик зверхньо ставить запитання лідеру супердержави, який усе життя працював у системі дер­жавної влади, політичного управління. Причому запитан­ня «Чому ми не в НАТО?» Зелен­ський ставив Байдену, коли той на своїй нинішній посаді пере­бував лише два тижні. Це вигля­дало ще більше незрозуміло, бо кілька місяців перед цим, до ви­борчого процесу у США, в Укра­їні відкрили кримінальну справу проти американського грома­дянина з прізвищем, подібним до прізвища нинішнього пре­зидента США. Тож де тут послі­довність? Згодом кримінальну справу закрили — через відсут­ність підстав. Але такі манев­ри не додають щирості у відно­синах керівників двох держав. Попри це, для нас дуже важли­во, що американська державна машина, усі вищі органи, зокре­ма Конгрес, Сенат, Державний департамент, працюють на під­тримку українського народу. Цю підтримку ми побачили і під час зустрічі лідерів «Великої сімки», і під час зустрічі лідерів країн, членів НАТО.

— У комюніке за підсумка­ми червневого саміту НАТО було зазначено, що Україна стане членом Альянсу, і при цьому План дій щодо член­ства (ПДЧ) буде невід’ємною частиною цього процесу. Що­правда, часових рамок на са­міті не окреслили. Що стоїть за цим, дещо розмитим фор­мулюванням?

— Усі члени НАТО, погодив­шись із такою заявою, під­твердили, що двері до Альян­су для нас відчинено. Інша річ, що багато разів і Генсек НАТО Столтенберг, і його заступ­ники говорили, що хочуть ба­чити в Україні прогрес у здій­сненні реформ. І у силовому секторі — щодо досягнення кри­теріїв сумісності з НАТО, і у сек­торі загальнополітичному — щодо демократичних процесів. Мається на увазі судова рефор­ма, трансформація виборчого законодавства, боротьба з ко­рупцією. Потрібні результати. Якщо цей поступ буде, це дасть козирі у руки нашим союзникам у НАТО (країнам Балтії, Східної Європи). Вони матимуть аргу­менти для того, щоб перекона­ти скептиків із Західної Європи у тому, що Україна варта бути за­лученою до європейських інсти­туцій, зокрема до такої поваж­ної інституції, як НАТО.

— А хто ті скептики?

— 2008 року у питанні надання ПДЧ нас не підтримали Німеч­чина, Франція, Бельгія, Нідер­ланди. На їхню тодішню солі­дарну думку, Україна була ще не готова до участі в Альянсі. Пе­ред цим Путін тиснув на Мер­кель і казав: якщо не буде руху України до НАТО, буде безпеч­на обстановка в Європі, успішно працюватиме західний бізнес. Насправді російський прези­дент обманув німецького канцлера. Проти України і Грузії, яким НАТО не дав ПДЧ, Москва вчинила агресію…

— Однією з умов надання нам ПДЧ Байден назвав вико­рінення корупції, виконання інших критеріїв. Чи означає це, що затримка ПДЧ з боку Заходу — свідома. Що нею він негативно реагує на повіль­ність реформ в Україні, нама­гається нас «підстьобнути» до них?

— Якоюсь мірою, так. Нам треба бути успішними. Треба, щоб було видно цей прогрес і громадянам України, і нашим партнерам…

Наведу декілька фактів. Цьо­горічну програму співпраці України з НАТО наш президент підписав дуже пізно — лише 11 травня. Це свідчить про став­лення керівництва держави до цієї співпраці.

Інший приклад. Півтора року не було призначено керівни­ка місії України при НАТО. Не­вже у багатомільйонній держа­ві немає дипломатів, які могли б обійняти цю посаду? Склада­ється враження, що це питан­ня не на першому, а на якомусь десятому місці у президента та його команди. Від такої непово­роткості багато втрачено. Напе­редодні саміту у нас багато го­ворили про НАТО, а важливих питань не вирішували. Тож ува­га до наших безпекових питань там спадала…

— Глава МЗС Дмитро Ку­леба нервово відреагував на закиди про невиконані «до­машні уроки». Сказав, що Україна вже багато чого зро­била у справі ПДЧ і що запе­речувати ці досягнення було би «цинічним лицемірством». Заявив, що ми «буквально вигризли» згадку про ПДЧ у комюніке саміту НАТО. А ще вколов наших партнерів тим, що вони бояться роздратува­ти Росію… Скільки правди у таких заявах?

— Перша правда у тому, що всі ці поправки — не заслуга окремих міністрів. Ці поправ­ки «вигриз» український народ — своєю боротьбою з російськими окупантами, своєю толерант­ністю і терпінням до експери­ментів влади.

Згадка у комюніке про ПДЧ — це і робота наших партнерів по НАТО. Я впевнений, що Лит­ва, Польща, інші країни твердо лобіювали це питання, без них цього пункту у заяві не було б.

Наша співпраця з НАТО — стратегічна лінія, розрахова­на на тривалий період. Нам по­трібно досягти визначених критеріїв, максимально вико­ристати методологію Альянсу, яку роками напрацьовували, а нам віддають безкоштовно — і ми економимо час, ресурси для проведення реформ. Нам тре­ба бути готовими до членства у НАТО, бути взаємосумісними з ним. І чекати слушного геопо­літичного моменту, коли Альянс ухвалить політичне рішення щодо членства України у своїй організації.

— Наш президент і зовніш­ньополітичне відомство дуже роздратовано реагують на поради західних партнерів. Чи не може статися так, що на Банковій «загніваються» на «надто вимогливі» Брюс­сель та Вашингтон — і оберуть новий, не пов’язаний із НАТО, оборонний і загалом весь зо­внішньополітичний курс?

— Сумніваюся у цьому. Країни, члени НАТО іноді не зобов’язані пояснювати, чому ухвалили те чи інше рішення. Це спостеріга­ється і у системі наших двосто­ронніх рішень. Входження у до­віру, налагодження комунікацій — тривалий процес. Якщо почи­наємо ображатися на щось, так би мовити, крутити носом, куди вітер повіє, а не виконувати сис­темну роботу — це провальна політика, ні до чого доброго не приведе. Відповіддю на те, що ми незадоволені результата­ми червневого саміту НАТО і хо­тіли чогось більшого, має бути одне: ще більша співпраця у різ­них формах. Ще більше контак­тів, спільних маневрів з НАТО — з тим, щоб вийти на відповідний рівень. Реформи мають відбу­тися не тільки на Банковій, у мі­ністерствах — а по всій країні. У регіонах, у всіх військових під­розділах, а не тільки у тих, які раз на рік беруть участь у спіль­них навчаннях з НАТО. Треба по­думати, чи достатнім є фінан­сування наших Збройних сил, чи забезпечуємо армію всім належним, зокрема засобами особистого захисту, в яких умо­вах живуть наші солдати і офі­цери, як харчуються. Підготовка наших армійців повинна бути на рівні стандартів НАТО, навіть ви­щою — бо у нас іде війна. Зага­лом, треба закласти такий без­пековий фундамент, щоб НАТО, співпрацюючи з Україною, мо­гло спиратися на нашу державу.

А тим часом…

За інформацією «Європейської правди», Київ активно просуває ідею, щоб на міністерській зустрічі НАТО у грудні знову розглянули питання надання ПДЧ для України.