«Ми чекаємо на запрошення у НАТО. Ми на нього заслужили!»

В останні дні на різних рівнях почастішали розмови про необхідність більш активної ролі НАТО у забезпеченні миру для України. Варіантів такого впливу Північноатлантичного альянсу пропонують декілька, чіткої визначеності немає. Окремі пропозиції виглядають неприйнятними для нас, бо передбачають завуальовану відмову від окупованих росією територій, інші поступки. Як Україні діяти у цій ситуації, щоб за нав’язаними «компромісами» не втратити державності, над якою нависла смертельна небезпека? Про це говоримо із кандидатом політичних наук, головою Громадської ліги «Україна — НАТО», військовослужбовцем ЗСУ Сергієм Джерджем.

— 3−4 грудня у Брюсселі від­будеться зустріч міністрів за­кордонних справ країн-чле­нів НАТО. Обговорюватимуть й «українське» питання. Зважаю­чи на вкрай складну ситуацію на фронті, чи можемо сподівати­ся від представників Північноат­лантичного альянсу якихось по­зитивних, «проривних» новин? Наприклад, запрошення Украї­ни до НАТО? Відповідний лист-прохання напередодні надіслав глава українського МЗС Андрій Сибіга.

— Найперше сподіваємося, що успішно пройде рада «Укра­їна-НАТО». Не так давно вона відбувалася у форматі голів мі­сій, які працюють при Альянсі. Тоді обговорювали удар росій­ської балістичної ракети по Дні­пру. Українська сторона пред­ставила всі матеріали щодо цього обстрілу, аналіз фрагмен­тів цієї ракети, оцінки фахівців — щоб НАТО реагувало на таку загрозу. Ми ж бо діємо спільно з країнами цього блоку, спіль­но з Європою протистоїмо ро­сійській агресії, тому чекаємо від партнерів на належну відпо­відь…

Думаю, ця тема звучати­ме і на засіданні глав МЗС кра­їн-членів НАТО. Важливо, щоб було ухвалено рішення на по­силення безпеки України, адже саме вона потерпає від таких обстрілів. Бо якщо НАТО обмежиться лише посиленням своїх спроможностей, захистом сво­єї території, це буде не зовсім те, що потрібно зараз у цій час­тині Європи. росіяни обстрілю­ють Україну, і саме їй необхідно надати всі засоби для протипо­вітряного, протиракетного за­хисту.

Так, ми чекаємо на запро­шення у НАТО! Ми на нього за­служили. І насправді нічого кос­мічного не вимагаємо. Бути у НАТО — наше законне прагнен­ня. Протягом 30 років ми співпрацюємо із Альянсом — є ба­гато спільних документів, які нас зближують, маємо річні на­ціональні програми, діє Хартія про особливе партнерство, ми є членами програми «Партнер­ство заради миру», «Програми розширених можливостей». Між нами відбувається обмін роз­відувальними даними. Що ще потрібно придумати, щоб нас зблизити?

Наступний наш крок — член­ство у НАТО. Тому слушно, що наш президент і глава МЗС про це говорять. Бо, якщо про це у той чи інший спосіб не буде­мо нагадувати, може скласти­ся враження, що ми не хоче­мо цього, самі відкладаємо цей процес…

Саме запрошення у НАТО ще нічого не змінює у формальних статусах. Згадайте: при всьо­му тому, що НАТО хотіло якнай­швидше прийняти до себе Фін­ляндію, цей процес зайняв 11 місяців, у випадку із Швецією — ще довше. І це при тому, що всі працювали на результат. Щодо України теж будуть бюрократич­ні затягування. Важливо розумі­ти: ніхто нічим не ризикує, якщо НАТО надасть нам це запро­шення, а потім йтиме кропітка робота з наповнення цієї угоди конкретним змістом. Але таке запрошення вселило б в україн­ців віру і дало надію, що ми ма­ємо підтримку з боку союзників. Водночас це був би сигнал для росії, що вона повинна вики­нути тему НАТО з усіх своїх ко­лоніальних планів. І перестала нав’язувати Україні капітуляцію. Це був би сигнал парламентам, урядам інших країн — робити все можливе, щоб реалізувати це поставлене завдання.

— У вівторок МЗС оприлюд­нило заяву, в якій є такі сло­ва: «Маючи за плечима гір­кий досвід Будапештського меморандуму, ми не приста­немо на жодні альтернативи, сурогати чи замінники повно­правного членства України в НАТО»…

— Цим документом наші ди­пломати немовби підстьобують країни НАТО, щоб вони поква­пилися із наданням нам запро­шення в Альянс. Бо якщо нема конкретики, а весь час говори­ти лише про якісь рекомендації, побажання, то справа не зру­шиться з місця. Наші уже під­писані угоди з НАТО стосуються якогось майбутнього нападу ро­сії на Україну. Але про що мова? росія вже напала на нас, вже вбиває наших людей! Чому на це не реагують? Угоди цю війну боязко обминають, мовляв, не­хай вона «завершиться, як за­вершиться», а потім, якщо ро­сія у майбутньому нападе, то буде від партнерів гуманітарна допомога і все інше. Це не те, чого ми прагнемо! Тому хочемо отримати офіційне запрошення у НАТО.

— Днями президент Воло­димир Зеленський виступив із резонансною пропозицією. Сказав, що може погодитися на замороження війни, якщо НАТО запросить Україну в Альянс і надасть гарантії без­пеки для підконтрольних нам територій. Як ви сприйняли цю ідею?

— Думаю, що це добра ідея. Потрібно лише правильно роз­ставити акценти. Йдеться про те, що якщо Україну запросять у НАТО, — то всю її, без винят­ку! Українська держава є лише одна. Вона має міжнародно ви­знані кордони, які відомі в ЄС, ООН, НАТО, в усіх країнах, котрі нас визнали. Немає декількох Україн, які можна було б запро­сити у різний спосіб, у різний час! Якщо нам дадуть запро­шення у НАТО, то запрошують всю Україну.

Але…

З нами може бути підписано таку угоду про членство у НАТО, що пункт 5 Вашингтонського договору («збройний напад на одну або кількох із них у Євро­пі чи у Північній Америці вважа­тиметься нападом на них усіх) буде поширюватися на ту те­риторію країни, яку контролює центральна влада. Такий про­міжний варіант для нас можли­вий. Для НАТО це не нова істо­рія. Всі знають про статтю 5, а є ще стаття 6. У ній ще у 1949 році було записано, що 5 стаття по­ширюється на територію мате­рикових країн Європи і Північної Америки. А на все, що знахо­диться південніше Тропіка Рака (це така широта — 23 градуси північніше екватора) не поши­рюється. Бо, власне, на півдні — в Індокитаї, в Африці — було ба­гато британських, французьких, голландських колоній, і країни НАТО не бажали підписувати­ся за якісь військові дії, які мо­жуть бути у цих колоніях. Бо там розвивалися національно-ви­звольні рухи, ішов процес де­колонізації — і НАТО завбачливо себе від цих процесів усунуло.

Приклад, як це діє, нам по­казала аргентино-британська війна за Фолклендські остро­ви. Коли аргентинці висадилися на ці острови, фактично напав­ши на Велику Британію, то НАТО ніяк не захищало Фолкленди. Бо ці острови знаходяться на пів­день від широти, про яку йдеть­ся у шостій статті Вашингтон­ського договору. Британія сама відвойовувала свої території, НАТО не втручалося.

Щось подібне можна було би записати і у договорі НАТО з Україною. Для нас це був би серйозний початок перебуван­ня в Альянсі. Ми мали б захист своєї території, яка перебуває під контролем нашої централь­ної влади. Але наступні кроки (повне звільнення своєї тери­торії) робити нам ніхто не забо­роняв би — у політичний спосіб, дипломатичний, військовий, гі­бридний…

— Колишній генсек НАТО Єнс Столтенберг вважає до­пустимими тимчасові по­ступки територіями задля за­вершення війни…

— Вся справа у формулюван­нях. Столтенберг допускає за­мороження війни, щоб завер­шилася її активна, гаряча фаза. Але ні про які поступки терито­ріями не може бути мови! Про­сто зараз ми не можемо ввес­ти туди свої війська, у Донецьк, Луганськ не може в’їхати україн­ська поліція, управління міносві­ти, бюджетні установи, банки — бо цю територію захопив ворог. Але це нічого не змінює у право­вому плані. Ми не підемо на по­рушення територіальної ціліс­ності української держави.

— Раніше звучала ідея про введення в Україну контин­генту іноземних військ, який став би своєрідним буфе­ром, бар’єром для просуван­ня росіян…

— Це була слушна заява пре­зидента Франції Макрона, піз­ніше її підтвердив міністр за­кордонних справ цієї країни. Йшлося про те, що не мож­на відкидати будь-яких опцій, всі вони повинні бути відкрити­ми для України. То чому ми самі собі ставимо якісь червоні лінії?

Заява про іноземні військо­ві контингенти не означає, що це питання вирішиться негайно. Але така можливість є. І нехай наші вороги про це чують, вра­ховують у своїх злочинних пла­нах.

Три азійські ядерні країни (росія, іран, північна корея) ве­дуть у Європі агресивну війну проти неядерної країни! Як тут діяти всім іншим демократич­ним європейським країнам? Найперше — не створювати са­мим собі якісь перепони. Бо во­рог від цього лише більше зві­ріє.

Заява Макрона про іноземні війська в Україні була правиль­ною. Був розрахунок на те, що до цієї ідеї Франції могли би долу­читися інші країни. Для початку вони могли би прислати в Укра­їну своїх військових інструкторів. У нас міг би бути іноземний кон­тингент, який охороняв би наш північний кордон з білоруссю — і в такий спосіб вивільнилися б від цієї місії українські сили, які при­годилися б нам на сході…

— Який план миру для Укра­їни може запропонувати но­вообраний президент США Дональд Трамп?

— Виборча кампанія у США завершилася. Розмов про «24 години, за які можна було б за­кінчити війну», не чути. Трамп зараз взагалі не робить гучних заяв. І він, і його команда вивча­ють ситуацію. Одна справа — по­літика, інша — реалії. Ми чуємо якісь цитати людей з близько­го оточення Трампа, його рад­ників. Але це теж хибне джерело інформації. Правильно кажуть: поразка — завжди сирота, а у перемоги завжди багато бать­ків і матерів. Тому у нового пре­зидента США зараз з’являється багато порадників, які допомо­гли йому перемогти на вибо­рах. Вони направо-наліво роз­дають інтерв’ю, розповідають, як діятиме Трамп у тій чи ін­шій ситуації. Але це все жуваль­на гумка для читання. Сподіва­юсь, детально ознайомившись зі станом справ, Трамп зробить більш виважені пропозиції, які враховуватимуть, перш за все, позицію української сторони.