Успіх України є найдієвішим стримуючим чинником проти російського реваншу

Про це пише Костянтин Єлісєєв у статті для європейського видання Euractiv

Костянтин Єлісєєв — колишній посол, радник із зовнішньої політики Президента України (2014−2019), голова Центру нових рішень, Україна.

Багато хто перебуває у пастці оманливої спокуси, яким би відвертим не був цей поклик, знайти спільну мову з Росією. Попри чинні аргументи та амбіції, подібний потяг нікуди не приведе. Адже, щоб це таки сталося, потрібні тектонічні зміни. І ці зміни мають відбутися у підходах Заходу чи України. Вони мають бути в Росії.

Яким би песимістичним не був цей висновок, але Заходу поки що не вдасться ефективно перезапустити відносини з Путіним. Принаймні, не в цей час і не в цей історичний момент.

Як багато інших, я вважаю, що перезавантаження з Росією можливе і навіть неминуче. Перешкод на цьому шляху чимало, але одна з них є вирішальною — і це сам президент Путін.

З ним на посаді Росія і далі буде проводити свій реваншистський порядок денний, не знаючи жодних меж. Ні в кого не мало б бути і тіні сумнівів щодо того, що Росія використає всі можливості, включно з перезавантаженнями, війнами, епідемією, виборами тощо, щоб продовжити свій нинішній курс і втілити у життя бачення Путіна.

Ті, хто все ще плекає надію на кращі стосунки з Росією, певне не знають або оминули увагою ключову екзистенційну мету російського президента — за будь-яких умов відновити велич, території та могутність Росії.

На щастя, президент Путін ніколи і не приховував своїх намірів, і варто лише проглянути його нещодавню статтю про 75-ту річницю Другої світової війни, щоб їх зрозуміти. Без жодного сорому він привселюдно висвітлив свою кінцеву амбіцію, яка полягає у поверненні територій, втрачених після розпаду СРСР.

Як і прагне повернутися за Ялтинський стіл переговорів та спробувати вдруге розділити світ між великими державами. А якщо не вийде, ніщо не зупинить Росію посилити протистояння із Заходом під гаслом «можем повторить».

Прикро спостерігати, що путінська Росія обрала шлях підживлення своєї сили минулим, а не майбутнім. Адже слава її минулого — це слава воєн, кровопролиття, репресій і територіальних експансій. І відбувається це тому, що протидія цій путінській Росії все ще не достатньо ефективна.

На кожному з нас лежить частка відповідальності за це. Кожен американський, французький, німецький чи навіть український очільники намагалися перезапустити відносини з Росією — але у підсумку всі вони зазнали невдачі. Втрачається дорогоцінний час, а агресор набирає сили.

Більше того, бракує послідовності в словах і діях щодо Росії. Якщо, приміром, троянський кінь Путіна — Північний потік-2 загрожує Європі і потрапляє під санкції, то навіщо запрошувати Путіна повернутися до Великої сімки?

На полях Донбасу триває українська боротьба проти російської агресії, як і йде протистояння її гібридній війні на всій території нашої держави. Не припиняється повзуча анексія Росією Азовського моря та Керченської протоки.

Нікуди не зникли і порушення прав людини та мілітаризація окупованого Криму, у тому числі і «завдяки» незаконно побудованому «мосту Путіна». Ніщо не заважає Росії незаконно проводити в Криму свій референдум про конституційні зміни, спрямовані на подальшу узурпацію влади президентом Путіним.

Як і не бачимо ми справді ефективного припинення кібератак і дезінформаційних кампаній в Європі, які, як і раніше, спрямовані на підрив інституцій, мирного життя, етнічної злагоди, культурної та соціальної стабільності.

Росія діє скрізь, де відчуває слабкість і умиротворення. На жаль, таким є і приклад минулорічного саміту Нормандської четвірки у Парижі. Від тієї дати не було жодного дня, коли б російські окупаційні війська не стріляли, а Україна не рахувала втрати. Лише з того моменту кількість втрат йде на десятки загиблих, сотні поранених та тисячі обстрілів. За таких обставин хіба несподіваним було, якби Москва спробувала вдатися до чергового військового втручання в Україну, скажімо, з території Криму?

Отже, що слід робити на шляху врегулювання ситуації на Донбасі.

По-перше, кращої стратегії щодо Росії, ніж позиція сили і єдності світу немає. Слід бути чіткими у своїх сигналах Кремлю і послідовними у діях щодо Путіна. Жодного умиротворення та беззастережного повернення до «звичайних справ».

По-друге, треба і далі посилювати політичні та економічні санкції проти Росії. Саме вони утримують її від нового вторгнення в Україну, а Путіна — за столом переговорів, якщо він таки прагне мирного врегулювання.

По-третє, необхідно повернутися до ініціативи розміщення миротворчої операції ООН на Донбасі по всій окупованій території, включно з відновленням контролю за неконтрольованою ділянкою державного кордону між Україною та Росією. Якби було краще рішення, то його б давно винайшли, але це не так.

По-четверте, міжнародні партнери України не повинні соромитися і далі посилювати військову та оборонну стійкість України, у тому числі шляхом постачання оборонної летальної зброї, військово-морських та протиповітряних систем.

По-п'яте, Україна має продовжувати отримувати підтримку на шляху європейських інтеграційних реформ, на якому не має бути місця для інструменталізації судової влади та політично мотивованого переслідування опонентів. Успіх України — найкращий стримуючий чинник проти російського реваншу.

По-шосте, найефективнішими проти агресивної Росії та найдешевшими для Заходу санкціями було б надати Україні План дій щодо членства в НАТО та чітку перспективу членства в ЄС. Це одночасно і потужний стимул для України, і потужна відповідь реваншистській політиці Путіна.

У світлі передбачуваних змін до російської конституції та ще багаторічного перебування президента Путіна на посаді краще було б більше підтримувати Україну, аніж зазирати на марні і контрпродуктивні спроби перезапуску взаємин з Росією.